Автор: Галина Лыса
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2014-06-17 20:03:42
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

МАМИНА СОРОЧКА

Світлій пам'яті
Надії Олександрівни Климової присвячується

На сто думок задумаюсь на мить.
Набрякнуть очі тихими сльозами.
Нестерпно гірко серце защемить:
О, як давно не бачила я маму...
Був мамин вік короткий, як зоря,
Що так неждано на світанку згасла,
Лишивши нам тепло нового дня,
І пам'ять світлу, наче сонце ясне.
Була у мами вдача золота,
Тривожне серце й роботящі руки.
Пішла з життя така ще молода,
Що не діждалась навіть і онуків.
Пішла від нас крізь болі та жалі,
Мене лишила ще таку дитину!
Ну, а мені без мами на землі
Поменшало людей наполовину.
Душа волала через всі світи,
Коли почула: «Прощавайте, дочки...»
А я шептала: «Мамочко, прости!..»
І цілувала... мамину сорочку...
І заховала, щоб ніхто уже її не міг від мене відібрати.
З тих пір вона мене і береже,
Сорочечка, в якій вмирала мати.
Я не забуду того дня повік,
Коли сестра, заламуючи руки,
Йшла до могили, душу звівши в крик,
Несла до мами першенького внука.
Як коліньми припавши до біди.
Тулилась до хреста у безнадії!
А я поклялась матері тоді,
Що свою доню назову Надія.
...З тих пір пройшло багато довгих літ,
Росте моя Надія в нашій хаті.
Та не погасне, поки бачу світ,
У серці пам'ять, що зоветься «МАТИ».
У неї руки пахли чебрецем
І коси пахли синіми вітрами.
А пам'ять — запах душу пропече,
Коли я дістаю сорочку мами.
Я перелила всі стежки слізьми,
Ті, що ведуть на цвинтар до могили.
Бо, після смерті мами на землі
Мені судилось, щоб за двох я жила.
За маму і за себе. Недарма
Всі рідні кажуть, що на неї схожа.
Та я це відчуваю і сама —
Інакше жити просто вже не можу.
Мої роки вклонились вже весні,
Іду життям лиш так, як совість хоче.
Бо дивляться недремно вслід мені
Моєї мами наболілі очі.
Коли буває важко так, хоч вий,
Коли бувають будні серед свята,
Я дістаю сорочечку, в якій
Пішла в світи моя рідненька мати.
Мов до плеча матусі припаду,
Немов ночую: «Як живеться, доню?»
Начебто мама через всю біду
Мені па серце прикладе долоню...
Немов жива. Та світ ще не оглох.
Живе—живому. Далі жити треба...
Сни, моя мамо! Я живу за двох,
А поруч дочка, названа в честь тебе.

История cоздания стихотворения: