Автор: Оксана Васильевна Федишин
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2017-01-20 16:57:56
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Смiтник i кропива

Три способи виховання

І.
         –  Раз, два, три, чотири, п’ять – круки-ворони летять.
Хто не встигне заховатись, той не зможе врятуватись.
Шість, сім, вісім – ще є час. Я даю останній шанс –
Знову буду рахувати, після «десять» – йду шукати.
1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10.
         А може, зовсім не така лічилка звучала того, здавалось би, веселого літнього дня. Та хто інший міг
налетіти, якщо не круки?... Діти зірвалися з місця, мов сполошені птахи і розлетілися у різні кінці. Для малечі
була відома найменша нірка, де можна би заховатися. Та з кожною грою відкривалися все нові і нові сховища.
         –  Де заховатися так, щоб мене не знайшли? –  на хвилинку затрималася Оксанка.
Її погляд привернув смітник. Там можна швидко зробити барикаду. Пролізла крізь пекучу кропиву,
підтягнула огорожу із смітникового мотлоху, і принишкла.
         –  Ох, встигла, – з радістю подумала дитина, пошкрябуючи обжалену кропивою ногу.
        Все було би успішно, ніхто не міг би її віднайти, якщо б погляд не привернула красива сумочка із
цікавим блискучим замком-заклепкою. Дівчинка потягнула сумку за ручку – "барикада" впала на кропиву, а
кропива почала безжально "кусати"... Оксанка випурхнула із схованки із сумочкою в руках. Все відбулося так
швидко, що ніхто не зрозумів звідки взялася дівчинка. І раптом голос:
         –  Оксанко, додому! – кликала мама.
         Дівчинка травою обмела порох із сумки і побігла на клич матері. Мати на хвилинку затримала погляд
на дитині, а потім різко:
         –    Вже(!) віднеси туди, звідки взяла!
        Поки дитина думала про що мама каже, кропива в руках матері швидко нагадала їй про що мова.
Заливаючись слізьми, дівчинка з сумкою – наперед, мама з кропивою – ззаду. Ось наблизились до смітника,
викинула сумочку, та мама не заспокоїлася:
         – Візьми сумку – і вперед! – жестом указала на дім сусідки.
Взяла, іде... Прийшли. Привітались. Каже мама:
         – Проси пробачення і віддай те, що взяла.
Сусідка, як побачила розмазані брудними руками заплакані очі, каже:
         – Ти ж даремно дитину била. Сумка поламана, не закривається, я її на смітник викинула...
Тоді мама до дитини:
         – А чому ж ти не казала, що із смітника сумку взяла?
         – А хто мене питав про це? Ви мене даремно били... – ще сильніше почала голосити дівчинка,
шкрябаючи ноги, які горіли від кропиви, зрозумівши, як неодноразово вона сьогодні незаслужено
постраждала.
         – Не даремно, – каже мама, – ганьба – по сміттєзвалищах лазити!
         – Он чому "барикада" завалилася і кропива почала мене "кусати", – думала дитина, – ганьба – по
сміттєзвалищах лазити. Добре, що ніхто з дітей не помітив, куди я заховалася.

19.01.2017 17:01   •

ІІ.
        Дідусь Оксанки, працюючи в лісництві, іноді брав із собою в ліс корову і малу внучку. Корову відпускав,
щоб пасла, а внучка допомагала дідусеві затикати в лунки саджанці дерев…  Її здивувала вузька довга лопата  
і спосіб посадки: садили квадратами по чотири саджанці по краях і п’ятий – у центрі.
        Одного разу дідусь прив’язав корову, щоб пасла, відвів дівчинку в сторону і сказав:
      – Ось тут  збирай   суниці і поглядай на корову, щоб не заплуталася на шнурок, щоб не впала. Близько
не підходи, щоб корова не вдарила тебе, тому що вона не любить малих дітей.
        Коли дідусь казав їй, що не можна щось робити, то завжди пояснював, чому саме не можна. Тому дитина
розуміла і не допускала помилок.
        Та якось сталося несподіване. Оксанка так захопилася пошуком суниць, що не помітила, як наблизилася
до корови, і лише відчула хлопок  мордою: «Па-авх!»  Ноги дівчинки відірвались від землі – і вона полетіла в
кущі ліщини. Але удар був не болісний. Таке відчуття, ніби корова її кинула. Не встигла і налякатися. Хто
налякався? Звичайно, дідусь. Він  помітив, крикнув на корову, підбіг до внучки:
      – Що з тобою? – запитує.
      – Фа-а-айний політ був, – задоволено протягнула Оксанка. А дідусь лише посміхнувся у свої вузькі вуса.
Коли йшли додому, дівчинка на другому боці глибокої траншеї під дубом побачила велику теплу хустку.
      – Дідусю, дивіться: он хустка. Я побіжу, візьму?
      – Не можна, Сяню, брати чуже. Може, та жінка, яка сиділа на хустці, побігла за коровою, а коли
повернеться, то не знайде своєї хустки… Буде плакати.
      Дальше йшли мовчки. Корова помахувала хвостом. Їй напевно зовсім совісно не було за те, що кинула
дівчинку в кущі. Про що думав дідусь – хто знає… Може, про те, що, прийшовши до дому, він повинен ще
ремонтувати якусь деталь до колгоспного воза, адже, крім роботи в лісництві, по вечорах він працював для
колгоспу, тому що по спеціальності був столяром, стельмахом, токарем по дереву.  А про що думала
дівчинка?..  В душу Оксанки глибоко запали дідусеві слова «Буде плакати». Вона навіть уявила собі, як
шукає свою хустку і як плаче жінка. Цих авторитетних слів дідуся  для дитяти було досить, щоб ніколи в
житті дівчинку не вабило чуже. І аж тоді, по дорозі додому, вона зрозуміла, чому так обурилася мама, коли
побачила в її руках сумочку із смітника: вона подумала, що її дитина принесла додому ЧУЖЕ.
      Ще не раз в житті пригадувала Оксана два способи виховання. Може, саме тому пізніше вибрала
професію учителя...

20.01.2017 0:55   •

ІІІ.

        На великій перерві прибиральниця робила вологе прибирання у класі, підняла фломастер, який
валявся на підлозі,  і положила на стіл вчителя. Коли почався урок, учителька звернулася до учнів:
        – Діти, погляньте, будь ласка, у свої коробки фломастерів: у кого не вистачає фломастера?
        Діти поглянули і всі мовчать.
        – У кожного є всі фломастери? – перепитує вчителька. Учні ствердно махають головою.
        – Не може бути. Тоді чий цей фломастер у мене на столі?
І одна дівчинка підіймає руку:
        – Мій, – каже.
        А Олеся, найбільша дівчинка в класі (тому сиділа на останній парті), все бачить і все знає, – здивовано
каже:
        – Це не її фломастер.
        – Мій, – заперечує інша. – Ось дивися: немає коричневого.
        – Не слухайте її, Оксано Василівно. Вона свій коричневий сюди заховала. Ось її коричневий.
        Дитині стало боляче і соромно  за таку безглузду помилку.  Вчителька бачила цей стан переляканої
дитини, тому вдалася до казки.
        – Діти, ви малі, тому помиляєтеся. Але якщо я вам розкажу, що відбувається в той час, коли людина
бере чужу річ, то, впевнена, ніхто з вас ніколи не візьме нічого чужого.
        Коли дитина присвоює чужу річ, то до серця її приліпає крадіжка. Ця крадіжка заставляє дитину красти
ще. Дитина краде, а крадіжка в серці вирастає з кожним разом все більша і більша. Діти закінчують школу.
Хтось стає лікарем, хтось стає льотчиком, хто – ким, а дитина, яка крала, стає злодієм, її шукає міліція із
собаками, закривають її в тюрму. Виходить людина із тюрми – хотіла би помінятися і жити так, як всі
нормальні люди, та не може, тому що не дозволяє їй крадіжка, яка прилипла до її серця. Тому ніколи,  діти,
не беріть чужі речі, щоб не прилипла до вашого серця крадіжка, щоб не стали ви злочинцями.
        Після цього випадку у класі ніколи не повторювалось чогось подібного.
        Пройшов час. Оксана Василівна прочитала Біблію, духовну літературу і поділилася зі своєю знайомою,
яка давала їй прочитати книжку:
        – Виявляється, існує духовний світ і те, що я розказувала дітям, як казку, насправді не казка, а
реальність, тільки все відбувається в іншому вимірі.
Знайома, прослухавши казку, зробила висновок:
        – Це лише справжній учитель, від Бога... може так навчати.
        Виявляється, є три способи виховання: кропива, слово і Бог.

20.01.2017 2:10   •

История cоздания стихотворения: