Автор: Алишка
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2010-01-26 15:37:14

Щось таке... мінорно-мажорне...

Як наївно-хвора сподівалася на Диво… а Диво навіть не підозрювало, які надії були покладені на його незграбно-мінливі плечі… воно собі безсовісно робило свою брудну роботу і крадькома попивало каву із самим, його величністю, Богом… Ні, я не те щоб проти… але ж кава і Бог – речі несумісно-різні…
Я тепер не вірю в Диво, як воно не повірило колись у мене… Так, як не повірили у мене колись батьки, «друзі», знайомі… (нажаль, лише на такі категорії я можу поділити людей, які мене оточують…четвертого не дано… і то є справа рук зрадливого Дива)… у нас із ним, себто, Дивом, взаємна недовіра… і воно добре, що хоч взаємна, ніхто ні за ким не бігає і не просить все простити і повернутись… Як би я хотіла, щоб у мене з усіма була така взаємність! Любити чи ненавидіти – тільки б взаємно… але не тут-то було… комусь до мене завжди є діло… добре, що під словом «комусь» розуміються різні люди, які змінюють один одного… бо якщо б це був хтось один, то він би вже давно спочивав на біленькій, пухкенькій хмаринці і накликАв би на мене різного роду нечисть за скоєний проти нього гріх… і ніяке Диво мене б тоді не спасло, навіть якщо б воно змилувалось наді мною.. Ні, я не те щоб не люблю людей, але вони мене частенько виводять із себе…та так, що я потім не знаходжу дверей, щоб знову зайти… Невже людина, яка посміхається тобі на всі 32, а за спиною обливає брудом твою нову кофтинку (це в кращому разі!), може претендувати на твою увагу? Вибачте, але це не для мене… Знаєте, щоб дізнатись глибину людської душі, треба туди спочатку плюнути, а потім дочекатися відгуку… так от, по доброті душевній, я вам дам пораду: не наважуйтесь проводити цей експеримент на мені, тому що в будь-якому разі ці плювки будуть на вас, можете бути певні, я про це потурбуюсь…
Я просто люблю самотність…це так надихає…! Коли дивишся в чесні і кохані очі і не можеш відірвати свій зеленоокий погляд… від дзеркала… це так чудово, коли є людинка, яка тебе розуміє і ніколи не кине в біді (бо куди ж подітися із підводного човна)… ти просто, в знак вдячності, заварюєш їй міцну каву, вкриваєшся теплим пледом і грієшся ковтком кавово-водного розчину… але так буває не завжди… інколи вона розчаровується в людях і просто зривається на оточуючих…  і я її розумію, тому що ми одне ціле, дві особистості, об’єднані спільним тілом...і так добре знати, що ти маєш надійну і близьку душу… а люди… люди, вони змінні, відверто-зрадливі, щиро-оманливі і підступно-акторські… Навіщо нам вони? Хіба що для контрасту, щоб зрозуміти, чому з ними краще не зв’язуватись… Ні, я не те щоб проти спілкування з людьми, але я проти залежності від них… тому що вони будь-якої миті можуть тебе кинути (як в прямому, так і в переносному значенні), а ти з надією тримаєш для них місце в серці і шириш душу на ширину ніг… ну і кому це потрібно? (можете не напружувати свої атрофовані мізки, щоб придумати гідну відповідь… це я так, типу риторичного питання)…
А взагалі-то, життя чудове, якщо вчасно знайти антидепресант і забити на всілякі безглузді прояви людської нелогічності… і це є мистецтво… а хто сказав, що мистецтву не можна навчитись? Просто посміхайтесь… люди люблять ідіотів… а життя… життя до них чомусь відноситься з поблажкою… чому? – не знаю… мабуть тому, що саме таке…

История cоздания стихотворения: