Автор: Валентина Бондар
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2016-04-20 23:44:49
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Татарка

Давно це було. Вже й свідків немає тих подій. Та ні. Є свідки. Висока могила посеред поля та горбики землі
попід дорогою. Скільки разів оралося поле, скільки худоби пройшло край дороги, не одні вороги топтали ці
землі, не раз гарматами шматувалися, та ті горбики ніби виростали знову. На них поросла трава-полин, гірка,
як доля України, та зозулині сльози…
Жила собі в одному чудовому селі дівчина. Гарна, як червона калина, струнка, як молода берізка. А очі…
великі, зелені, здавалося, ніби всі весняні трави вміщаються в них. Не один парубок втратив спокій від тих
очей. Як гляне – на душі весніє, а серце мліє. Та серце її билося лише для одного парубка із сусіднього села,
Василя. Як зустрілися якось на весіллі , як побачила його, так і потонула та весняна зелень у небесній
блакиті. А Василь одразу зрозумів – це його доля. Стрічалися у полі на Вусаччині. Як тільки сонечко вмиється
в Савранці і лаже спочити за обрієм, летять вони на побачення. Ніщо не може зупинити їх: ні втома після
довгого робочого дня, ні вечірня прохолода, ні дощ, як бувало, ні батьківська заборона. Біжать стежкою в
полі, а колоски схиляються до ніг. Чи то від подяки за їхню працю, чи шанують таке велике кохання? Бо
тільки вони та зорі в небі, та місяць ясний чули їхні розмови, бачили, як зустрічаються ті закохані очі… Та
тривогою забилося серце дівчини,  як зачервонілося маками поле. Не до добра. Міцніше притулилася до
коханого.
- Що з тобою, люба, чом серце забилося, як у пташки?
- Ой, біда буде. Бабуся казали, як маками цвіте житнє поле, кров проллється, страшно стало…
- Не бійся, кохана, я захищатиму тебе.
Тай полилася жура:
       Ой, чого ти червонієш, зеленеє поле?
       Васильками розцвітай на щастя на долю.
       Скільки треба крові й поту іще проливати,
       Щоби щастям розцвіла Україна-мати?
       Щоб у хаті на покуті запашна хлібина,
       А щаслива матусенька колихала сина.
       Колихала та співала про землю й про волю,
       А не тихо у куточку проклинала долю.
А біда не за горами. Вона сама не ходить. Із собою лихо водить. Якось незчулися, як вранішня зоря зійшла.
Побачили, як чевоне зарево випливає на небо. Та щось мало воно було схоже на сонце. Запалало все,
загорілося, почулися крики страху й розпачу, молитви до Бога. Підхопилися на ноги. Що там? Та почули
іржання коней,  тупіт копит…
Щось турнуло на землю. Дівчина впала на коліна, золоті колоски облипли їй руки, ноги, ніби просили
захисту або хотіли захистити її від проклятих татарів.  Та не захистили. Ті накинулися , мов голодні вовки,
реготалися, тягли до неї свої брудні від крові руки, хапали за золоті, як дозріле жито, коси, рвали на ній
вишиту сорочку, лізли до обличчя смердючими ротами…  Дівчина билася, як могла, та раптом сильно заболіло
в голові й настала темінь…
Василя схопили за руки,  били ногами, потім заставили дивитися, як знущаються над коханою…
-Прости, моя люба, не встиг захистити тебе, - промовив парубок уже сам до себе.
Його прив`язали до коня й поволокли по полю. Боляче билася об землю голова, тіло було подерте й
порізане, чорне від пилу й запеченої крові. Таким побачила його Олеся, яка прийшла до тями вже на коні, як
непотріб, перекинута через вороже сідло. Те, що вона почула, боляче вразило іі понівечену  душу.
- Татарка, проклята татарка, - шипіли з усіх боків жінки.
- Безсоромна, мати з батьком і сестрами живцем згоріли, а вона… з татарами, в полі…
Гіркі сльози покотилися з її очей і, певно, обпекли й коня, бо той швидше став тупотіти, ніби хотів скинути
дівчину із сідла й віддати її понівечене тіло на розтерзання односельцям. Якби ж так, якби убили, бо як же
тепер жити? Як дивитися людям у очі?
   
Коли надворі стало світати, на село напали татари. Палили все, нищили , рубали, що попадалося під брудні
шаблюки.
    На вулицях біготня, крики, відрубані голови, посічені тіла…
Здавалося, земля горіла під ногами. Все метушилося, кричали кури, по городах бігали перелякані свині,
собаки заводили в землю… Люди вибігали з палаючих будинків, рятуючи найдорожче – своїх дітей. Кудись
бігли, та поверталися назад, бо з усіх боків на них летіли на своїх прудких вишколених конях татари.  Із хат
чулося:
- Рятуйтеся! Татари!
У церкві забили дзвони, та не як у свято, а голосно й протяжно, як у чуму. Перелякані люди кинулися туди.
Повскакували і міцно закрили двері. Щоб вороги не вдерлися. А вони й не думали, обклали церкву соломою,
тай підпалили. Крики, зойки, сморід згорілого людського м`яса… Ніхто не вижив. Усі живцем: старі, жінки,
маді діти… Все розсипалося попелом і розвіялося вітрами… Лише душі відлетіли в небо. Лебедями білими
крізь кіптяву аж до самого Бога…
    Ой, летіли лебедики крізь вогонь і дим,
    Оглядалися на землю, на згорілий дім,
    Покружляли над селом, слізоньками вмились,
    Полетіли тай за обрій,  хмарами укрились.
    Знову рідна Україна копитами збита,
    Кров`ю , потом, не дощами, покроплене жито.
    Все згоріло, почорніло,васильки у полі
    Заплакали, згорювались: нема у них долі.        
    Доки кляті вороги топтатимуть роси?
    Доки славна Україна буде лити сльози?
    Потоптана рута-м`ята, розтерзане тіло,
    Чорний ворон вийма очі уперто і сміло…
А ті, хто кинувся тікати в поле, були схоплені, пов`язані за руки й ноги довгим ярмом, поневолені… Так
гнали вороги дорогою, понад долинами, край житнього поля своїх бранців на захід, у видолинок за сусіднім
селом. Хто не міг іти, того вбивали, без жалю й скорботи. Там зупинялися, і бранці край дороги закопували
згорьовані тіла. Хоч це дозволяли…
Надвечір стали під горбом, запалили багаття, ділилися здобиччю, не звертаючи уваги на полонених.
Втомлені й голодні полонені посхиляли голови один одному на плече, щоб хоч якось відпочити. Ледь жива від
болю й горя сиділа біля багаття й Олеся. Дивилася на вогонь, не відриваючи погляду, ніби німа, ні з ким не
говорила, ні в кого не просила допомоги.
    Вона сиділа зв`язана, німа,
    А поруч сміх, веселощі. Багаття.
    Батьків нема, коханого нема.
    Він поруч, та розтерзаний на шмаття.
    Душа боліла, серце – камінець,
    Немов уже й не билося у грудях.
    Невже загинуть всі? Невже кінець?
- Нехай, загину, а тоді що буде…
Та раптом голос мами звисоти:
- Ні, доню, згинути безславно?
Всіх врятувати маєш ти…
Там козаки, дай знак…
- Хто я? У відповідь: татарка…
Той шепіт, ненависть в очах,
Дитячі сльози, матерів прокляття..
О горе! О біда і жах!
-Ні, українка я! Я вільна, не дикарка.
Піднялася на ноги, а волосся
Її обняло, ніби руки мами.
Згадалося те золоте колосся,
Потоптане у полі копитами,
Червоні маки і сині волошки,
Які любила звати васильками,
Бо у Василечка такії ж очі,
Як небо восени, глибоке і безхмарне.
Згадались ночі, ті чудові ночі
І стежка, де стрічалася з коханим.
І зорі… О, які чудові зорі!
Таких ніде нема, як в Україні…
А річка… Води, чисті і прозорі…
Заплакала, упала на коліна.
Вся у сльозах, молилася до Бога,
Просила помочі і волі,
Потерпли руки, заболіли ноги.
Неначе стук копит почула в полі.
І стрепенулась:
- Матінко, матусю,
Тепер я знаю, що робити треба,
Що вже втрачати? Смерті не боюся.
Смерть ворогам! А я іду до тебе…
Немов русалка стала, засіяла
У вишитій бабусею сорочці,
Волосся золоте на вітрі розметалось,
Горіли, як вогонь, зелені очі.
А потім спалахнула, як свіча,
І кинулася бігти із долини.
- О, тільки б не упасти, - закричала,
До козаків, щоб голос мій долинув!
Ні, не болить, ні, не пече! Неволя
Тепер усіх пече на Україні.
Підняла у ранкове небо руки,
Вони палали, та не чула болю.
Ще мить – і всі скінчаться муки!
Та де ж ті козаки? Де так жадана воля?
- О небо! Господи!..
І так зомліла…
Довго скакали козаки з Балти. Неначе й недалеко. А здавалося, що кінця-краю не буде дорозі. Були
обережними,  набігів можна було чекати будь-якої хвилини. Та і баритися не можна. Там чекають люди. У
повітрі чулося згореним.
-Поглянь, Тарасе,що там за горою?
То свічка чи зоря упала з неба?
Скоріш туди. Та що ж це там палає?
А, може, допомога наша треба…
І козаки у поле поскакали
До тої свічки, що вже дотлівала.
- О Господи! – почулося довкола…
Зелені очі, як трава у полі…
А тіло із землею поєдналось,
Сплюндроване, зотліле, почорніле,
Як Україна, що під копитами
Чужинців, ворогів проклятих мліє.

Був бій страшний, не на життя, на смерть.
Летіли голови, і руки, й ноги…
І кров із тіл, порубаних ущент,
Лилася на стежки й дороги.
Те місиво червоне і червоний схід…
То сонце плакало над мертвими тілами.
Вороння каркало, раділо на весь світ,
А коні сумно били копитами.

О земле рідна! Сльози, кров і горе…
Ще скільки треба, щоби ти розцвіла,
Щоб щастям зацвіли твої простори,
Не плакала щоб мати посивіла?
Щоб солов`ї виспівували в гаї,
В добрі і мирі золотом сіяли
Твої поля, не маками від крові.
На грудях не ланцюг, ясні корали…
Дай, Боже, волі,волі і любові!

Коли все стихло,сонце над землею,
Долина в трупах чорних,а гора в козачих.
День попрощався із ранковою зорею.
І лиш роса у крові, у юначій…


Під гору бігли бранці.
- Де ж Олеся? – чоловіки у натовпі шукали.
- Де дівчина-красуня, та, що вранці
Жінки татаркою прозвали?
І раптом:
-Господи, вона згоріла, вся спопеліла
та всіх врятувала.- Схилили голови…

   Підвівсь Тарас, у синяках, у крові,
Та шабля у руці, готовий знову в бій.
- Пропала дівчина. Як жаль, а жити б у любові,
Та врятувала край коханий свій.


На руки підняли і разом з козаками
Несли під гору, плакали жінки,
А діти, що Олесю добре знали,
Сплели із васильків журби вінки.

До ранку зносили тіла юначі,
Китайкою укриті, зрубані у кров.
Нехай над ворогами ворон кряче,
А козакам пошана і любов.

Коли зійшла ранкова зоря, на горі за селом виросла могила. Шапками козачими носили землю і легенько
засипали тих, хто навіки залишився на цій горі. Загинув і Нечипір, козацький отаман. Він перший зрозумів,
що Олеся спалила себе для того, щоб вказати, де татари. Кинувся в долину, багатьох ворогів порубав
зненацька, та сам упав від ворожої стріли.
    Зійшлися люди, плакали, ридали, молилися… Протяжно, тужливо били дзвони. Відспівали в церкві всіх,
хто загинув…
     Багато часу пройшло. Долину, де спинилилися татари і там залишилися навіки, стали називати Татаркою.
Не в честь ворогів, а як пам`ять про дівчину, яку так прозвали. Мабуть, жінки, щоб ніколи не забути, своєї
ганьби.
     А частину села, де поховані козаки,  назвали Замогилою. Хто йде, хто їде, зупиняється перед могилою.
Хай ніколи не загине славна Україна!
Нехай люди не забудуть козаків в могилі!
Щоб навіки панувала правдонька святая,
Не могили, а жита в полях виростали.
А волошки, васильки, в золотому житі
Щоб не були, як колись, копитами збиті.

История cоздания стихотворения: