Автор: Сокольник С
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2017-03-25 22:51:27
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ПОЕТ ( 16+ ) незвичайне оповідання

Маю  честь  представити  оповідання  командира  
волонтерського  підрозділу  "Вбережу",  шанованого  мною  
Ігоря  Верчука,  у  якому  виступаю  в  ролі  дійової  особи
*********************************************
ПОЕТ  (16+)

Поет  вже  знав,  як  йому  бути  та  що  читати  .  Сотні  
сумнівів,  які  ще  тільки  ось,  ніби  зграя  скажених  псів  
чіплялась  до  мізків  і  вигризала  їх,  та  так,  що  від  того  аж  
ставало  порожньо  в  голові,  відійшли  геть.  Опановував  
себе,як  міг.  Ну  хіба  ж  не  зрозуміють  його,  колишнього  
воїна-афганця,  вже  теперішні  вояки?  Все,  треба  йти  на  
сцену,  геть  сумніви!  Буде  читати  «Інквізицію»  -  про  життя,  
любов  та  смерть,  де  нема  ні  правих,  ні  винуватих.…  
Нестерпне  сяйво  рампи  не  давало  змоги  бачити  обличчя  й  
очі,  а  без  цього  він  не  зможе  читати.  Щурячись  від  світла,  
підійшов  до  мікрофона  ,  привітався.  І  не  впізнав  свого  
голосу  -  мікрофон  спотворював  інтонації  та  відтінки,  
змінював  значення  слів.  Так  видавалось  Поетові.  Тому,  
вибачившись,  зійшов  зі  сцени  просто  в  залу.  Одразу  стало  
спокійніше  на  серці.  Глянув  на  ряд  праворуч  від  себе  для  
впевненості,  чи  слухають,  прикрив  повіки  так,  що  могло  
видатись,  ніби  нічого  не  бачить  і  не  чує.  Почав:

–Їх  у  в’язниці  зібралось  чимало  жінок,  дівчат,  зовсім  малих  
дітей.  Вона  ж  все  ніби  осторонь  стояла,  долоні  
пригорнувши  до  грудей.  ЇЇ  як  відьму  на  поталу  видав  
слизький,  пихатий,  жадібний  сусід…

Крізь  прикриті  повіки  пильно  стежив  за  залою.  Слухають,  
хоча  й  не  до  кінця  розуміють,  до  чого  це  все.  Продовжив:

-…  Все  зазіхав  на  цноту,  зненавидів,  коли  не  зміг  ні  взяти,  
ні  купить.  Був  допит.  Кат  зриває  одежину  …Вона  покірно  
показала  вмить  таємні  родимки,  сказала,  що  хотіла  звести  
сусіда,  і  все  місто  підпалить…Любила  зло  робить,  колодязі  
труїла,  любила  шабаші  та  кров  дітей  смоктать  –  бо  так  
боялась,  що  її  тендітне  тіло  кліщі  залізні  будуть  шматувать.  
Благала,  щоб  її  не  катували,  і  всі  зізнання  хутко  
підписала.

Поет  споглядав,  як  сотні  пар  очей  вже  з  інтересом  слухали  
і  чекали,  що  ж  буде  далі.  А  он  та  жінка  неймовірно  
яскравої  вроди,  здається,  сержант  із  третього  ряду,  
здавалась  такою  ,  ніби  ця  історія  про  неї,  ніби  вона  це  
вже  пережила,  можливо,  не  тепер,  а  колись.

-Суворі  судді  милосердя  проявили  –  лише  до  вогнища  
дівчину  присудили.  Кат  вивіз  з  зали  і  повів  до  ганку…
Чекати  їй  не  довго,  лиш  до  ранку.  І  в  анфіладі  темній  ,  
де  роїлися  загиблі  душі  та  останні  їх  думки,  вона  рукою  
ніжно  доторкнулась  до  катової  сильної  руки…  І  темна  ніч.  
Вона  не  може  спати  –  їй  жаль  себе  –  цнотливу,  чарівну…  
Шкода  загинуть,  хлопця  не  пізнати,  з  коханцем  не  
провести  ніч  одну!..  Та  линуть  кроки.  Ніч  же  ще.  Так  
скоро?

Висока  постать  Поета  згорбилась  від  власних  слів-так  
перейнявся,  а  ген  той  хлопець  у  далекому  притемненому  
кутку  залу  геть  байдуже  слухав,  чи  й  не  слухав,  а  про  
щось  своє  думав.  То  й  хай  собі,  тож  іншим  цікаво!  Провів  
рукою  ніби  розкриваючи  простір:

–  Відкрились  двері.  На  порозі  кат.  Бере  за  руку  дівчину  й  
виводить  у  темну  прохолоду  анфілад…  У  темному  кутку  
вони  лиш  двоє.  Такий  він  сильний  .  А  вона  слабка…
Здригається  вона,  і  відчуває  як  пестить  тіло  катова  рука…  
Чека  на  площі  вогнище.  Невпинно  спливає  час.  Життя  
відійде  з  ним…  Вона  зняла  поволі  одежину  і  на  коліна  
стала  перед  ним…  Ці  відчуття…  Як  поклики  до  раю…  Це  
упоїння  катовим…  міцним…  Неначе  кров  із  неї  випиває…  
Вона  на  ньому…  І  вона  під  ним…  А  там  –  лежать  
знесилені  в  нестямі,  солодким  сном  забувшись  чарівним…

Поет  відкрив  повіки  -  зазвичай  серед  інших  слухачів  хтось,  
саме  на  цьому  місці,  та  й  видавлював  із  себе  дурнуватий  
смішок.  Було  ж  на  одній  із  вечірок,  куди  Поет  прийшов,  
чого  вже  там  гріха  таїти,  підзаробити  :  один  пузань  почав  
масно  іржати,  чим  ввів  Поета  в  дикий  шал.  Він  тоді  добре  
роз’юшив  пику  пузаню,  напідпитку  трохи  був.  Бо  ж  напоїв  
було  на  шару,  хоч  впийся...  Але  ці  ні,  ці  слухають!  
Особливо  дівчата  –  зв’язківці  та  медики,  того  й  дивись,  ще  
заплачуть.  Та  ні,  вони  ж  воїни,  тут  їм  не  до  сліз  .

–  Нарешті  кат  її  за  плечі  підіймає.  І  ледь  одягнена,  вона  
іде  за  ним.  Куди  веде?  Невже  ж  таки  на  волю?  Дарунок  
жити?  Справдиться  невже?  Ні  .  До  в’язниці  знов  її  заводить  
–  «Відпочивай  до  ранку.  Скоро  вже…»  Лягла  вона  спокійно  
і  лежить.  Все  відбулось.  Чи  варто  далі  жить?  На  ранок  кат  
прийшов.  Узявши  її  грубо,  до  зали  вивів.  Руки  їй  зв’язав.  
Відвіз  до  вогнища,  та  до  стовпа  із  дуба  залізними  цепами  
прив’язав.  І  люди  бачили,  коли  вогнем  завзята,  вона  в  
сльозах  дивилася  на  ката…  Вона  не  плакала  від  болю,  не  
кричала,губами  поцілунок  лиш  послала…  …  …

Поет  ніби  злився  із  залою.  Відчуття  повного  єднання  
передувало  успіху.  Очі  глядачів  співпереживали  і  вимагали  
продовження.  Багато  хто  не  розумів,  як  таке  могло  бути.  
Командири  в  першому  ряду  пошепки  пригадували  страшні  
історії  інквізиції,то  й  не  дивувались  словам  Поета,  а  ось  
інші  можливо  вперше  чули  про  таке  …

–  В  бридкій  харчівні,  осторонь,  окраєм  Кат  заливає  
трунком  очі,  проклинає  свою  роботу.  Та  робить  її  потрібно.  
Допоки  відьми  –  боронитись  необхідно…  Зробив,  що  міг…  
Він  милосердно  відьмі  подарував  жіноцтва  пізнання…  Що  ж  
серце  заболіло  з  того  дня?  І  все  болить…В  душі  забракло  
сил…  І  в  смутку  очі  п’яні  розглядають  ту  жменьку  попелу,  
що  висипав  на  стіл…

Закінчив,  провів  руками  по  обличчю  і  …  шквал  оплесків  
ошелешив  і  підніс  Поета.  Йшов  із  зали  й  тішився,  бо  ж  
його  поезія  потрібна  тут  цим  людям  в  одностроях!  Праця  
недаремна  !  Вслід  ще  звучали  оплески  ,  хтось  вигукнув  
«браво».
***в  нарисі  використана  поема  «Інквізиція»  Серго  
Сокольника***.
***коллаж-  з  поїздки  на  фронт  з  концертами  у  складі  
волонтерського  підрозділу  з  Народною  артисткою  України  
Світланою  Мирводою***

История cоздания стихотворения: