Автор: Павел Кашаев
Тема:Переводы
Опубликовано: 2015-03-16 11:54:55
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Лирика Владимира Сосюры в переводе Павла Кашаева

Из книги переводов Павла Кашаева
"Творенье вечности - любовь!.."

ЛІГ НА ВЕРБИ ОГОНЬ ЯНТАРЯ

Синій вітер, посадка, село.
Я чекаю чогось, я притих...
Наче серце мое розцвіло
І промінням під ноги лягло
у хитанні дерев золотых.
Я чекаю чогось, я притих...
Розливаеться синяви муть,
ліг на верби огонь янтаря.
Десь дівчата з роботи ідуть,
в небі пісня стоїть, як зоря...
Розливаеться синяви муть.
Десь девчата з роботи ідуть.
І так тихо, так сонно кругом.
Тільки пісня за серце бере...
Знов лице дороге за вікном
у прощальному шумі берез...
Там сплелися i шлик, i шолом...
І так сонно, так тихо кругом.
Я по стежці знайомій іду...
О чекання i споминів яд...
У вечірнім липневім саду
я по стежці знайомій іду.
Сад шумить, ой шумить мені сад...
Не вернутись ніколи назад.
Дні ідуть, пролітають літа,
стануть сивими брови мої...
Одлетять у далекі краі,
наче казка моя золота,
недоспівані співи мої...
одшумлять, як у осень raї.
Пригадаю посадку, село,
тумани i між вербами сміх...
Перші промені співів моїх
в час, як серце моє розцвіло...
У хитанні дерев золотых
перші промені cпівів моїх.
Тишина у кімнаті моїй.
Я дивлюсь з-під опущених вій,
як цвіте за вікном далина.
У кімнаті моїй тишина...
І душа - як ставок золотий,
тільки споминів хвилі по ній...

1928

ЛЕГ  НА  ВЕРБЫ  ОГОНЬ  ЯНТАРЯ

Синий ветер, посадка, село.
Ожидаю чего-то, притих,
Словно сердце мое расцвело
И лучами под ноги легло
В колыханьи дерев золотых…
Ожидаю чего-то, притих…
В тишине этих дивных минут
Лег на вербы огонь янтаря.
Вот  девчата с работы идут,
В небе песня плывет, как заря…
В тишине уходящих минут
Лег на вербы огонь янтаря.
Так спокойно, так сонно кругом,
Только песня за сердце берет…
Дорогое лицо за окном
Промелькнуло средь белых берез,
Среди самых красивых берез
Промелькнуло лицо за окном.
По тропинке знакомой иду…
Сладок мне ожидания яд…
В том вечернем июльском саду
Я сейчас затеряться бы рад…
И шумит зачарованно сад,
И уже не вернуться назад.
Дни идут, пролетают года,
Угасает осенняя медь…
И опавшей листвой навсегда
Станут песни, что мне не допеть.
Угасает осенняя медь…
Скоро, скоро опять холода.
Ну а я вспоминаю село
И меж вербами солнечный смех...
О, как сердце мое расцвело
От лучей, согревающих всех!
Много  было дерев золотых…
Только слово сейчас не о них.
Тихо в комнате скромной моей…
Все, мне кажется, было не зря,-
Словно символ особенных дней
Лег на вербы огонь янтаря
И, со мной о былом говоря,
Полыхает сильней и сильней.

2002

*  *  *
Я вітру спитаю: «Чи любить вона?»
А вітер мовчить... Лиш ридає луна..
Я моря спитаю: «Чи рідний я їй?»
А море мовчить... Лиш синіє прибій...
Я сонця спитаю: «Чи буде кохать?»
І вітер, i море, i сонце мовчать.

1938

* * *                                                                   
У ветра спросил я:  «А любит она?»
Но ветер молчит. Лишь рыдает луна…
У моря спросил я: «А кто ей родной?»
Но море притихшее плещет волной…
У солнца спросил: «Она будет любить?»
И солнце молчит… Я не знаю – как быть…

2004

* * *
Пом’ятаю, вишні доспівали,
наливались сонцем у саду.
На прощання ти мені сказала:
«Де б не був, а я тебе знайду…»
І у тьмі, од муки, од утоми,
де ростріли і любов до дна,
часто бачив профіль твій знайомий
я на фоні жовтого вікна.
Тільки сниться огненне минуле…
Я не знаю, чому я живий…
Чому злився з орудійним гулом
голос свіжий і наївний твій…
І сьогодні вишні доспівають
у саду од сонця і тепла.
Як і завжди, я тебе шукаю,
та мене ти й досі не знайшла.

1924

* * *
Вспомнилось, как вишни дозревали,
наливаясь солнечно в саду.
На прощанье молвила в печали:
«Где б ты не был, я тея найду...»
И во тьме глухой, вдали от дома,
где расстрелы и любовь до дна,
часто видел профиль твой знакомый
я на фоне желтого окна.
Только снятся огненные дали...
Я не знаю, отчего живой...
отчего так слился с гулом стали
голос свежий и наивный твой...
И сегодня вишни дозревают
в том саду от солнца и тепла.
Как всегда ищу тебя, но знаю,
до сих пор меня ты не нашла.

1998

* * *                                                
Танцюе вітер кучерявий,
зоря на oбpiї згаса.
Багряний лист, пожовклі трави -
мелодій осені краса.
Там десь Дніпра сталеві хвилі.
Кудись я стежкою іду.
І, щастя квіти запізнілі,
сумують айстри у саду.
Все в даль i даль іти я мушу,
туди, де небо погаса...
О як чаруе мою душу
мелодій осені краса!

1962

* * *                                                
Танцует ветер кучерявый,
сгорает вечер в небесах…
Багряный лист упал на травы -
неповторимая краса!
И Днепр  стальные катит волны,
а я тропинкою иду
туда, где многое напомнят
цветы в задумчивом саду…
Нет, их покоя не нарушу…
И поздним астрам угасать…
Навек очаровала душу
неповторимая краса…

2008

* * *                                              
Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.
Не любиш ти мене. Та i за що любить?
Холодної душі ociнні небокраї
в твоих сумних очах, i тане листя медь
у траурі зіниць, що не мені сіяють,
у мріях, що летять крізь них, повз мене,
вдаль...
Не любиш ти мене. У мареві одчаю
горить моя душа, i за минулим жаль
на частки серце рве, розбризкуючи густо
на цім папepi кров загублених надій.
Ламаю пальці я з тонким нервовим хрустом,
ходжу з кутка в куток у тише голубій.
А місяць у вікно холодне лле проміння...
Bін - як душа твоя, i лине, лине мла.
Для мене - айстра ти i сонечко осінне,
без запаху краса і сяйво без тепла.

1955

* * *                                              
Я выдумал тебя… А может нет - не знаю?
Не любишь ты  меня… Да и за что, за что?
Осенние глаза отчаянно вбирают
Задумчивых небес таинственный простор
И в трауре ресниц глаза не мне сияют,
Мечтания плывут, зовут куда-то вдаль…
Не любишь ты  меня… Отчаянье сжигает.
Горит моя душа… И прошлого так жаль.
На части сердце рвет, разбрызгивая густо
Стремительную кровь на чистый-чистый
лист…
И снова нервно я ломаю пальцы с хрустом,
И в тишине ночной - ветров протяжный
свист…
А месяц льет в окно холодное свеченье…
Он - как душа твоя, и подступает мгла.
Ты - астра для меня ненастным днем осенним,
Без запаха цветок и светоч без тепла…

2004

ЗА BIKHOM

Ніч міська за вікном. Десь кричать поїзди.
Протинає той крик мої мрії.
І на склі, наче відблиск холодной слюди,
ліхтаревий вогонь пломеніє.
У кімнаті один я з прибоями дум,
п'ю вогні крізь опущені вії.
За вікном літака наближається шум
i поволі у тьмі даленіє.
Рветься пісня в вікно, б'ється птицею в скло
І крилами признано тріпоче,
мов нагадуе серцю далеке село
голубої донецької ночі.
В небо зip простяглася дорога ясна,
i горить, i тремтить наді мною...
Я для пісні вікно розчинив, щоб вона
залила мою душу весною.
Пахнуть квіти в саду i шумлять дерева,
бродить місяць, як привид, між ними,
i пливуть на папері, як хвилі, слова,
замикаючи рух cвій у рими.
Я ж іще молодий. В жилах кров - як вино.
Зорі, зopi, світіть наді мною.
Розчинив я для пicнi i серце, й вікно,
i зіниці - для ночі міської.
Знов гуркоче літак... Там безсонний пилот
розвивае невидану скорість
i в холодному морі бездонных висот
мужній край мій підносить під зорі.
Дальній крик поїздів, ніч, i пісня, й літак...
Я один. Щастя стукає в двері.
Швидше ж, швидше ввіходь, i, як радісний
мак,
достигає мій вірш на пaпepi.

1936

ЗА  ОКНОМ

Город спит за окном, и кричат поезда,
И от крика мечтанья немеют.
А  на тонком  стекле, словно блещет слюда –
Свет фонарный едва пламенеет.
И один на один я с прибоями дум
Пью ночные огни сквозь ресницы…
За окном самолета послышался шум
И куда-то успел удалиться.
Рвется песня в окно, бьется птицей в стекло
И крылами призывно хлопочет,
Словно дальнее, сердцу родное село
Мне напомнить доверчиво хочет.
Высоко в поднебесьи дорога видна,
Звезды тихо горят надо мною…
Я для песни окно растворил,
Чтоб она залила мою душу  весною.
Дивно  пахнут цветы и шумят дерева,
Бродит  месяц  меж них привиденьем…
И на чистой бумаге, как волны, слова,
Зарифмованные вдохновеньем.
Я ж еще молодой! В жилах кровь, как вино…
Звезды, звезды, подольше светите!
Растворил я для песни не только окно,
Свое сердце открыл – поглядите!
Снова гул самолета… Бессонный пилот
Увлечен беспредельным полетом
Среди звезд серебристую птицу ведет,
Гордый край поднимая к высотам.
Дальний крик поездов… Песня, ночь,
самолет.
Я один. Счастье в двери стучится…
И  поэзия радостным  маком цветет,
И желанному самому – сбыться !

2005

* * *
Знов конвалії пахнуть в гаю,
білі й ніжні, як вітер у полі...
Аромат їx, солодкий до болю,
так нагадує юність мою...
Знов конвалії пахнуть в гаю.
І так хочеться бути щасливим!
Як в дитинстві, я долі молюсь
i на білі дзвіночки дивлюсь,
солов'я зачарований співом.
І так хочеться бути щасливим!
Повно сонця в зеленім гаю,
повно сонця у серці мойому,
що в промінні тремтить золотому...
Посивілий з літами в бою,
я над квітами щастя стою.

1959

* * *                                                   
Нежно ландыши пахнут в лесу,
Пахнут ласковым ветром,что в поле
Аромат их, сладчайший до боли,
Я по жизни своей пронесу.
Ах, как ландыши пахнут в лесу!
В этом запахе - радость и грусть…
И так хочется доли чудесной…
Потому, словно в детстве, молюсь,
Соловья зачарованный песней…
Очень хочется доли чудесной!
Сколько солнца в зеленом лесу -
Столько солнца и в сердце, я знаю…
На земле неземную красу
С новой силой, друзья, ощущаю…
Поседевший с годами в бою,
Я теперь над цветами стою.

2010

ЧИ ВИНЕН Я?

Чи винен я, що колір сині
твоїх очей в душі моїй
й волосся золоте проміння
навік отбилося у ній?
Од них не можу я одвикнуть
і не співать тобі одній.
Чи винен я, що в серці квітнуть
твоя хода і голос твій?
І що про тебе пісня щира
і синню, й золотом сія,
що я люблю тебе без міри,
чи винен я, чи винен я?

1939

Я ЛЬ ВИНОВАТ?

Я ль виноват, что синим цветом
Твоих очей давно пленен?
Твоих волос лучистых лето
Уже не сказка и не сон.
От них отвыкнуть не смогу я
И стану петь тебе одной…
Я ль виноват, что так волнуют
Твоя походка, голос твой?
Что краше золотого цвета
И синего не знаю я,
Что песня искренняя эта
Лишь о тебе, любовь моя…

2009

*  *  *
І ти прийшла. Я ждав тебе так довго.
Мою любов, як зірку, я беріг,
хоч на душі була, як ніч, тривога
i на годинник глянуть я не міг.
Минала ніч, вікно уже синіло.
Не міг я знять пониклого чола.
Яка гроза в душі моїй гриміла!
Я ждав тебе, а ти усе не йшла.
І день настав. Життя шуміло море.
Хотів тебе зустріти я так зло,
i на вустах були слова докору...
А ти прийшла - i серце розцвіло.
І вже нема в душі моїй тревоги.
3i мною ти. Чого ж мені іще?
О аромат волосся молодого
i тишина задуманих очей!

1938-1958

* * *                                                                   
И ты пришла… Я ждал тебя так долго.
Свою любовь, как звездочку берег,
Хоть на душе  была одна тревога,
А на часы и глянуть я не мог.
Ночь проходила и окно синело.
Не мог поднять поникшего чела.
Тогда гроза в душе моей гремела…
Волнуясь, ждал тебя, а ты – не шла.
И день настал… Шумело жизни море…
О встрече думать было тяжело.
Не ведал я
Что может статься вскоре,
Но ты пришла – и сердце расцвело.
Теперь я не тревожусь понапрасну,
И нет свиданий наших горячей…
О аромат волос твоих прекрасных
И тишина задумчивых очей!

2002

* * *
Не погасни маревом, не розвійся сном,
хмаркою ласкавою за моїм вікном.
Не замовкни піснею, що молюсь я їй,
не зів'янь жоржиною на груді моїй.
Садом сонцерадісним, як коханий край,
ти цвіти, омріяна, i не одцвітай.
Лийся ти музикою в жили огняні,
щоб співалось весело i жилось мені,
щоб у серці нашому промінь не погас,
щоб нащадки зоряні не забули нас.

1939

* * *
Не погасни  маревом, не развейся сном –
Белоснежным облаком за моим окном.
Не замолкни песнею… Лучше поскорей
Вспыхни хризантемою на груди моей.
Садом солнцерадостным, словно милый край,
Ты цвети, любимая, и не отцветай!
Лейся нежной музыкой в золотом огне,
Чтоб жилось по-новому и тебе, и мне.
Чтоб сбывалось главное: свет любви не гас,
Чтоб потомки славные не забыли нас…

2011

ЛИСТ

Про що Вам написать? Про дальній шум
акацій,
           про білі пелюстки, розвіяні кругом?..
Про те, що я один і сни мені все сняться,
                                                що осінь за
вікном?!
Що юність одцвіла і Вас нема зі мною,
               що не вернувся я в привітнім шумі
віт
                 туди, де за мостомпосьолок над
рікою
                         і пахне вугілля теплом
забутих літ…
Що споминів квітки завіяла снігами
     безжальная рука холодної зими,
            що тих стежок нема, де ми ходили з
Вами,
              й калини над ставком, де
зустрічались ми.
Заплакане лице минулої любові
                між  зорями пливе… А ніч така
дзвінка!
І сумно я дивлюсь на ці рядки нервові,
                            що вивела колись коханая
рука…

1928

ПИСЬМО

Про что Вам написать? Про дальний шум
акаций,
Про то, что лепестки развеяны кругом?
А я совсем один,  и сны такие снятся
Что осень за окном…
Что юность отцвела и нет в душе покоя,
и не вернуться вновь в приветливый рассвет
туда, где за мостом поселок над рекою
и пахнет уголек  теплом забытых лет.
Что памяти цветы завеяла снегами
Холодная рука  езжалостной зимы?
Уж тех тропинок нет, где мы бродили с Вами,
И нет калины там,  где ждали встречи мы.
И все в слезах лицо  любви минувшей первой
Меж звездами плывет… И только ночь
звонка.
И горестно смотреть на те слова, что нервно
Писала для меня любимая рука.

2009

* * *
Ось чайка блакитні простори
крилами розпачливо б'є,
неначе шукає над морем
загублене щастя своє.
Hi хмарки, нi диму немає,
на всьому пустелі печать.
Лиш чайка над морем ридає
та хвиля шумлять i шумлять…
А небо, байдуже, зелене
зорі розгортае кумач...
I вітep доносить до мене
душі одинокої плач...

1963

* * *                                                      
Вот чайка просторы над морем
Крылами растерянно бьет,
Как будто прощается с горем
И верит, что счастье найдет.
Ни тучки, ни дыма не видно,
Повсюду – пустыни печать.
Лишь волны вздыхают обидно
И чайке над морем кричать…
А небо глядит безразлично,
Зари развернуло кумач…
И ветер доносит привычно
Души обездоленной плач…

2006

МАРІЇ

Якби помножити любов ycix людей,
ту, що була, що є й що потім буде,-
то буде ніч. Моя ж любов - як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба вci зірки
i вci сонця з ycix небес на cвітi,-
моя любов горітиме яркіш
за вci сонця, на тисячі століттів.
Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер ix під зорями колише,-
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти вci, крізь років вічний лет.
Якби зібрать красунь ycix віків,
повз мене хай ідуть вони без краю,-
Mapiї я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій cпів.
Хай очі їx зіллються в зір один,
i в серце зір цей буде хай світити, -
зачарувать мене не зможе він -
твоїх очей йому не замінити.
3 яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що cпів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди
над зорі всі, зоря моя єдина!..

1931

МАРИИ

Когда б умножить всю любовь людей,
Ту, что была, что есть уже, что будет –
То будет – ночь. Моя ж любовь, как день…
Такое чувство вряд ли знают люди.
Когда б собрать на небе звезды все
И солнца всех небес на белом свете –
Любви моей пылать во всей красе
За солнца все на тысячи столетий.
Когда б сорвать цветы  со всех планет,
(их ветер беспокойный не жалеет),
То ароматом  (в этом весь секрет) –
Моя  любовь сильней цветов повеет…
Когда б собрать красавиц всех веков,
То мимо все б прошли – я точно знаю:
Марию я на них не променяю,
Ни для одной  не будет нежных слов.
Пусть очи их сольются лишь в одни
И прямо в сердце мне с любовью глянут –
Единственными самыми не станут…
Твоих, Мария, краше ли они?
С  каких же звезд слетела ты сюда
Такая,что с поэзией сравнима…
Свети всегда волшебная звезда!
Ты ярче всех и потому – любима…

2010

* * *
Прошуміла машина, за вікном прошуміла,
Де горять у тумані ліхтарі-янтарі.
Я не можу заснути… Може, й ти, моя мила,
Теж не можеш заснути, як і я, до зорі.
Що зоря принесе нам? Коли день заясниє,
В двері стукнеш, і двері, як і серце, тобі
Я одкрию, Маріє!.. Бризне сонце під вії,
Й я од щастя зомлію, як не млів у журбі.

1950

* * *
Прошумели машины одна и другая
За окном, где горят фонарей янтари.
Я не в силах заснуть… Может быть, дорогая,
Этой ночью и ты не уснешь до зари…
Что она  принесет мне? Находки, потери?
Буду ждать… А шаги лишь услышу твои,
Распахну свое жаркое сердце, как двери,
Задыхаясь, Мария, от счастья любви.

2004

МИ З ТОБОЮ ІШЛИ В КОРЕЇЗ

Ми з тобою ішли в Кореїз...
Десь Ай-Петрі тонув у тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...
Гаснув вечір і море внизу
килими розгортало барвисті,
де зоря в золотому намисті
уронила останню сльозу...
Шаруділи пташки десь у листі...
І машини у дзвоні заліз
пролітали й зникали в тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...

1949 р. Харакс

МЫ С ТОБОЮ ШЛИ В КОРЕИЗ

Помнишь, шли мы с тобой в Кореиз...
Принакрылся туманом Ай-Петри.
Ты смеялась, но слезы от ветра
По щекам твоим нежным лились.
Помнишь, шли мы с тобой в Кореиз?
Пламеневшее море внизу
Расплескалось коврами ез края,
А над морем заря, догорая,
Уронила живую слезу.
Только птицы шумели, смолкая.
И куда-то машины неслись,
Исчезая вдали незаметно.
Ты смеялась... Но слезы от ветра
По щекам твоим нежным лились.
Помнишь, шли мы с тобой в Кореиз?

2007

* * *                                                        
Уже давно одрум'яніли
солодкі яблука в садах.
І жовті осені вітрила
вітри напнули в дальній шлях.
Хрумтить, як скло, під кроком знову
води замерзлої слюда.
І у хустині малиновій
зоря у вікна загляда.
Уже не та блакить над нами,
уже коротші стали дні.
І десь летить зима полями
на білогривому коні.

1955

* * *                                                        
Уже давно отполыхали
рубины-яблоки в садах
И осень в сумрачные дали
летит на желтых парусах.
Как хрупкое стекло задета
воды замерзшая слюда.
В платке малинового цвета
заря торпится сюда.
Не та уж синева над нами,
и день короче ото дня…
Зима за сонными полями
седлает белого коня…

2007

* * *
Про щастя, дні, до серця мовте,
хай безтурботний лине cпів!
Хай сніг засипав листя жовте,
але любов не погасив.
Хай у словах не буде муки,
з тобою я, кохана, знов.
Так після довгої розлуки
в серцях ще дужчае любов.
Вона стае така крилата,
вся у жадань яснім огні,
неначе хоче наздогнати
в журбі прогаянії дні.
Так дай же, дай i губи,й руки,
зорею знов меня світи!
Мені по днях тяжких розлуки
іще дорожча стала ти.

1963

* * *
О светлой радости мгновений
я петь без устали готов…
Пусть снег упал на лист осенний,
но он не погасил любовь.
Переживу тоску и муки,
ведь я, любимая, с тобой,
как будто не было разлуки,
что посмеялась над судьбой.
Жива любовь, что беспечально
зажгла крылатые огни…
Она одна не замечала
тоской отравленные дни.
Так будь со мной, дай губы, руки,
заря единственной мечты!
В часы немыслимой разлуки
дороже всех  мне стала ты…

1996

* * *
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я - поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

1922

* * *                                                                                                                          
Так никто не любил… Через тысячи лет
К нам приходит подобное чудо:
На земле наступает  весенний расцвет,
Красоту разливает повсюду.
Дышит тихо, спокойно  земля  в синеву,
Тянет к звездочкам нежные руки…
Этот миг раскрывает цветы наяву,
Мир трепещет от сладостной муки.
Вянет сердце мое от счастливых очей,
Что в тумане горят надо мною…
Кровь по жилам течет, словно жаркий ручей,
Словно пахнет она лебедою.
Эй, вы, ясные звезды и месяц родной,
Пусть случится любовь неземная!
Я сорву для нее Орион золотой,
Я – поэт из рабочего края!
Так никто не любил… Через тысячи лет
К нам приходит подобное чудо:
На земле наступает весенний расцвет,
Красоту разливает повсюду.
Дышит тихо, спокойно земля в синеву,
Тянет к звездочкам нежные руки…
Этот миг раскрывает цветы наяву.
Мир трепещет от сладостной муки…

2009

* * *
І на душі нема печалі,
здається: все ти nepeмiг.
Стебельця росяні конвалій
тобі вклоняються до ніг.
Рука сльозинки не втирає,
що схожі з перлами роси.
Про це давно, давно я знаю,
що можна плакать од краси.

1955

* * *
Нет на душе былой печали
И вроде столько отшагал…
Ты в росах ландыши встречаешь,
Что нежно клонятся к ногам.
Рука слезинки не стирает,
Что схожи с перлами росы…
Душа давно об этом знает,
Что можно плакать от красы.

2010

Я ЖДУ ТЕБЕ

Я жду тебе, я кличу, літо!
Toбi пісень мoїх слова.
Люблю, коли в вікно розкрите
шумлять безжурно дерева.
Люблю, коли нічна знемога
у жили ллеться, мов вино,
І з неба місяць круторогий
туманно дивиться в вікно.
Я так люблю той час без краю
i землю теплу й молоду,
коли над квітами зітхає
липневий вітep у саду.
Але далеко ще до літа,
що одцвіло уже давно.
Лиш вітер стукає сердито
в моє зачинене вікно.

1938

Я ЖДУ ТЕБЯ

Я жду…Тебе слова привета
Стихов заветные  слова.
Зову тебя… Ты, словно лето,
где так спокойны дерева
И полуночная истома
по жилам льется, как вино,
и месяц, что повис над домом,
глядит, как в зеркало, в окно.
Я так люблю, когда не тают,
лучатся звезды  над водой,
когда вздыхает над цветами
июльский ветер молодой…
Но далеко еще до лета,
а прежнее – ушло давно…
Лишь ветер  бьется до рассвета
в мое закрытое окно.

2008

* * *
Тебе любив, як ветер - небо,
в огні сумнівів i образ,
Нащо ж закохану iз себе
ти удавала кожний раз?..
Тебе любив, як вітер - рожу,
в солодкій тузі, у журбі...
Але нещирості не можу
простити навіть і тобі.
Ти не любила... Час останній...
Який же біль, який же біль!..
Та за ілюзію кохання
навіки вдячний я тобі.

1927

* * *                                                      
Тебя любил, как ветер - небо,
в огне сомнений и обид
И принимал за правду - небыль -
Твою игру - влюбленный вид.
Тебя любил, как ветер вешний,
Что встретил розу на пути,
Но вот неискренности грешной
Я не смогу тебе простить.
Ты не любила. Час прощанья
Зажег печальную зарю…
И все ж, в минуты  расставанья
За все тебя благодарю.

2007

* * *
Любов моя, мій день, мій цвіте,
чому це так? Ну чому, чом?
Без тебе тьмою все повите,
з тобою сяє все кругом.
Я так люблю тебе, до крику,
тебе шукав я між людьми.
Звучить інакше та музика
i пісня та, що чули ми,
коли зустрілись ми. Ну чому
шумить по-іншому той сад
i квіти пахнуть по-новому,
що їx пили ми аромат?
Все, що було, тоді шалено
спахне, як полум'я пожеж...
Чи не тому, що ти для мене
у квітці й музиці живеш?

1947

* * *                                                            
Любовь  моя - мой день в цветеньи,
Ответишь ли: все дело в чем?
Мир без тебя – сплошная темень,
С тобой – сияет все кругом.
Я так люблю тебя – до крика…
Твой взор ищу в толпе людской…
Ты, словно счастье, солнцелика,
Мне сердце песней успокой.
Мы с ней на радость повстречались,
Когда вошли в цветущий сад
Где нам тюльпаны улыбались,
Дарили розы аромат…
Не позабуду запах мяты…
И каждый миг лишь тем хорош,
Что, словно сказка, для меня ты
В цветке и музыке живешь…

2005

* * *
Як радісно мені, що знову сніг розтане
Й зелене убрання одягнуть дерева.
Проміннями яркіш весна навколо гляне,
Щоб ти цвіла, земля, любов моя жива!
Щоб ти цвіла, земля, i пахнула медами,
Щоб слухали квітки дитячий теплий сміх,
І спів, народжений рожевими устами,
Щоб линув i тремтів в садах твоїх густих.
Біжать кудись хмарок далекі каравани,
Я слухаю гудків призивний, гордий клич.
Як радісно мені, що знов весна настане
І скине кригу знов Дніпро з широких пліч!

1950

* * *
Как радостно, поверь, что снова снег
растает,
Зеленый свой наряд оденут дерева…
Лучами ярких дней весна для нас оставит
Автографы любви – заветные слова,
Чтоб ты цвела, земля, пропахшая медами,
И слушали цветы веселый детский смех,
И солнечный напев прекрасными устами
В садах твоих густых был полнозвучней
всех.
А караваны туч егут куда-то, манят,
Знакомые гудки со мной заводят речь…
И радостно душе, что вновь весна настанет,
А Днепр скинет лед с широких сильных плеч.

2004

* * *
Мрійний вечір у тихе вікно засинів...
Не схиляй посмутніле обличчя.
Прилетять журавлі із далеких кpаїв,
про весну в вишині закурличуть.
I розквітнуть сади, і полинуть пісні
над схвильованим житом у далі.
Гей ви, струны мої, золоті, голосні,
вам не знати ніколи печалі!
Не зав'януть квітки, не погаснуть огні,
шле привіт нам весна солов'їнa,
І, як сад повесні, наче зорі ясні,
розцвітае моя Україна.

1947

* * *                   
Синий вечер мечтаний  в окне тишины…
Не грусти и не верь невезенью.
Прилетят журавли из другой стороны,
закурлычут о счастье весеннем.
И сады расцветут, и польются опять
Наши песни в знакомые дали…
Эй вы, струны мои, вам сердечно звучать,
Никогда не поддаться печали!
Не завянут цветы, не погаснут огни,
Соловьиная трель не растает.
Видеть радостно мне, что, как сад по весне,
Украина  моя расцветает…

2007

СЬОГОДНІ

Сьогодні я в морі любові,
душа - як у зорях блакить,
а сніг, наче квіти бузкові,
на вітах каштанів лежить.
Як сон, одлетіли тривоги,
хоч сніг, а кругом солов'ї.
І тисну до серця мойого
я пальці тоненькі твої.
Сьогодні я в мopi любові,
у мopi любовному я.
Чи в небі зоря малинова,
чи хустка весела твоя?
Зоріє з-під вій оксамиту
твій погляд, закоханий твій.
Як гарно, як сонячно жити
й любить у Вітчизні моїй!

1938

СЕГОДНЯ                                                        

Я полон любовью весенней,
Душа - высоко в небесах…
А снег, словно гроздья сирени
Внезапно расцвел на ветвях.
Тревоги, как сон облетают,
Хоть снежно - вокруг соловьи…
И к сердцу сейчас прижимаю
Я тонкие пальцы твои.
Душа, словно море, согрета
Весенней любовью не зря.
А в небе малиновым цветом
Платок твой горит  иль заря?
Легко мне сегодня поется,
Нахлынули чувства волной…
И радостно сердцу живется
С любовью к Отчизне родной!

2000

* * *
Ніяк од щастя не засну я,
                     мов гори впали з пліч.
А небо зорями гаптує червнева ніч.
І тихий місяць у сіянні
                     над яворами вже зійшов.
О скільки музики в мовчанні,
                                          коли любов!

1948

* * *                                            
Как будто горы с плеч упали,
                     ушли  мои сомненья прочь,           
а  в небе звезды засияли… Какая ночь!
Здесь все – томленье, ожиданье,
              и вновь от счастья - не до снов…
О, сколько музыки в молчанье,
                                             когда любовь!

2005

* * *                                              
Шахтарські каски, блузи трудівничі,
зорею зip у кожного ciя,
неначе сонце впало на обличчя...
Дивись, поете, це - твоя ciм'я!
Вона знайома з піснею металу,
i кожний в ній - неначе богатир.
Сім'я, в якій ти виростав помалу
біля крейдяних незабутніх rip.
Вони ідуть, стрункі, немов тополі,
i душі ix з вітрами обнялись.
Од сонць малих, що в кожного на чолі.
огні до мене в серце простяглись...

1963

* * *                                              
В шахтерских касках  и потертой  робе
Трудом встречают молодой рассвет
герои, чьи сердца высокой пробы,
они – твоя семья, смотри, поэт!
Семья, что дружит  с песнею металла,
богатыри, что вышли на простор…
Семья, в которой крылья обретала
твоя судьба у незабвенных гор.
Они проходят – тополей стройнее,
и души их с ветрами обнялись,
и лампочками солнца пламенеют,
что на челе у каждого зажглись.

2009

* * *
Крізь огні у блакитнім тумані,
крізь вечірню міську каламуть
ти ідеш, i мов квіти весняні
на снегу за тобою цвітуть.
Ти для мене - як вічності небо,
що сіяння нам шле з висоти.
Склав пісень я багато про тебе,
та найкращая пісня - це ти.

1939

* * *
Сквозь огни, туманом рассеянные,
сквозь вечернюю суету
ты идешь – и цветы весенние
на снегу за тобой цветут.
Ты похожа на небо синее,
что сиянье шлет с высоты…
Песни все о тебе, любимая,
только лучшая песня – ты.

2007

ПРОЛІСОК

Розтанув cнiг. Гаї привітні
шумлять над маревом ланів.
І пелюстки своi блакитні
під сонцем пролісок розкрив.
Я мов тону у моpі світла,
зима в душі мoїй пройшла -
й вона, як пролісок, розквітла
під сонцем щастя і тепла.

1939

ПОДСНЕЖНИК

Мир озарен улыбкой нежной
Полей, лесов…Растаял снег…
И лепестки свои подснежник
Раскрыл под солнцем по весне.
На белый свет гляжу с надеждой,
Зима в душе моей прошла
И расцветает, как подснежник
Под солнцем счастья и тепла.

2002


* * *
Подобна юность до весни.
О де ти, де, моя ти мріє?
Жовтіє листя восени,
волосся в старости сивіє.
Хай опадає лист в саду
на землю в срібному інеї-
я в пісні молодість знайду
i довго-довго буду з нею.
Од дум ніяк я не засну,—
вони біжать, нема їм краю...
Блажен, хто осінь на весну
в натхненній пісні обертає.

19б2

* * *                                                            
Подобна молодость весне…
О, где вы, прежние мечтанья?
Явилась осень и ко мне,
Навеяла воспоминанья.
Листва летит в моем саду,
Но я об этом не жалею.
Я в песне молодость найду
И долго-долго буду с нею.
От дум тревожных не засну,
Что даже ночью догоняют…
Блажен, кто осень на весну
В сердечной песне обменяет.

2000


* * *
Простягни долоні, усміхнись мені!
Хмар багряні коні мчать у вишині.
В даль од них лякливо утікає мла,
i зоря їм гриви кров'ю облила...
Я в твоїм полоні, як в солодкім сні...
Простягни долоні, усміхнись мені

1961

* * *                                                
Протяни ладони, улыбаясь мне…
Видишь: тучи-кони мчатся в вышине.
В даль от них пугливо убегает мгла…
И заря им гривы кровью облила…
Я в твоем полоне, словно в сладком сне…
Протяни ладони, улыбаясь мне!..

2000

*  *  *
Дерев люблю я древній світ,
що шлють життя нам звідусюди
тремтінням трав, хитанням віт,
бо дерева - зелені люди.
Вони ж бо дихають грудьми
листків i вciм на нас так схожі,
все чують, бачать так, як ми,
i лиш ходить вони не можуть.
А може, й ходять... Дивний світ,
мене приваблює він змалку,
як сонце наливає плід
i пестить променем фіалку.
А квіти, квіти!.. Солов'я
не марно вабить пишна рожа.
В них потопа душа моя,
на сонячне проміняя схожа.
Земля, дерева i блакить,
од босих ніг трава прим'ята!..
Це все - життя. 0 щастя - жить
i про життя yciм співати!

1960

* * *                                                  
Люблю деревьев древний мир,
что жизнь вдыхает полной грудью.
Ветвями шлют привет в эфир
зеленые деревья – люди.
Глядят на нас из полутьмы
былых веков светло и строго.
Все видят, чувствуют как  мы .
И лишь ходить они не могут.
Быть может, ходят? Дивный мир,
меня он с детства привлекает,
где солнце – золотой кумир
фиалку нежную ласкает.
Цветы, цветы! Вот соловья
пленила роза красотою…
В цветах сейчас душа моя
согрета новою мечтою.
Земля, деревья и трава
пронизаны улыбкой света,
А жизнь прекрасна и права …
Какое чудо видеть это!

2004

* * *
Моя любов - як пісні дужі крила
в poci світань над шумами дібров...
Як моря даль, що душу полонила,
моя любов.
Чужа навік їй сумнівів омана,
як моря глиб, вона не знае дна.
Вона завжди тобою осіянна,
моя кохана, рідна сторона!

1955

* * *                                                  
Моя любовь, как песня сильнокрыла,
в рассветных росах  вспыхнувшая новь,
Морская даль, что сердце полонила -
моя любовь.
Сомненья отвергая постоянно,
она, как глубина, не знает дна.
Она всегда тобою осиянна -
любимая родная сторона.

2008

ЧЕКАННЯ

Тихо. В повітрі - ні руху.
Слів де для пісні знайду?
Падають тепло i глухо
яблука в нашім саду.
В небі - печаль журавлина,
в'януть i никнуть цвіти.
Вийду: а обрій - шипшинний,
гляну: а небо - як ти.
Хмарка пливе кучерява,
тихо, як сон, розтає.
Сині під місяцем трави,
вітер - зітхання твоє.
Вдаль простягаю я руки,
слухаю, кличу i жду...
Падають тепло i глухо
яблука в нашім саду.

1938

ОЖИДАНИЕ

Тихо. Недвижимый воздух…
Слово ль для песни найду?
Падают будто бы звезды
яблоки в нашем саду.
В небе - печаль журавлиная,
вянут и никнут цветы.
Выйду: край неба  - малиновый,
гляну: а небо – как ты.
Тучка плывет кучерявая,
тает, как призрачный сон.
Месяц над синими травами,
ветер тоской напоен…
Вдаль мои тянутся руки.
Слушаю вечер и жду…
Падают, падают глухо
яблоки в нашем саду.

2007

* * *
Дивлюсь на рідні, добрі руки
і на очей твоїх блакить,-
любов, що знала біль розлуки,
не зможуть роки погасить.
І що для неї осінь сива
й зима, що з хугою летить!
Неначе море в час приплива,
вона все глибше кожну мить.
Тому моє так серце сяе
i не холоне в жилах кров.
В мені горить і не згасає,
як витвір вічності, любов.

1959

* * *                                                  
Смотрю я на родные руки,
Их буду век боготворить…
любовь, что знала боль разлуки,
не смогут годы погасить.
Что для нее седая осень
и холода суровых дней?!.
Она, подобно морю, просит
быть глубже в чувствах и сильней.
От всех невзгод меня спасает,
к вершине увлекает вновь…
Во мне горит, не угасает
творенье вечности - любовь!

2000

* * *                                                
Хай сивий я, о сиве небо!
Та серця струн,- я тому рад,-
мені настроювать не треба
на молодий, бадьорий лад.
Я мов не жив. Мені здається,
не йшов крізь років зорецвіть,-
все так же юно серце б'ється
i пісня юно так дзвенить...
Так дуб у полі височіє,
над ним i в нім - ociннi сни...
А лист все так же зеленіє
І п'є проміня з вишини...
Сивїє волос мій, сивїє...
Немає юні вороття.
Та nicнi листя не жовтіє
під вітром осені життя...

1959

* * *                                                
Пусть седина - моя награда,
Но сердца струн,- тому я рад,-
Настраивать совсем не надо
На молодой  и бодрый лад.
Я так спешил… И очень быстро
Прошел через цветущий сад,
А в памяти моей  - искристый,
Неукротимый водопад
И дуб могучий, в жизнь влюбленный,
Над ним и в нем сегодня  - сны,
Где лист, оставшийся зеленым,
Согрет предчувствием весны.
Седеют волосы, седеют…
Не возвратить ушедших  дней.
Но листья песни не желтеют
Под ветром осени  моей.

2007

* * *
Туди, де в синім неба мopi
немов тремтить Чумацький Шлях,
я понесу тебе над зopi
в мoїх закоханих піснях.
Любові повний до нестями,
мов непогасную свічу,
там, за далекими світами,
нову я зірку засвічу.
Вона сіятиме, жадана,
привітом дальнім крізь ефір...
То будеш ти, моя кохана,
найкраща із небесних зіp!

1955

* * *
Туда, где ночь еще не тает
и где звенит Чумацкий Шлях,
я понесу тебя, святая,
в своих взволнованных стихах.
Не за полями, за морями
неугасимую свечу,
А за далекими мирами
звезду иную засвечу.
Она, что всех других чудесней,
пришлет приветы вновь и вновь…
Среди загадочных созвездий
то будешь ты - моя любовь.

2007

РОЯЛЬ

Синій місяць химерною грою
опромінив узор на вікні,
і ридає рояль за стіною
про далекі, загублені дні.
Од ридань тих заплакати можна.
Що ти, серце моє, замовчи!
Хтось на клавіші душу тривожну
виливає сльозами вночі.
Що згубив ти чи що ти згубила,
що тривожиш так душу мою?
Звуків цих зачаровану силу
я все дужче і дужче люблю.
Але раптом ридання змінила
пісня щастя, мов сяєво - тінь,
моє серце на огненних крилах
понесла в голубу далечінь.
Гей, ти, доле моя солов’їна,
що колись довго гнана була!
Як радію за ту я людину,
що загублену радість знайшла.
Грай же, грай! Я всім серцем з тобою,
нам життя тільки щастя дає.
І сміється рояль за стіною,
наче чує прохання моє.

1938

РОЯЛЬ                                        

Синий месяц химерной игрою
Освещает узор на окне.
И рыдает рояль за стеною
И от этого тягостно  мне
И от этого больно, возможно…
Что ты, сердце? Прошу: помолчи!
Кто на клавиши думы тревожно
Изливает слезами в ночи?
Что чужая душа потеряла?
Что так тронуло душу мою?
Зачарованных звуков немало,
Их все больше и больше люблю.
Но внезапно сменила рыданья
Песня счастья…И стало легко…
Мое сердце на крыльях мечтанья
Унеслось далеко-далеко…
Ой, моя соловьиная доля,
Ты когда-то в изгнаньи была,
Но смогла распрощаться с бедою
И забытую радость нашла.
Так играй же! Всем сердцем с тобою
Я о жизни  прекрасной спою…
И смеется рояль за стеною,
Словно чувствует просьбу мою.

2003

САД ШУМИТЬ

Знову ти?. 0 люба, чи не сонце?..
Як колись, до тебе я прийшов,
Золотими літерами сонце
на панелі пише про любов...
Ми йдемо, i шумною юрбою
заливае серце, наче спів...
Над тобою, ніжною тобою,
наче крила білих лебедів...
Hi, це сон, це сон... Тебе немае.
Тільки біль самотній i терпкий...
Синий вечір тоскно догорає,
заливае кров'ю вітряки...
За тинами цокають копита,
завмирають глухо на мосту.
Сад шумить. Вікно моє розкрите...
Пахнуть медом яблуні в цвіту.
Десь далеко відблиски червоні,
мов огні на тихому льоду.
Взяв лице в холодні я долоні
i дивлюсь, i слухаю, i жду...
Мов крилом майнуло наді мною,
i здалось, примарилось мені,
наче ти печальною ходою
десь пройшла у білому вбранні.
Ciє зopi неба сине сито,
тихо ллеться споминів вода...
Сад шумить... Вікно мое розкрите...
І в кімнату місяць загляда.

1928

САД  ШУМИТ

Снова ты? Любимая, не сон ведь?
Как когда-то  я к тебе пришел.
Золотыми литерами солнце
О любви напишет хорошо.
Мы идем…И небо голубое,
И похож на песню звонкий день…
Над тобою, нежною тобою,
Словно крылья белых лебедей.
Нет, все это сон… И нет любимой,
Только боль нахлынувшей тоски...
Вечер, догорая торопливо,
Заливает кровью ветряки…
За тынами цокают копыта,
Замирают глухо на мосту.
Сад шумит. Окно мое раскрыто.
Пахнут медом яблони в цвету.
Где-то тихо отблески алеют,
Будто огоньки на тонком льду…
И, о самом дорогом жалея,
Я смотрю, и слушаю, и жду.
Ночь крылом взмахнула…
Не случайно показалось вдруг,
                                        что ты была,-
Медленно, задумчиво, печально
В белом платье рядышком прошла.
Небо сеет звезды, словно сито…
Я один растерянно стою.
Только сад шумит… Окно раскрыто,
Месяц смотрит в комнату мою.

2000

История cоздания стихотворения:

Из книги "Творенье вечности - любовь!.."