Автор: Юрко
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2023-05-03 13:27:39
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Спецназ

Радєйка повідомила, що до нас йдуть гості. Якась спецгрупа, зі своїм
завданням, маємо посприяти. Ну, гостям ми зазвичай раді, якщо їх не
дуже багато. Почекаємо.
Прийшли під вечір. Шестеро. Екіпіровані по останній моді, обвішані
гранатами, зі своїм окремим зв'язком з якимось дуже височенним
штабом, і з ними покемон. Покемон - то рожева мрія тероборонця. Ми
озброєні дегтярями часів другої світової, є навіть старовинний, дивом
працюючий максим, за царя Панька зроблений, але ж покемон... Нам
хоча б одного покемона на роту, і те було б за щастя. Хлопці
розташовуються у нас на позиціях, збираються заночувати.
Знайомимося, вони представляються як спецпідрозділ для
розвідувально-диверсійних операцій, підпорядкований безпосередньо
генералу Б. Вечір видається тихий, тож починаються розмови
впівголоса, хлопці жваво цікавляться у спецпризначенців, хто, що, та
що до чого. Гості розповідають, як вони браво воювали під Київом та
Харковом, та від тих розповідей ми зі своїм досвідом, не виходячим за
межі окопів Донбасу, починаємо відчувати себе обмеженими
провінціалами.

Зранку спенцназ довго про щось домовляється по своїй рації зі своїм
керівництвом, після чого просять звільнити для них передній окоп.

- Ми звідти будемо працювати.
- Що саме будете робити?
- Нам треба з'ясувати, які вогневі точки є у орків у сусідний посадці.

Ну, ок. Відкликаємо хлопців з окопу, дивимось, що буде далі.
Спецназ встановлює в окопі покемона, та... Двоє хапають
гранатомети, вискакують з посадки поямо в поле, та гатять в бік
орківської посадки, потім хутко ховаються назад в зарості, і орківську
посадку починає поливати покемон. Через дві-три хвилини стрілкотні,
покемон зупиняється, і вони знов повторюють свій цирк зі стрільбою з
гранатометів. Прокручують вони цей номер тричі підряд, а від орків у
відповідь - жодного пострілу.

Настрілявшись, спецназ хутко збирає речі та збирається йти.

- Хлопці, що це було? - запитуємо.
- Розвідка боєм.
- То може, разом з нами отвєтку почекаєте?
- Ні, ми уходимо.
І пішли.

Хвилин за 15 після їх уходу по нам починає працювати міномет. Звісно
ж, тепер підарам достеменно відомо, де саме в посадці розташовані
наші позиції, тож кладуть доволі точно. Від мінометки прилітає Чаку,
поранення в бік (як пізніше стало відомо, осколок зламав ребро та
застряг в легенях).

- Йти сам можеш?
- Так.
Йде на вихід, його супроводжує Бас. Це зветься "легкий трьохсотий".
Залишаємось вшестьох на позиції.
Обстріл начебто закінчився, але поки що зарано відходити від щілин -
вони ще можуть і повторити. Але дивитись теж треба уважно: з них
станеться, можуть після обстрілу і в атаку піти.
Пауза триває недовго - біля позиції потужний вибух. Набагато
потужніший за мінометку. Бльо, танк. В порівнянні з танчиком
мінометка - це просто шльопок по дупі. Цей б'є кувалдою в голову,
щонайменше. З щілини не висунешся, сидиш напівприсипаний землею,
після першого прильоту повністю оглохший, а після другого вже навіть
нездатний рахувати - скільки їх взагалі було? П'ять? Шість?

Нарешті тиша. Трохи зачекавши, щоб переконатися, що наступного
поильоту не буде, виповзаєш зі щилини та починаєш гукати:

- Хлопці, всі цілі?
З сусіднього окопу, в два голоси:
- 4.5.0.

Йду до бліндажу, в ньому сидять двоє, чи то оглохші, чи то офонарєвші,
але явно цілі та при свідомості, тож прямую до останнього бліндажу,
там має бути Батл. Батл лежить на підлозі бліндажу лицем донизу,
поклавши руки під голову, начебто спить. Не відгукається. Заповзаю
до нього в бліндаж, просовую руку між плечем та головою, намацую
пульс. Пульс є. Виймаю руку, дивлюся - вона в крові. Бльоать!!!
Намагаюсь повернути його на бік, як вчили на зайняттях по такмеду "у
стабільну бокову позу", який там грець! В бліндажі занадто тісно, Батл,
сам по собі не маленький, впертий ногами в одну стіну, головою в
протилежну, а між ним та сходинами в бліндаж затиснут я.

Голосно волаю про допомогу, до нас біжуть хлопці. Якимось дивом
вдається, стягнувши з нього бронік, витягти Батла з бліндажу.
Поранення в шию. Безпритомний. Кровотечі сильної нема, кладемо
його на ноші та намагаємось якнайшвидше бігти. Батл важкий,
стежина в посадці вузенька, постійно хтось спотикається та падає, у
такому режимі всі моментально виснажуються, починають мінятися
місцями, щоб змінити руки. Кричу в радєйку до тієї позиції, що одразу
за нами, щоб вибігали назустріч на допомогу. Прибігли, перехопили,
тягнуть. Людей більш ніж достатньо, тож ми удвох із Соло
повертаємось на позицію.
Її не впізнати. Жодного вцілілого дерева, замість зелених кущів облізлі
палки, там, де були зарості - димить вигорівша галявина.

Вся позиція з усіх боків як на долоні. Від посадки в цьому місці не
залишилося нічого. Більше тут нема чого робити. Зв'язуюсь зі штабом,
отримую дозвіл залишити позицію, та починаємо збирати та
переносити речі. В першу чергу зброю, тепловізори, бінокль, потім
рюкзаки з речами, спальники та якісь ще особисті речі. Нав'ючуємо на
себе скільки можемо та тащимо на тилову позицію, яка тепер
автоматично стає передовою. Розуміємо, що ходити доведеться
кілька разів - речей багато, допомоги чекати нема звідки, бо всі, хто
взмозі
щось тягти, зараз тягнуть Батла.

Доходимо до місця, розвантажуємось, і здивовано бачимо, що майже
всі хлопці на місці.

- Що з Батлом, його доправили до евакуації?
- Ні, він тут. 200. Нема вже сенсу поспішати.

Здається, в мене була істерика. Пам'ятаю погано, як верталися з
хлопцями назад, грузилися зброєю та речами, перетаскивали та знов
поверталися. Кілька разів. За цей час Батла вже забрали на евакуацію.

Ми облаштовуємось на тиловій позиції, а надвечір у нас знов
з'являється той самий спецназ.
Зустрічаємо їх матом, і не дуже ввічливо просимо забиратися геть
нах...й.
Знов посилаються на генерала Б., кажуть, що вони тільки виконують
накази, і далі в такому самому дусі. Розуміючи, що тут їм не раді,
розташовуються на ночівлю не в нас на позиції, а поруч, у посадці.

Зранку до нас приходить зміна. Передаю позицію Вовку, стисло
розповідаю останні події, показую спецназівця з рацією, якого його
колеги залишили у нас для зв'язку, розказую, що вони розташувалися
поруч в посадці, та йдемо з хлопцями на вихід.
Вовк теж сильно незадоволений присутністю цього спецназу, це явно
видно з його виразу обличчя. Але що він, як і я, може вдіяти? Не
стріляти ж в них, еге ж?
Їду "додому", в сенсі в місце розташування підрозділу, лягаю спати. За
пару годин влітає Санич, будить:

- Терміново, в нас двоє трьохсотих, там йде бій!
Швидко одягаємось, виїжджаємо. За два поля до місця паркуємо у
посадці автівку, далі - пішки. Біжимо.
Назустріч нам по посадці біжить переляканий спецназ. Один з них с
забинтованою рукою.

Питаю:
- Хлопці, що там трапилось?
- Там пиз..ець!
Та не зупиняючись, біжуть далі.
Здалека чутно активну стрілкотню, намагаємось бігти якнайшвидше,
майже летимо. Знов товпа назустріч , цього разу з ношами. На ношах
лежить Кулак, замість руки - перетягнута турнікетом рвана культя.
Намагаємось ще прискоритись. Стрілкотня вщухає, ми добігли до
наступної задньої позиції, перед той, на якій я зранку залишив Вовка.
Вовк тут, з ним хлопці. Не всі.

- Вовк, що трапилося?
- З боєм відступили. Там (махає рукою в бік залишеної позиції),
залишились Балкон та Крюк.
- Живі?
- Ні, двухсоті. Ми не змогли їх витягти.
-Як це сталося?
- Зранку той спецназ знов поліз вперед, цього разу не по полю, а по
посадці. Там вони натрапили на орків, зав'язали бій та втекли спочатку
до нас, а потім і далі. Я просив їх залишити хоча б покемон, але де там!
Сказали, в них набої скінчилися, і їм треба трьохсотого
супроводжувати. Легкого, який йде сам. Вп'ятером, агаж.
- Я їх зустрів, там не йде сам, там біжить! Але що далі?
- Орки їх переслідували, ми зустріли вражин вогнем, та вони
відкотилися. Але позицію свою ми засвітили. Одразу після цього по
вчорашній схемі - спочатку мінометка, потім танк.
Прилетіло прямим попаданням в окоп, де був Крюк зі своїм дегтярьом.
Балкон та Кулак були поруч. Кулака ми витягли, але двохсотих не
змогли, одразу після обстрілу орки знов поперли, довелося з боєм
відходити.

Далі зв'язуємось зі штабом, звідти командують відхід далі ще на одну
позицію, але після того, як вийдуть наші з двох позицій з суміжної
посадки, їм теж приказано відходити. Це зрозуміло, бо якщо першими
відійдемо ми, наші хлопці ризикують в сусідній посадці з двох боків
зажатими між кацапів опинитися. Відходимо спокійно (якщо в цих
умовах можна застосувати таке слово) та організовано, встигаємо до
темряви на новому місці закріпитися.

Хлопці з сусідньої посадки стають одразу за нами.
За два дні - четверо загиблих, такі справи.
Кулак наступного дня помер в шпиталі.

История cоздания стихотворения:

За давністю подій вигадані позивні змінив на справжні