Автор: Сокольник С
Тема:Проза о любви
Опубликовано: 2017-03-23 01:56:11
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

КУПИ МЕНЕ. оповідання

-Сезам, зачинись!
...кам"яні двері зачиняються і морок печери охоплює шукача
скарбів...
Господи, ну як важко боротись з ранковим недосипом, особливо
коли ти півночі читав...
Ці східні сюжети ще й досі у напівсонній голові, і голова у вагоні
метро сама собою хилиться на плече у той час, як тіло затиснуте
між інших тіл у людській тисняві ранкового "піку"...
Голова хилиться на плече... Дотик... Голова торкнулася
голови...
Погляд!.. Твій спантеличений, трохи здивований, трохи
вибачливий дівочий погляд...
Які  очі... Який жертовний погляд... Де?.. Де я тебе бачив, цей
неповторний погляд східних очей?..
Десь... у минулому... в одному з прожитих життів...
Вагон хитається і наші тіла мимоволі торкаються одне одного,
крізь легкий літній одяг  дотик пружних дівочих грудей
відчувається гостро-оголено... Ця ранкова чуттєвість, залишена
у ліжку сама на себе через потребу їхати по справах...
По справах... Які ж у нас з тобою були справи, чарівна
незнайомко, в тому нашому, давно прожитому минулому житті?
Де ми зустрілись?
"Двері зачиняються... Наступна..."
Так. Наступна!!!
Я саме обирав собі наложницю на невільницькому ринку сходу...
Ти була наступною, бо перша мені не сподобалась. А ти...
Знову хитнуло вагон, я мимоволі торкнувся тебе рукою... Ти не
відсахнулась...
Чому? Бо ти невільниця. Тебе покарають за непокору. І я зараз,
заплативши за огляд, маю повне право торкати тебе... І ще...
Ще... Цей твій погляд- ах ніяк не погляд остраху... В ньому
прохання, погодження і все зростаюча зацікавленість...
Я не спішу... Бо нікуди спішити...
"Станція..." Ой як ще не моя... Час у мене є... Людей у вагоні
меншає, проте ми не віддаляємось одне від одного...
Літо... У легкому відкритому взутті ми майже босі... Вагон
тремтить (чи це ти тремтиш?) і наші ноги мимоволі раз по разу
торкаються...
Що ж я ТАМ робив з тобою ще? Власне, все, що дозволив
продавець... Ти була дорогою дівчиною... Незаймані дорогі... Їх
дозволяють оглядати обережно... І я відчував... Як я тебе
відчував!..
Відчував взаємний потяг твого тіла, здригання, бажання
належати саме мені. Бо я таки гарний. Краще бути проданою
гарному чоловіку... Це зрозуміло... Та було щось іще...
Це був акт таїнства. Таїнства взаємної згоди... Бо коли я
розплатився і ми йшли чужим східним містом до готелю, у якому
я мешкав, я відчував легкі пожаття покірної руки, за яку я тебе
тримав... І ми обоє були щасливі... Я- гарним придбанням... А
ти? Теж гарним придбанням... За яке не платила, але яке поза
сумніву отримала... Чемна, вихована невільниця сходу...
"Станція..." Мене шарпнуло... Замріявся, дивись... Моя станція...
Господи, у які часи ми живемо!.. Як щастя, бува, непомічене,
стрімко пролітає обіч нас... І ми його не встигаємо ні вловити, ні
впізнати, ні насолодитись ним...
Я стрімко прямую до виходу. Остання мара напівсну вилітає з
голови геть. Справи, справи!.. Тепер я весь у справах...
Обертаюсь... Я не міг не обернутись...
Останній погляд... Які очі... І я читаю в них- як ти хочеш, щоб
я... Купив тебе... І забрав із собою. Забрав геть із цього
безглуздого життя з його обтяжливою свободою, просмерділими
повітря самобіглими екіпажами, фастфудівськи-бридкою їжею,
безглуздо-однорідною працею... Забрав у той наш минулий
дивовижний східний світ казки, насолоди, кохання... Бо це
дівоче щастя- НАЛЕЖАТИ...
Та я не можу. Бо- НЕ МАЮ ЧАСУ. Тобто наш час вже вийшов...
ТОДІ...
"Двері зачиняються..." Самобіглий килим несе мене кудись
угору, геть з печери Алладіна... Геть від полишеного
найдивовижнішого зі скарбів...
...я спиною відчуваю той твій останній погляд, у якому
благання- куди ж ти, хлопче?
Купи мене!..
23.03.2017


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032300984

История cоздания стихотворения: