Нет статуса

Автор: Артур Сиренко
Тема:Ироническая проза
Опубликовано: 2018-01-16 18:56:06
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Донецькі квіти

                             «На іншому березі,
                               За рікою, хмари громадяться
                               Біля гірського храму...»
                                                               (Ііда Дакоцу)

Була осінь – тепла і кольорова. Листя клена якраз тільки почали червоніти. Я люблю Донецьк саме цієї пори – він
перестає бути легковажним, як весною, чи експресивним і гарячим, як влітку. Золотої осені Донецьк стає на диво
сентиментальним, ностальгічним і навіть трохи меланхолійним. І от напередодні Свята Черлених Кленів, яке в
Донецьку називають Кюдзіцу Акай Каеде і дуже шанують, я вирішив відвідати свого старого друга – хайдзіна, що
пише під псевдонімом Акі-но Кірі (秋の霧) - Осінній туман. Він давно кликав до себе в гості – у свій дім споглядання.
Хоча в Донецьку він більш відомий як майстер чайної церемонії – садо, а не як поет, я їхав до нього з метою саме
повіршувати і почути його нові хокку. Я вирішив поїхати до його дому на рикші – у Донецьку цей вид транспорту
називають дзін-рікі-ша. У Донецьку нині в моду ввійшли кінні запряги – двоколісний візочок, що переміщують в
просторі один або пара жеребців – переважно буланих, породи місакі. Але до хайдзіна в гості мусить вести тільки
рикша – це традиція. І не тільки донецька. До площі Сайгьо, де збираються донецькі рикші я йшов пішки. Можна було,
звісно, перейняти рикшу прямо на вулиці чи викликати слугою, але я вирішив обрати рикшу, а не довіряти випадку.
Звісно, їздити на людині багато хто з сучасних «гуманістів» і конфуціанців – цих шукачів «людяності» вважає
неприпустимим, але це стара традиція, що вимагає поваги. Крім того, багато хто з рикш просто не хоче міняти свою
професію і заробляє на життя саме таким чином. Можете це вважати місцевою екзотикою чи примхою. Чи, навіть,
захцянкою туристів. Мені байдуже. Я шанувальник минулого.

У Донецьку велорикші збираються на площі Басьо, а справжні рикші, що обмотують ноги спеціяльними білими
пов’язками і біжать дорогами, ніби зависаючи в повітрі і ніби не торкаючись землі, на площі Сайгьо. Слід зазначити,
що всі рикші в Донецьку немісцеві. Приїжджають вони переважно з міста Чистякове або з Кадіївки. І то всі без
власного візочка. У Донецьку приїжджим рикшам видають напрокат візочки спеціальної конструкції – особливо легкі і
збалансовані. Є навіть приказка серед рикш: «Хто ж їде Донецьк зі своїм візочком?» Це майже те саме, що сказати
«їхати в Афіни зі своєю совою».

У той день бажаючих покататися на рикшах було мало. Туристів не видно – не сезон, а свято Кюдзіцу Акай Каеде було
ще було попереду. Я вибрав уже немолодого і явно досвідченого рикшу, що був вдягнений у чорне кімоно з білим
візерунком у вигляді гілок бамбуку. Обличчя в нього мені нагадало обличчя монаха, якесь не від світу сього – його
зморшки нагадали мені зорану землю, що надто багато бачила. Здавалося, що він ось-ось скаже: «Я везу Вас своєю
дорогою, сенсей!» На ньому була нова каса, точніше такухацуґаса, плетена з рисової соломи, яскраво жовтого
кольору. Донецькі рикші носять каса чи кабуріґаса переважно вицвілі, сірі або бамбукові. У нього ж такухацуґаса була
просто сонячна. Я сів у візочок і кинув рикші: «Таноші судзумі-но торі! Кайка уме-но є! (На вулицю Веселих горобців!
Дім Квітучої Сливи!)» Рикша розуміюче кивнув, і я поїхав-поплив вулицями Донецька, мимо жовтих лип і черлених
кленів. Легенький вітерець ніс мимо мене зірвані листя. Я дивився на такухацуґаса рикші і мені здавалось, що це не
рикша біжить, а сонце пливе вулицями Донецька.

Я думав у ту мить не про поезію, а про донецький кінематограф. Спочатку згадався чомусь фільм Акіма Курасавського
«Сім шахтарів». Фільм про те, як шахта не виконувала план по видобутку на гора кам’яного вугілля. І вирішено було
запросити сім шахтарів-ударників. Щоправда, один виявився зовсім не ударником: товариші кепкували з нього
«Краще скажи, де ти посвідчення ударника вкрав!» Але його все одно взяли в бригаду. Особливо запам’яталася сцена
в шалмані, коли господар забігайлівки показує ударнику миску з рисом: «Дивись, що ти їж! Рис! А що їдять прості
шахтарі? Просо! Собаки живуть краще, аніж прості шахтарі…» Зрештою, шахта виконала план, але ударники загинули
під завалом породи… Потім згадався фільм-диптих Миколи Осімського «Шахта почуттів», «Шахта пристрасті». Фільм-
диптих про ерос та танатос у донецькій культурі, про ці два початки буття, про те, як вони зливають в одне – в якийсь
потойбічний ерос-танатос, про вирування пристрасті, про справжню кориду кохання… Згадався епізод, коли головний
герой після ночі бурхливого кохання йде по вулиці шахтарського селища, а назустріч йому марширує бригада
шахтарів, що йдуть під землю, в забій. Така зустріч еросу і танатосу. Потім згадався фільм Сергія Імамурського
«Легенда про терикон» про давній жорстокий шахтарський звичай відносити старих батьків на терикон, де вони
гинули. Згадався вітер з того фільму, що прилітав до героя ніби з потойбічного світу. Як і зараз мені – цього осіннього
дня.

Їхали недовго – до дому мого старого приятеля було менше двох рі. Я кинув рикші срібну монету в десять єн із
зображенням дракона – ці монети називають в Донецьку ще «вадо-кайтін». Рикша засуєтився, щоб дати мені решту –
кілька мідних сен, але я посміхнувся, махнув рукою і підійшов до воріт мого друга-хайдзіна, на яких висів фурін і
вигравав сумну мелодію осіннього вітру. Мені відкрив слуга – таких людей в Донецьку називають ще «люди в
синьому». На ньому справді було просте синє кімоно без візерунку, лише з чорними смугами на рукавах і зачіска
дзангірі. Він поклонився і сказав, що господар очікував на моє прибуття, зараз перебуває в саду і просив провести
мене до нього в сад як тільки я прибуду. Я йшов стежкою що була викладена велетенськими камінними плитами і була
засипана жовтим листям. Біля стежки цвіли хризантеми – квіти осені. Акі-но Кірі-сана я побачив в глибині саду – він
сидів на татамі під гілками дерева тога в стані глибокої медитації - мейсо. Я ще подумав, що це дерево – дерево бодхі
під яким Будда отримав просвітлення. Поруч було кілка кущів уцугі і зарості саса. Я навіть не знав, чи помічав сенсей
мою присутність. На ньому було жовте кімоно з чорним візерунком в вигляді драконів. Я поклонився йому і помітив,
що він вийшов зі стану медитації. «Десять тисяч років довгої весни, сенсею!» - промовив я. У відповідь він
посміхнувся, і зовсім не дотримуючись ритуалу промовив: «Радий, що Ви відвідали мій скромний сад восени, коли він
особливо сумний! Давайте почнем цю дружню зустріч з чайної церемонії!» Тільки тут я помітив, що ця частина саду
являє собою тяніва. Біля старезних сосон і кленів, що ховали чайний будиночок – тясіцу лежали величезні кам’яні
брили, біля яких ріс бамбук і кипариси, між ними звивалася родзі. І потім я взяв участь у чайній церемонії, які
влаштував справжній майстер чаю! Посуд був вишуканий: тябако та тецубін були старовинними – часів Сітоку. Тяван
та тясяку були з тонким візерунком – судячи по всьому зроблені майстром Курой Іші в часи Огіматі. Випивши
запашного напою сорту «Сто драконів», ми обговорили посуд і трохи почитали віршів – але не своїх – цитували
переважно Йоса Бусона та Оно-но Коматі. Мені ще згадалось тоді таке танка Коматі, яке я процитував неточно:

                                  Ось і фарби квітів
                                  Зблякли, поки в цьому світі
                                  Жили безтурботно,
                                  Споглядаючи довгі дощі,
                                  Забувши про старість таку неминучу…

Після чайної церемонії господар запросив мене в свій дім. При вході я помітив гета з червоними шнурівками. Мені
одразу згадалося хокку Ісікава Такубоку:

                                  Просила: купи мені гета
                                  З червоними шнурівками.
                                  О, дитинко!

У домі нас зустріла господиня – дружина господаря. Я зніяковів – для мене це було трохи незвично. Акі-но Кірі-сан
побачивши, що я зашарівся, представив: «Це моя гірська колючка. Пише хайку та танка під іменем Хару-но Хана.
Вона служить мені з віником і шуфелькою». Дружина у нього була з таких дружин, що в донецьку називають «вайфу».
До одруження вона була «модан гару» чи як їх там називають. Вони дотримуються в сімейному житті сучасних звичаїв,
але знаючи мої консервативні погляди дружина господаря сховалася за напівпрозору ширму, яка завбачливо була
розміщена у вітальні, і вела подальшу розмову з нами з-за ширми. Взагалі, донецькі святенники наполягають, щоб
дружина розмовляла з гостями з-за непрозорої ширми. Я до цих святенників ставлюся скептично, знаючи, що вони
часом запрошують гейш на чайну церемонію в той час, коли дружина знаходиться на жіночій половині дому. Акі-но
Кірі-сан промовив: «Моя гірська колючка іноді вправляється в грі на кото. Майстерності вона не досягла, талантів у
неї немає ніяких. Звісно, не можна навіть порівнювати її гру з грою на кото столичних гейш. Я дуже боявся образити
Ваш слух такою грубою музикою, але все таки насмілюсь запропонувати Вам послухати у її виконанні мелодію
«Холодний осінній вітер».

І полилася солодка і водночас тужлива музика… Це була казка – осінь втілена в музиці. Я навіть не очікував, що
музика може досягти такою витонченої досконалості.

Я подякував господині і висловив своє захоплення. Після цього слуга приніс обід: сусі з кальміуської форелі,
йомогімоті, рис з місо, сембей, хамагурі та саке. Після трапези ми нарешті почали віршувати. Господар запропонував
створити ренга – якраз було троє хайдзінів. Точніше два хайдзіни і одна хаййорушідзін. Віршували більше двох годин.
Під час віршування я милувався токо-на ма, де висіла картина «Будда і лотоси» з каліграфічним написом, і стояв
бонсай старезної сосни. З того ренга я запам’ятав такий уривок (тут я під псевдонімом Кенші):

                            *   *   *
                 Жовте листя
                 Падає між життям і смертю.
                 Осінь сліпа.
                                                   (Акі-но Кірі)

                Вітер шепоче мені
                Про таємницю мовчання.
                                                             (Кенші)

                Останні пелюстки
                Старої сакури обривають пориви.
                Помирає весна.
                                                  (Хару-но Хана)

                Зустрічаю епоху дощів.
                Забуваю про Сонце.
                                                      (Акі-но Кірі)

                Зозуля мовчить –
                Єдина втіха поета
                Вечорів літніх.
                                                              (Кенші)

                Птаха «гірських стежок».
                Коли цей крик я забуду?
                                                   (Хару-но Хана)

                Старий самурай
                Споглядає заграву
                Біля руїн замку.
                                                        (Акі-но Кірі)

               Холодна і зла зима
               Землю фарбує в біле.
                                                              (Кенші)

               Падає сніг лапатий.
               Світанок нового року
               Нагадує білий листок паперу.
                                                   (Хару-но Хана)

Після віршування господар дому зіграв нам на бамбуковій флейті сакухаті мелодію «Осінні сутінки». Якраз доречно, бо
на землю і дерева справді впали сутінки. А потім і зовсім стемніло – осінь все таки, доба коротких днів, осінній вечір. Я
озирнувся і побачив, що біля входу в дім господар поклав листок паперу, пензлик і туш. Помітивши моє здивування
Акі-но Кірі-сан сказав почекати і спостерігати в щілину не до кінця зачинених сьодзі. Я з цікавістю затамував подих і
чекав. Раптом почув за дверима якісь тихі кроки, човгання і сопіння. Потім побачив борсука, що підійшов до дверей. У
Донецьку нині розвелось дуже багато борсуків, їх сприймають нині мало не як домашніх тварин. Людей вони
перестали боятись, їх часто можна побачити у садах, особливо заміських. На моє велике здивування борсук взяв до
рук пензель, занурив його в туш, а потім почав писати на листку ієрогліфи. Коли він закінчив писати, він спочатку
став на задні лапи, понюхав осіннє повітря і пошкандибав у темряву саду. Господар дому зітхнув і пояснив мені, що
цей борсук давно приходить вечорами до нього в гості ночами і пише вірші. Спочатку борсук для цього таємно
забирався в дім і брав без дозволу папір і пензель, але потім Акі-но Кірі-сан почав навмисно виставляти борсуку все
необхідне під двері. Я взяв цей листок і прочитав кілька хокку нашкрябаних невмілою рукою. На моє здивування деякі
борсукові хайку були варті уваги. Запам’яталось мені оце:

             Старість відчув.
             Завітала до мене
             Перед зимовою сплячкою…

Але цей день закарбувався у мене в пам’яті не цим. Коли згадую цей візит, то згадується не борсук-поет, не звуки
кото чи флейти, не смак терпкого чаю чи гіркого саке – згадуються хризантеми – сумні осінні квіти, які дарували
аромат холодному осінньому вітру…

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 307

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 4.

Любовь Назаренко

Заворожила Ваша, Артуре, мелодія осіннього вітру! Дякую за настрій (дуже доречно відволіктись...)
"Хто ж їде _в_ Донецьк зі своїм..."

2019-11-04 01:24:01

Артур Сиренко

Дякую за розуміння!

2020-01-18 22:48:32

наталия остапенко

если хризантемы. то жёлтые
барсук. пусть будет барсук. у меня паук, я люблю пауков

2019-08-29 09:55:18

Артур Сиренко

Наші фантазії бувають різні. Іноді смішні, іноді утопічні... Мої фантазії - особливо...

2019-09-05 23:36:34

Всеволод

Смеяться и плакать... Далеко Донецку до Японии! Прочитал с удовольствием. Успехов!

2018-01-17 00:39:56

Артур Сиренко

Донецьку до Японії одначасно і далеко і близько.... Дякую за відгук і розумінні!

2018-01-18 00:45:07

Лев

Коли шляхи не мають сенсу, та замість квітів - міни в житі, шукай собі тоді консенсус - чи то вмирати, чи то жити. Це донецька варіація. А єдина віра - сталева ніч.

2018-01-16 23:08:59

Артур Сиренко

Дякую за такий відгук! Я рік там відвоював - пішов добпровольцем в українську армію в травні 2014 року. А уце так - мої літературні фантазії...

2018-01-18 00:46:46

Лев

Слава і честь! Тут мабуть до кінця воювати , одвічно. Тим, у кого батьки, домівка. Все життя тут.

2018-01-23 19:48:04

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений