Чем ниже человек душой, тем выше задирает нос. Он носом тянется туда, куда душою не дорос. Омар Хайям

Автор: райка
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2016-06-11 12:32:59
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вирок

  Вересень кружляв над містом, що стомлено зітхало від спеки і війни. Її чорний подих уже
відчувався всюди: в нескінченних вервечках машин на схід від міста, у насторожених поглядах
людей, у самій природі, що нестерпно палила сонцем все живе.

   Невеличке приміське селище жило своїм життям і одночасно життям всієї країни, що потрапила
у вирій найжорстокішої війни. Ось на місцевому вокзалі почали вигружати поранених, що
підвозили з госпіталю, який був розташований на Пісках в старій двоповерховій школі. Метушня
не вщухала до обідньої пори. Подали вагони з Харкова, почалося завантаження поранених.
Раптом піднявся скажений вітер і, кружляючи над будівлями, поніс куряву, засіяв очі. А десь з
заходу і з півдня долунав грім. Стомлені люди озирнулися, завмерли на якусь мить, і знову
продовжили свою роботу. У небі пролетів нiмецький літак, що зробив коло над їхніми головами,
і повернув на захід. Підійшла ще одна машина . Молоді медсестри та старі санітари понесли
ноші.

   Грім наростав, і через деякий час вже чітко було чути стукіт заліза по бруківці. Аж раптом,
вверх по вулиці, що вела до вокзалу, рушили мотоцикли з автоматниками.Поранені бійці
хапалися за зброю. Деякі з них навіть не встигли вистрілити і полягли під кулями. Німці в
чорному, сміючись, проходили між тілами полеглих і добивали недобитих. Одна молоденька
медсестра прикрила своїм тілом бійця. В її руках під вітром розгойдувався бинт і білою стрічкою
плив понад її синім завмерлим поглядом, а за ним виднілися перелякані карі очі молодого
хлопчика. Німець штовхнув чоботом мертве тіло дівчини і випустив чергу з автомата. Карі очі
стали скляними...

    Все це бачив залізничник середнього віку. Його тіло не хотіло слухатись і завмерло. Та думка
про жінку, що була вдома, і сина, що з*явився вранці невідомо звідкіль, привела чоловіка до
тями. Через мить він вже біг, пригинаючись, між кущами, що росли понад залізничною колією.
Огородами він дістався своєї садиби і, забігши в хату, вигукнув: " Німці!!!" Син Микола схопився
за рушницю. Мати завмерла над його мішком, в який складала їжу. А за вікнами прогримів танк, а
за ним черга мотоциклів. Здавалося, що все зупинилося в цьому житті, тільки цей гуркіт жив,
полонив серця і наповнював їх жахом.

   По головній вулиці містечка за мотоциклами їхали машини з німцями і здавалося, що їм не буде
кінця... Микола причаївся біля вікна, тримаючи рушницю в руках, а потім промовив:" Треба
дістатися Харкова... У-у, гади! Батьку, проведете мене, як стемніє? Може підти на Черкаську? Так
мабуть буде вірніше..." Аж раптом, мати зблідла і, кинувшись до сина, вигукнула:"Не пущу!.."
   - Що Ви, мамо? Я повинен ідти..- відповів розгублено Микола.
   Батько, що сидів весь цей час мовчки, піднявся і, простягши руку, сказав: " Віддай..." Син не
зрозумів, що просить в нього батько, а той вже схопив рушницю і вирвав з рук.
   - Роздягайся, - промовив до нього батько залізним голосом, - Одарко, принеси йому
цивільний одяг.
   Жінка схопилася і миттю майнула до синової кімнати. Через хвилину батько зібрав форму,
тільне, все склав у мішок і вийшов з хати.
  - Мамо, що ж ви зі мною робите? Наші ж всеодно прийдуть... Мене ж розстріляють, як
дезертира!...- промовляв розгублений Микола.
  - Де вони, ті наші? Га, синку? Де вони? А як прийдуть, то тоді видно буде. А зараз німці тут...-
шепотіла Одарка з сьозою на очах.
  - Мамо, а німці? Вони теж мене розстріляють!
  - Тихо, синочку, тихо! Ми з батьком щось придумаємо...

  В жовтні німці остаточно зайняли Харків, і чорні дні заполонили місто. В передмісті тільки й
говорили про розстріли полонених та євреїв. В центрі Харкова з балконів висіли тіла
закатованих людей. Не вистачало їжі, в будинках не було ні води, ні каналізації. А в передмісті
час від часу ходили чутки про партизанів. Одного зимового ранку німці вигнали всіх на місцеву
площу, що розташувалася біля Миколаївської церкви. Виявилося, що людей зігнали, щоб
дивилися на страту. Посеред площі вже встановили стовпи з зашморгами. Майже голих вивели
чоловіка і хлопчика років дванадцяти. На шиях в них висіли таблички з написом :" Я партизан".
Спочатку повісили чоловіка, який виявився батьком, а потім уже і сина. Хлопчик так злякався, що
страшно кричав і впісявся, та його всеодно повісили. Матері закривали руками очі своїм дітям,
щоб не дивилися на це страхіття, а самі відчайдушно молилися...

  Після страти всі поспіхом йшли додому по скрипучому снігу, щоб якось віддалитися від цього
жахіття. Та марно, - трупи висіли на площі всю зиму. Молодих дівчат та хлопців забирали та
відправляли до Німеччини, і селище зовсім запустіло.
   Одарка, підходячи до свого дому, побачила, що її Іван розмовляє через паркан з сусідом.
  - Що йому треба було? - спитала вона в чоловіка.
  - Та питав навіщо це я глуху стіну затягнув толлю та очеретом, - відповів Іван.
  - А ти що?
  - Та що... Сказав, що холодно в хаті, ось і подбав...
  - От старий пройдисвіт! Все йому треба, все він видивляється!


    Пройшов 641 день і Харків визволили. Населення міста зменшилося втричі, тай в передмісті
далеко не всі діждалися перемоги. Але люди раділи, не дивлячись на те, що в кожніх хаті когось
втратили, а той не одного...
   - Одарко, Іване, Перемога! Яке щастя, - війна закінчилася! А від вашого Миколи нічого не чути?
- кричить сусід.
   - Не чути, - відповідає Іван. А Одарка поспіхом закриває хвіртку.
   - От бідні люди! - промовляє сусід.

   Місто відбудували. Всі заводи почали працювати. Народилися діти. Життя забуяло різними
барвами миру. В газетах час від часу друкували статті про знайдених поліцаїв, військових
злочинців. В електричці люди, що їдуть додому з роботи, жваво обговорюють ці події. Ось і
сьогодні Іванові читають з газети таку статтю. Він бере у товариша газету і виходить на своїй
зупинці. Прийшовши додому, мовчки дає газету Одарці. А та відвертається і повторює: " Наш син
пропав безвісти! Он і повістка лежить!.."

   В місцеве відділення міліції від жителів вулиці Петровського надійшов сигнал, що в одному
дворі на цій вулиці сусіди бачуть ночами, як хтось ходить у садку і палить. А потім зникає, і що
таке явище спостерігається вже багато років. Спочатку в міліції не зважали на ці "сигнали",
знаючи надзвичайну здатність місцевих до "спостережень", та коли сигналів побільшало,
вирішили перевірити. Якого ж здивування зазнали міліціонери, коли знайшли в будинку біля
глухої стіни схованку
під підлогою, що вела до маленького підвалу, де жив волохатий чоловік, що виявився сином
господарів. Звістка про чудернацьку знахідку облетіла миттю все селище. Люди тільки й
гомоніли про добровільного в*язня у власному будинку, бо на цей час пройшло вже двадцять
років після закінчення війни!

   На суд над Миколою зібралося все селище. Стара будівля суду не могла всіх вмістити, то люди
стояли у дворі, а на вулицю вивели гучномовець.Та ось і останнє слово злочинця:
   - Мені нема чого сказати людям... Хіба що, вибачте мені... Я не планував стати дезертиром, так
трапилось. Я і сам давно хотів, щоб мене знайшли, бо терпіти це вже було неможливо.

  Старий Іван сидів у залі суду і плакав, а Одарка лежала в цей час у лікарні з серцевим нападом і
не знала, що суд був сьогодні.


   Вирок оголосили. Івану дали двадцять років умовно і сказали, що він сам себе давно засудив і
відсидів в льоху двадцять років без світла і людей.


   Так закінчилася ця сумна історія. Місцеві діти й досі показують пальцем на глуху стіну в очереті
і кричать, що там живе зрадник.

История cоздания стихотворения:

На фото Харків в період окупації

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 765

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 4.

Елена ТомА

Такие случаи были. В Нежине столько гестаповских прихвостней было. На вокзале стояло сразу несколько эшелонов с ранеными. По доносу " доброжелателей" налетела немецкая авиация. Взрывы были такой силы, что за несаолько км вылетали стёкла. Практически сотни людей превратились в кровавое месиво. Спасибо за рассказ. Такие вещи нельзя забывать поколениям. Страшно, что вновь семя войны пустило корни.

2018-01-23 10:58:26

райка

Лена, написано все из жизни. Спасибо за отклик. Никогда не забудем.

2018-01-23 17:31:17

Елена ТомА

Я на ту же тематику пишу особытиях в Нежине. Только не получается так коротко, а если сократить, смысл теряется. Думаю.

2018-01-23 17:50:35

райка

Надо оставить самое главное и не вдаваться в чувства героев.)))

2018-01-24 11:56:07

Елена ТомА

Спасибо

2018-01-24 15:28:22

Владимир Глоба

Интересный рассказ и очень грустный ...
С уважением, Владимир.

2018-01-23 10:46:30

райка

Спасибо, Владимир. Тут, пожалуй, не грусть, а боль.

2018-01-23 17:29:43

Яна Яна

Читати було цiкаво. Алеж, сумна iсторiя...

2016-06-11 20:16:39

райка

Таке життя... Я була невільним свідком цієї історії...

2016-06-11 20:27:55

Яна Яна

2016-06-11 20:31:39

Виктория Русич

Мені сподобалося це оповідання. Пишіть більше різноманітних оповідань, новел. Впевнена, що читачі оцінять

Оценки по стихотворению:
Ритм: 0
Размер: 0
Рифма: 0
Метафоричность и целостность образов: 5
Эмоциональное воздействие: 5
Глубина мысли и точность логики: 5

2016-06-11 20:02:18

райка

Дякую щиро за відгук і побажання.

2016-06-11 20:31:04

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений