Автор: Оплески
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2021-05-29 22:42:18
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сльоза пекуча опікає тіло

Сльоза пекуча опікає тіло,
О скільки б не дивився в прірву!
Вона залишилась німою
Своїй довірі і прощенню.
А чи була, то якась гра,
Чи то приниження, чи віра,
В якій шукаємо прозріння?
Десятиріччя марних змін,
Які сльозами опікали
Могутнє тіло безнадії,
Ми почувалися одні
Серед століття лихоліть,
І недовершених картин,
Які відкрити побоялись,
Щоб в страх не вірити в пітьму
Боролись проти вічних злиднів.
А в час, коли прийшла пора
Кохати рідну Батьківщину
Свій рід між людом прославляли,
Весь час говорячи, що прийде,
Достаток, сила у наш дім.
Аж тут спіткала нас негода,
Змінились погляди ясні,
І проти волі, і бажання
Нас всіх схилили до землі.
Неначе сліпотою в ямі
Ми не побачили ярма,
Який упав на наші плечі
Не раз вагаючись в собі,
Що це кінець усім надіям
Ми підіймались із колін,
Щоб прокричати гідне слово,
Що залунає, наче грім,
І може знайде серед люті
Єдину віру і любов.
І так пригнічено тягли ми,
Кайдани зірвані тяжкі
З підлоги біллю, онімінням,
Ми переможемо все зло,
В якому спокій лився кров'ю,
Аж до закінчення епох.
Зміцніють наші дужі руки
Нести такий важкий тягар,
Лиш небо сповіщає зливу,
Яка відмиє із землі великий хрест,
Що намалює силует,
Де Божі сльози, що на серці,
Лунають дзвонами в душі,
Переповнюють кожне тіло,
Що рветься тяжко до свободи.
Наш шлях через забуті рани
Людського проданого щастя,
Але до віри у церквах
За гідність слова в боротьбі
Ми згодні впасти у могилу,
Схилитись слабкому тоді,
Де навіть гніт, який знесли
Не став би рушити надію,
Де правду слова відібрали
Даруючи глухим, німим,
І немічним калікам стогін,
Через століття зла й ненависті,
Прийшла пора байдужості.
Аж ні я б'юсь з пітьмою недарма
Ми знов засіємо поля,
Де рідні і кохані очі
Ще пам'ятають відблиск сонця
У вічній молодості нашій,
Лише блакить безкрайня і життя
Без війн у тяжкій праці.
Чого ж мені так давить груди
Сліпе й хмільне майбутнє,
Де серед молоді знайдеться
Розумне, співчутливе серце,
За рідний край він гордо стане
І прокладає інший шлях,
Який той шлях куди й навіщо,
Що прославляють зараз люди,
Чому ви радісні усі?
Немов не бачите безодні
І весело ступаєте в багно,
О Боже мій! Це ж не народ!
Вони ніколи не любили,
Лиш згадкою жили
Про дружбу, віру і надію,
Яку не бачили повік
Під час роботи на панів,
Які враховували їжу
За довгий, тяжкий трудодень
В країні вугілля і руди.
Ми грались з лютою пітьмою,
Де край чудесний,
Але із злиднями такими,
Як можна жити у країні,
Де патріот - не патріот
Між багатьма ганебними копальнями
У дзвоні вічного металу,
Раби, холопи, божевільні,
О так ми не пізнали розкоші такої,
Тягнули з печі вогняний метал
Копійці радісні, брудні,
Нас не стискали у в обійми,
Нас не любили за вічну твердість,
Бо ми не знали, що в достатку
Готові годувати світ
І ухилятися в надії,
Що буде зміна нашим крикам
На розуміння і любов.

История cоздания стихотворения: