Автор: Светлейший
Тема:Стихи о любви
Опубликовано: 2011-04-18 23:05:20

ПРО ВІЧНЕ (розділ 4)

НА ПІВДЕНЬ.

Згадаймо, любі читачі,

Де ми розсталися вночі.

Тропічний ліс, широка річка,

Затока поряд невеличка,

Високі пальми і банани,

І ананаси, і ліани.

А у траві, як на постелі,

Ще молодята сплять веселі.

Ніхто їх поки не тривожить,

Я теж хотів хоч день так прожить!

Та ось, нарешті, промінь сонця

До ранку прочинив віконця...

На сході небо засвітилось,

І царство джунглів пробудилось...

Не заспівало, не заграло,

Як на Поліссі в нас бувало,

А закричало, загарчало,

Та гамірно тут зразу стало.

На водопій прийшли слони,

Махають вухами вони.

Он далі зебри, всі смугасті,

Пташки барвисті, зозулясті!

Прийшли пастися й бегемоти,

Ось через річку в нас навпроти.

Жирафи поруч довгошиї,

Великі очі, довгі вії,

Жують гілки, їм не до нас,

Я тут їх бачу в перший раз.

Он чаплі ходять довгоногі,

Козли болотні довгорогі,

І безліч іншої дичини

Літає й ходить без причини.

Як безтурботні немовлята,

Прокинулись і молодята.

Звичайно ж Богу помолились,

А потім у затоці вмились.

На ранок з'їли ананасів,

Природи дикої запасів,

Солодких, ніжних, соковитих,

Хрусткою лусочкою вкритих.

А потім знову полетіли,

До водоспаду, як хотіли.

Громаддя скель, як дівчину прудку,

Не втримало в обіймах тут ріку,

І вислизнувши падає до дна,

І гнівом білим піниться вона,

Не може зупинитись і на мить,

Обурена гуркоче і шумить!

Хоч сонце кожен ранок, як встає,

Веселку їй барвисту подає,

Ніяк в красі не втішиться вона,

Але цьому не наша вже вина.

Ми чудом Нілу довго милувались,

Та наодинці з вами і зостались,

Бо молодята далі полетіли.

Лиш джунглі десь під ними мерехтіли.



Ну ось, нарешті, ми їх наздогнали,

Вони ж на нас уваги не звертали.

Тут озера великого блакить

Враз перед нами виросла за мить.

Ви певно здогадались як і я,

Це ж озеро - Вік-то-рі-я!

Качки і гуси, чаплі і лелеки,

Зібрались тут з усіх країв далеких.

А разом з ними мешканці місцеві,

Це пелікани білі та рожеві.

На мілині ж птахи дивакуваті,

Фламінго ходять вдома як на святі.

І все це царство, вдягнені в жупани,

Охороняли крикуни-орлани.

Нема снаги пташок підрахувати,

А як зведуться крилами махати,

То наче хмари затуляють небо,

Це не сказати, бачити лиш треба!

Ось озеро скінчилось і під нами,

Пішли степи, що звуться тут савани.

Гора ліворуч - це Кіліманджаро,

Колись вона все обдавала жаром,

Бо це вулкан, що згас уже давно,

Ось пропливає поруч, як в кіно...

Неначе з криці старий баобаб,

Внизу стоїть, як цар він туї, не раб ...

Останній погляд на цей дивний край,

Ми повернемось, ти лише чекай.

Нас охопив якийсь незвичний стан,

Коли побачили Індійський океан.

Межа щезала неба і землі,

І ми летіли в голубій імлі.

Та ось внизу, у просвітку від хмар,

З'явився острів, - це Мадагаскар.

Такий великий, як і Україна,

Це теж велика в тропіках країна.

Тут є знайомі нам уже сади,

Що європейці завезли сюди.

В цей час тут стигнуть яблука і груші,

Їх нарвемо як будемо на суші.

Тут заночуємо в гірській печері,

І буде нам, що з'їсти до вечері.

Та як сказали, так вони й зробили,

Знайшли печеру, як і захотіли.

Ось день пройшов, і вечір опустився,

Південний Хрест на небі засвітився,

Палав вогонь багаття біля входу,

Ми ж попрощатись маємо нагоду.

До ранку тут нехай відпочивають,

На це вони вже повне право мають.

История cоздания стихотворения: