Автор: Всеволод
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2023-04-27 09:18:19
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Балада про теплий вогонь

Король до могили приїхав дружини.
Придворні сховали обличчя та спини,
Убік відійшли (та мечі наготові:
Обов’язок мають і лорди, і вої).
У скроню державця уперлась долоня:
- Дружино моя… наша любая доня…
Єдина дитина… Псується вона.
Буває гнівлива, буває смішна,
Буває, під лоба закочує очі,
Як голови пажам чи графам морочить.
На мене завжди призро дивиться й гризько,
Отцю суперечить. Була вже і різка…
Забави їй кінні лиш милі та лук.
Мені ж та державі потрібен онук.
Потрібна священної крові дитина.
Їй трон передам, як нема в мене сина.
Скликаю турнір. Не знайде собі хлопця,
Звелю – і пошлюбить дочка переможця!

Під замком кремезним списи та рапіри
І мужні бійці, які люблять турніри.
Раптово до хлопців гука королівна:
- Я мужа шукаю собі, а не півня!
Тому, хто здобуде магічний вогонь,
Який можна взять, мов пташа, до долонь,
Бо тіла не палить, лиш лагідно гріє,
Як зірка упала, в руках пломеніє,
Віддамся у владу. Якщо ж, наче бранку,
Мене віддадуть, ніж всаджу у горлянку
Вночі чоловіку. У шлюбний полон
Впаду лиш за теплий магічний вогонь.
Клянуся – і слово священне осе –
Не вб’ю лиш того, хто вогонь принесе!

Роз’їхались принци, барони та вої,
Майстри поєдинків та гострої зброї.
Охочі здобути цілунок жасминний
Знайшли мудреця. Соломонові рівний,
Сказав він: „Ховає те диво із див,
Цей полумінь теплий, злий заздрісний Див.
Він серце своє дивним вогником гріє,
Бо стане воно, як схолоне, здубіє.
Обернеться в лід – зразу дуба він дасть…
Той вогник магічний Див вам не подасть!
Мечу непідвладний, нечулий до слів,
Оберне він вас на нічних мотилів,
А лютісний буде – то може ізжерти…
Не варта принцеса гордливая смерті.
Їзджайте домів, всяк в свою сторону,
Хто піде до Дива, того прокляну.
Його я – хай клятому нитка та дим –
Хрестом аж три роки ганяв молодим.
Загнав у печеру. Почав Див просити,
Щоб дав йому віку в печері дожити
Іменням Христовим. Уклали ми згоду,
Що засі в печеру віднині народу,
А Диву із неї. Хоч круть там, хоч верть,
А мусить у ній він чекати на смерть.
Роз’ятрений вами, він Слово порушить
І вийде губить християнськії душі,
А я вже старий. Повертайтесь домів,
Хай згине в печері у темряві Див!“..

Роз’їхались вої шляхами журливо,
Бурмочучи стиха: „Принцеса гордлива
Потрібна мені, як укуси змії.
Не хочу ні серця, ні віна її!“
Минають роки. Вийшли заміж дівчата.
Сумує принцеса: „Обітниця клята
Мов кліть золота, срібний ланець на шию.
Зламати її я повік не здолію,
Хоч квилить душа, мов поранений звір…
О таточку мій! Відпусти в монастир!“
Король одвічає: „Давала ти Слово,
То мужа чекай і дарів гонорово
Хоч тисячу літ. Невелика біда:
Пізнаєш – не все, як із гуся вода.“

Ще рік проминув. До палацу, як стрель,
Явився незваний юнак-менестрель.
Був статний, розумний та ледь посивілий
(Вигнання пізнав і, барон обіднілий,
Він був королю, наче сіль у оці).
- Чого причвалав?
                                - Прошу честі дочці,
Я Вашій, Величносте, пісню заграти!
- Оце і усе? Відведіть у палати!

Заходить співець, а принцеса у гнів:
- З якого ти бору до мене прибрів?
Не вгодиш – тебе поженуть втришия!
Юнак заспівав: „Линь, о пісне моя,
Про щире кохання, про теплий вогонь,
Який не обпалить підступно долонь.
Ланіти, й уста, й юне серце він гріє,
Зорею світання в душі пломеніє.
Жене із грудей, мов нажаханих псів,
Примари гріха та зрадливих бісів.
О діво шляхетна, поглянь не гнівливо.
Я теплу іскрину чуття незрадливо
І серце, і душу складаю до ніг.
Готовий життям заплатити за гріх,
За речі зухвалі, за збурення крові,
За теплий незрадної пломінь любові!“

Застигнули пальці. Немовби підтята,
Принцеса хитнулась: „Зовіте-но тата!
Не ката, кажу! Запросіть короля!“
Явився король.
                           - Хай вся знає земля, -
Сказала принцеса, - тримаю я Слово.
То ж urbi et orbi кажу гонорово,
Що заміж іду. Муж здобув цей вогонь,
Який є безпечний для скронь та долонь.
Він в серці моїм, він тепер мене гріє,
Любові вогонь. Божа мати Маріє,
Кохання мого юний пломінь і жар
Зігріє хай храм і освітить вівтар!

История cоздания стихотворения:

Нахабно переінакшена автором гарна, змістовна вірменська легенда. Оригінал легенди https://www.stihi.in.ua/avtor.php?
author=49241&poem=399795