Нет статуса

Автор: Юрко
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2022-05-07 06:41:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Глухар

Дивне відкриття. Страх виникає не тоді, коли в тебе стріляють, не тоді,
коли поруч з тобою вибухає, ні. Він виникає тоді, коли хтось поруч
раптово починає бігти, тоді, коли поруч хтось тремтить так, що навіть
через вибухи відчутно.
Дійсно, заразна штука. Заразна настільки, що достатньо одному з
десятку кудись побігти, щоб ще семеро побігли слідом.
І мужність не в тому, щоб не боятися стрілкотні чи прильотів.
Мужність в тому, щоб зберегти здоровий глузд, коли несамовито
тремтить хтось поруч. І це набагато складніше.
Ввечері загинув комбат. В перший же день на фронті. Він навіть не
знав, що ми вже на фронті, поїхав автівкою шукати загублену першу
роту. Прямо на дорозі автівка зіткнулася з ворожим БМП. Але це стало
відомим трохи пізніше, а на той момент, єдине що знали - він поїхав та
зник. На зв'язок не виходить.
Глухар був начальником штабу. Навіть незважаючи на немаленький
зріст, його завжди було непомітно. Ніякого заліза в голосі, звичка
смішно заломлювати капелюха, сутулість, та ще й голову набік
нахиляє, коли говорить. Навіть військова форма на ньому сидить як
домашня піжама.
Схилився над великою картою в штабі, щось собі під носа бормоче,
іноді, звертаючись до зв'язківців:
- Є зв'язок з першою ротою?
- Ні.
І знов до карти. Час від часу вийде зі штабу, обійде будинок, і знов на
своє місце. Все більше мовчки.
Тим часом починається справжня паніка. Чутки про загибель комбата
моментально розповсюдилися, ворожий БМП перетворився на
танкову роту, і вже лунають розповіді про те, що ми в оточенні, та
заклики терміново з нього виходити.
Темніє, на зв'язок виходить перша рота. Йдуть пішки полем, виходять
до сусіднього населеного пункту, їх обстрілюють.
Глухар замітно пожвавішав. З піднесенням запитує, хто з офіцерів
поїде з транспортом їм назустріч. У відповідь тиша.
Тим часом на дворі, невідомо по чиєму наказу, всі автівки батальону
вишукувались в колону, в них вже завантажені речі та люди, і єдине
питання, яке турбує всю цю масу, то "коли вже поїдемо?". Одна з
автівок з середини колони рушає з місця, і об'їхавши колону по
узбіччю, зникає десь в темряві, у напрямку тилу. Її прикладу слідують
ще кілька.
Хтось забігає в штаб та доповідає про це Глухарю. Той, крізь зуби:
- Всі, хто покинув місце розташування батальйону без мого наказу,
підуть під суд.
І голосно, знов:
- Хто поїде зустрічати першу роту?
Викликається Віталій, тихий та непомітний чолов'яга десь за 50, у
коричневій цивільній куртці, зовсім не войовничого вигляду.
За дві хвилини звільняються від завантажених речей два автобуси,
розвертаються та рушають в сторону фронту.
Люди починають начебто зі ступору виходити.
Мене раптом осіняє думка, що у незрозумілій обстановці, коли неясно,
де ворог, скільки там його взагалі, куди він просувається, ми у цім селі
безпомічні, як сліпі цуценята - бери та топи.
Підхожу до Глухаря:
-Треба ж виставити пости.
-Виставляй.
Отак просто. Бачу в штабі взводного з 4 роти, до нього:
- Скільки в тебе людей?
- Всі на місці.
Разом йдемо до зв'язківців, "віджимаємо" в них рації, разом зі
взводним вирішуємо, скільки постів та куди поставити, і коли він
починає розподіляти між своїми бійцями, хто, в якій черзі та на який
пост заступатиме, починаю відчувати себе зайвим. Повертаюсь до
штабу.
Глухар сидить на своєму місці, слухає чиюсь чи то доповідь, чи то
скаргу, навколо купа людей, не протовкнутися, стоїть гомін, і тут весь
цей гомін перебивається голосом Глухаря:
- Я вам ще раз повторюю, ніхто не рушить звідси, поки не повернуться
всі роти.
З радейки чути голос, який з поста доповідає, що в село заїжджають
наші автобуси. За кілька хвилин автобуси зупиняються біля штабу, з
них починають виходити люди. Перша рота.
В штаб заходить ротний в супроводі своїх взводних, і перше питання
Глухаря до нього:
- Скільки з вами людей?
Ротний уточнює кількість у взводних, складає та озвучує. В наявності
всі. До єдиного.
В штабі піднесення. Радіють всі без виключення, радіють так, як
мабуть раділи тільки в дитинстві.
Глухар стоїть в кутку, на нього ніхто не звертає уваги. Похмурий,
нескладний, і начебто став менше зростом.
Підхожу, і все що можу йому сказати в цей момент:
- Дякую.
І у відповідь:
- Йдіть спати.
Потім було багато чого. Копали окопи під обстрілами, відбивали атаки,
були втрати, були сміливці, були і панікери. Та багато чого ще попереду.
І це "попереду" - завдяки спокійній витримці Глухаря у нашу першу ніч
на фронті.

История cоздания стихотворения:

4

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 148

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 5.

Александр Васильевич Тимченко

Витримка - це скарб.
Бажаю витримки та перемоги.

Дякую, Юрко.

2022-08-31 10:14:36

Владимир Новак

Да, паніка - страшна і заразна штука. Особливо для необстріляних хлопчиків. А неясність обстановки цьому дуже сприяє. Добре, якщо знайдеться той, хто зможе її пригасити.

2022-08-22 18:37:40

Володимир Шатровський

Україна понад усе - смерть ворогам.
Військової удачі Вам, Юрко

2022-08-20 21:43:56

Юрко

Дякую

2022-08-22 07:14:25

Музонька

Храни Вас Бог. Если Вы еще на фронте.

2022-07-10 21:12:40

Юрко

Ми тут до перемоги)))

2022-07-24 10:34:22

Радонька

Так і є. Вміння спокійно оцінювати обстановку - запорука переможних дій.
І дякувати Богу, що в нас є Залужний.
Гарна розповідь. Слава Україні! Героям слава!

2022-05-07 09:34:56

Юрко

Смерть ворогам!

2022-05-07 12:22:21

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений