Автор: Артур Сиренко
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2017-11-04 12:43:34
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Людина, що продавала отруту

                            «...Із сусіднього дому доносяться дивні звуки.
                                 Я не сплю – я звик не спати цієї пори...»
                                                                           (Такамура Котаро)

Я блукав містом людей і зайшов на торжище, де торгували всім, де продавали все, що могли продати. Серед
гамору я
почув голосні і різкі слова: «Від мишей, щурів, тараканів!» Це викрикувала слова в простір між речами і
спорудами, в
рухливе повітря осені людина, що продавала отруту. Я ще подумав: цікаво, а чи продає він отруту для людей?
Чи
може люди це теж таргани або саме так він називає людей – тарганами? І місто Тмутаракань, город якого треба
пошукати, це місто-людей-тарганів, яких там є тьма? Тоді для чого це місто на Сході, місто на березі моря-
лиману
шукати? Невже князь Ігор був неправий і всі його мрії це марні сподівання ватажка кметів, що відкриває степ як
книгу
вітру? І цікаво (мені все ще цікаво): чи він продає отруту від чи для тарганів, що живуть в голові? Чи ці таргани
невмирущі і вічні і стійкі до будь-яких отрут і тільки плодяться, коли їх намагаються добропорядні господині
втруїти?
Запитань роїлось у мене в голові чимало. Треба було мені підійти до того громадянина і спитати. Але я не
наважився.
Щось нехороше було в цій людині – в людині, що продавала отруту. Якесь вічне зло. Він теж був торговець
смертю і
нагадував мені гіперборейський політиків, вождів племені андрофагів, що теж продавали смерть. Я ще подумав
ось що
(я часто думаю, хоч лікар мені категорично це заборонив: лікар-заборона): більшість нинішніх графоманів це
продавці
отрути. Вони створюють отруту зі слів – отруту для людей. Щурі, миші і таргани рідко коли реагують на отруту
зроблену зі слів. Вони від тої отрути інколи навпаки починають плодитися зі страшною силою. А от люди... А
люди от.
От люди а. Дилю от а. Колись були люди, що писали тексти-протиотрути. Нині навпаки. Нині культивують
смерть,
вирощують її ніби пеларгонію в горщиках повістей повітових і мініатюр хуторянських. Новел брудного міста і
оповідок
здичавілого села. Світ перенаселений і нічого графоманам більше не лишається – вирощувати смерть. Так,
нібито, від
цього помруть уявні люди-таргани, а не вони самі.

Мене ніхто не розуміє. Мої тексти ніхто не розуміє. І лають не за те, і хвалять не за те. І ті хто захоплюються
моїми
текстами не розуміють, і ті в кого мої тексти викликають якусь мало не алергічну реакцію – теж не розуміють.
Конфуцій тішився тим, що його «розуміє тільки Небо». Я ж не можу тішитись навіть цим – я не впевнений, що
Небо
розуміє мене – те саме Небо, що «ставиться до людей мов до собак». А може і мені – ось так кинути все і теж
поїхати в
Італію, жити там у старому як світ будинку і писати книгу про мертвих. Пишуть книги переважно про живих, про
читачів. А мені слід як і йому написати книгу про мертвих. Їх більше ніж живих (я так думаю) і порядних людей
серед
них більше ніж серед живих. Колись в молодості я ходив по землі патлатим і одна хороша людина, що теж нині
приєдналася до більшості – до мертвих, назвала мене нео, порівняла мене з ним – з людиною-птахом, сказала
мені,
що я новий людина-птах. Корені в мене справді теж з Полтавщини, з села Козаче (о, навіщо даровано мені
стільки
символів?) і я теж в душі темний готичний містик. І я бував у Янові, так що я теж трохи яновський. І поїхати в
Італію
на газовому візочку (коники перевелися, тоді нехай мою карету штовхає газ). Саме не полетіти в утробі
сріблястого
крилоптаха, а поїхати. І саме через Гамбург, зайшовши в цьому ганзейському порту на дискотеку в нічний клуб,
а
потім через Париж – гомінкий і марнослівний – і дивуватись. І не знаходити себе. А потім в Італію. Тільки не в
Рим –
не в тінь колишніх повелителів світу, там неминуче католиком і розенкрейцером. І не в пишну Флоренцію. Там
надто
пишно-красиво: життя перетвориться в милування. І не в легковажне Ріміні – надто маленьке навіть для пародії
на
Вічне Місто, надто безтурботне і язичеське (мало не сказав поганське). І не в Равенну – це могила: могила
античності
і сумного Данте, уламок тої самої Візантії, що не від світу сього. Ні. І не в Венецію: це казка на воді, а я не
водяник і
не бузько, і не чапля. І не хочу, щоб моє життя було казкою. Хіба в Болонью – місто всього великого і високого.
Хоча
там надто багато Закону, але де в світі латини його мало? і ходити вечорами на П’яццо Маджоре, до собору Сан-
Петроніо, мислити про ренесанс, їсти на обід спагеті з соусом, захоплюватись італійською кухнею. Тільки,
звісно, не
випрошувати в правителя холодного простору золоті монети, а в перерві між писаниною заробляти на хліб
насущний:
влаштуватись на заправку і наливати в газові візочки смердючу бензину, чи торгувати моторолерами, чи різати
прозоре скло діамантовим ножем... А потім палити рукописи і пічці і померти з відчуттям, що все намарно, все
безнадійно.

Не всім в Італії щастило, не всім в країні лавру і отруйного олеандру писалося. Я маю на увазі тих, хто творив
тексти-
протиотрути, а не тексти-отрути. Не щастило бородатому Ернесту – неприкаяному блукальцю Гемінгвею. Він
справжній лікар отруєного покоління. Якби він був просто рибалкою, то міг би і в лагуні святого Марка ловити
пічкурів. Але він був не просто рибалкою. І навіть не просто мисливцем за великою здобиччю – якщо ловити, то
не в
мілководній лагуні, а в Океані, і то велетенську рибу. Якщо полювати, на слонів і левів в неозорій жаркій савані
–
степовому океані трави. Італія була для нього надто сентиментальна. Італія шматувала його тіло і рвала нерви,
як
рвуть телеграфні дроти вітри-сіроко – злі вітри з Африки, вітри зі Сходу. Ернесту треба було для текстів або
свято, яке
завжди з тобою, а воно зажди гомінке і невгамовне – як Париж, а не задумливо-співоче як Неаполь. Йому
потрібні
були сильні емоції двобою – Іспанія гаряча – країна пилу і биків на арені. Крім того Ернест зрозумів, що
найцікавіше
полювання – це полюванні за людиною. І то не духовне. Можна, звісно, одружитися з католичкою, сказати, що
одна
католицька країна найулюбленіша, але при цьому все одно лишатися модерністом і людиною, що звикла
тримати в
руках карабін і спінінг – знаряддя вбивства. І поставити крапку в своїй повісті-життю все тією ж рушницею –
рушницею для левів.

На фоні італійських двориків, вежі Торре Асінеллі  та суцільного бароко – пізнього і невчасного, я часто згадую
Діно
Буццаті – людину Татарської Пустелі. Хто він? Творець отрути чи протиотрути? Може він забагато думав про
смерть,
надто глибоко зрозумів її, щоб його тексти про неї могли б когось отруїти. Навіть в сонячній Італії – в країні
винограду...

История cоздания стихотворения: