Автор: Пилипенко Сергей Андреевич
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2015-11-28 14:48:55
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
Ховали мою прабабу, Килину Василівну, ранньої осені. Тиха природа сипала дрібними і світлими дощиками, прикрашала сади яскраво-жовтими і бордово-фіолетовим фігурним листям, грілася в променях яскравого сонечка і була теплою і сумною. Перестиглі ранетки тихо стукали прозорими боками в земні надра, і був спокійний світ. Підлога в бабусиній хаті була свіжо пофарбована, і, щоб стійкий запах масляної фарби не заважав стареньким прощатися з моєю прабабусею, оббиту крепом труну з тілом винесли надвір і поставили під шиферним навісом. Слабкий запах ладану і воскових свічок витав у полуденном повітрі двору. На ту пору, а це був сімдесят сьомий рік, ладаном на похоронах обкурювали тільки самих найстаріших бабусь, і мені цей запах був незнайомий.
Стареньких прийшло зовсім небагато. Не більше десяти-дванадцяти, зі всього села. Вже дуже старою була моя прабабуся. Було їй в ту пору дев'яносто сім років, і більшості з бабусь, що живуть на селі вона годилася в матері. Що вже говорити, якщо моєї рідної бабусі, її середньої дочки, в ту пору вже самій було шістдесят дев'ять років. Так що, подружок у Килини Василівни майже і не залишилося. А її ровесники діди, так ті взагалі всі повмирали ще років тридцять тому. І могилки у деяких вже зрівняв з землею безжалісний час і людська байдужість. Так і жила вона удвох зі своєю сиротою пам'яттю. Вставала затемно, лягала завидно, зі своєю незмінною примовкою: – Зажилась я на світі, дитино..., зажилась. І коли мене тільки Господь прибере? – І гладила мене по голові сухорлявою рукою, яка нічого не важила.
Але Господь не поспішав брати її до себе. Видно, ще навіщось потрібна вона була на цій марнотній землі. А може, і у Нього важливіші справи були. До самої смерті вона була невгамовною. І хоч ходила вже повільно і бачила вже погано, але всидіти на місці не могла. То няньчила своїх правнуків, то намагалася допомагати доньці по господарству, і наполегливо годувала курей, блукаючи по двору з чашкою і зерном, і слабким глухим голосом закликала їх до трапези: - ципа, ципа…, ципа! А! Шоб ви сказились! - беззлобно лаяла вона нахабних курчат, які намагалися вирвати корм прямо з рук. Бабуся всіляко стримувала її від такої допомоги. Але, мабуть, звичка, вироблена майже за століття життя, була сильніша за втому.
Вона і померла несподівано для нас. Опівдні сіла за стіл обідати. Попросила налити собі в чашку простоквашки, та так і заснула спокійно, сидячи за столом з ложкою в руці. Бабуся, через десять хвилин, підійшла поправити їй в'язану кофту, що сповзла з плеча і, доторкнувшись до тіла, зрозуміла, що її мама вже відправилася на небеса побалакати з Богом.
- Добра смерть, - сказала бабуся, - легка. Напевно, ангели її любили. Так вони їй дякували за важке життя. Дай і мені, Бог, померти так! – Заплакала і пішла готувати прабабусю до поховання. Все, що для цього потрібно було заздалегідь приготувано багато-багато років тому і акуратно складено в старовинній скрині, оббитій мідними широкими смугами. Малим я тоді ще був і нетямущим, не розумів, що разом з прабабусею зникла і частина мене, моєї душі. Просто мені було тоді цікаво і трохи сумно на душі.
Шлях до кладовища від бабусиного будинку був не дуже довгим. Не більше кілометра. І несли труну на руках. За свій вік вона так спрацювалась та висохла, що майже нічого не важила. Труна була невелика, суха і легка. Дорога до нашого цвинтаря проходить по густому березняку, і густі крони високих дерев сплітаються у височині в урочисті арки, схиливши свої вершини в останньому поклоні. Затихли навіть жваві бурундуки і не цикали свої одвічні позивні. Кладовище дуже давнє і навіть, я б сказав, затишне, якщо б це слово можна застосувати до кладовища. За довгий вік свого існування на ньому упокоїлося стільки людей, що, копаючи чергову могилу, «копачі» майже завжди наштовхувалися на стару. І іноді доводилося робити бічні підкопи в могилі, щоб не турбувати тлінні останки давно забутої людьми людини.
Довгих промов на могилі прабабусі не було. Та й говорити їх було нікому. Старенькі прочитали кілька молитов, кинули в труну кілька срібних монеток і по жмені землі. Дід роздав нечисленним присутнім за вишитому полотняному рушнику на молитовну пам'ять про покійну і запросив всіх на поминки. Найдовше залишалися на могилі у Килини Василівни ми з бабусею. Вона нічого не казала, тільки стояла, схиливши свою сиву голову в темній хустці, упершись рукою в підборіддя. Видно, думала щось своє, мені невідоме. Так ми й пішли з нею на вихід з кладовища: я попереду, вона за мною, залишивши позаду скромний листяний хрест та півдюжини вінків зi штучними квітами. Під ногами осіннє листя шаруділо прощальні слова.
Кладовище було огороджено міцним парканом, посірівшим від часу, що закривався у воротах на велику дерев'яну защіпку. Мене завжди раніше дивувало, що старенькі суворо стежили за тим, щоб ворота після виходу останньоi людини були обов'язково закриті. У цьому був якийсь не християнський, а поганський страх перед тим, що в незакриту хвіртку неупокоєні душі можуть спокійно вийти в село. Ще одним дивним повір'ям було те, що, на думку моїх селян, дух останнього похованого буде стояти у цвинтарних воріт невідлучним вартовим і терпляче чекати свою зміну, щоб передати цей дивний пост своєму наступнику. Моя бабуся в це теж, виявляється, вірила. І, закриваючи цвинтарну хвіртку, вона сказала мені.
- Шкода. Адже, напевно, в селі скоро хтось знову помре. Недовго залишилося.
На моє запитання, чому ж вона так думає, вона перехрестилася і відповіла як само собою зрозуміле:
- Дуже старенька вона, моя мама. Ніжки у неї хворі і очі вже майже нічого не бачать. Не зможе вона стояти на таких ногах, не вистоїть довго, значить, скоро хтось обов'язково прийде змінити її. Прости нам, Господи, гріхи наші...
История cоздания стихотворения:
Дякую, Ирина! Чувство полёта Вы чудесно передали для тех кто не летал и скорее всего уже никогда не полетит на самолёте. Я помню мой первый полёт на так называемом в народе "кукурузнике". Мне тогда досталось место рядом с пилотом (он был один) и я в свои восемнадцать лет радовался полёту! Несколько воздушных ям на меня не повлияли, но многие пассажиры использовали пакеты(их тошнило) . я был увлечён и глядел на показания приборов на паннели управления! Полтара часа полёта пролетели как несколько минут. |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 12:44:19 |
Незважаючи на ситуацію , що сталася за час війни, в вашій ніжній та ємній душевного тепла,ДУШІ стільки любові до природи, що вона охоплює все навколишнє середовище. І це цікаво відтворено у вашому творі! Дякую ! |
Рецензия от: Артур Сивий 2024-03-29 12:18:29 |
Какой же это анекдот? Красивый, по наследству рот! |
Рецензия от: Владимир Ярош 2024-03-29 12:16:41 |
Іде вуйко Хрещатиком
- Приїжджа людина. Запитує у зустрічних: - А котра година? Перехожі пробiгають, Позиркують скоса. Той рук(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 09:59:39 |
Коли забув ти рідну мову
— яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, каз(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 08:29:11 |