Автор: Анатолий Загравенко
Тема:Гражданская лирика
Опубликовано: 2016-05-11 16:35:44
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Музика грози Балада древності Синівська висота

Музика грози

Не йду – лечу, й не відчуваю втоми.
А зорі мовби спалахи надій.
Цей любий світ від спалаху до грому
відлунням теплим у душі моїй.

Полинною пропахла гіркотою,
крута гора ошкірилась, як лев.
Я ладен сам пролитися грозою
над пружністю розвихрених дерев.

Під блискавичні спалахи далекі
гінкі тополі в образах вітрил.


І всі печалі тріснуть, ніби глеки,
повалені прибоєм свіжих сил.

О вир чуттів і помислів високих!
Увесь я там, де вітер молодий.
Ось перші краплі, як жадані кроки.
Не хтось, а я накликав їх сюди.

Низькі й холодні хмари  – мов камінні.
І, як з відра, уже полоще дощ
на півпланети і на всю Вкраїну,
на темінь поля й золотавість площ.

Дубів могутніх відчайдушні жести.
І краплепад по листю виграє.
І в тім натхненно-владному оркестрі
мій серця стук і дихання моє.

Балада древності
Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой.
А. С. Пушкин

Ще коли себе древні відчули людьми,
коли труд їм навік повирівнював спини,
хтось один все ж не склав тому диву ціни
і вчинив у громаді дикунську провину.

І вели не Боги, а старійшини суд,
перший, праведний суд на планеті.
І кричав, і мовчав біля вогнища люд.
А відступник чекав неминучої смерті.

Міцно стиснула посох вождева рука:
– Геть іди, нам списа не поганить об тебе!
І в безводній пустелі злочинець блукав
і благав, щоб упала хоч крапелька з неба.

Ледь доповз він, як гад, на чужу оболонь.
Більш очей не туманили кола криваві.
Він привів чужоземців на отчий вогонь,
вожака осліпив, а рідню обезглавив.

І жорстокий, тупий, він володарем став,
хоч не повним, а в межах васала.
Співплемінники мерли без їжі і прав,
правив кат, обростаючи салом.

Та зросли волелюбного роду сини,
й заболіла їм пам’ять, як рана.
З крем’яними сокирами встали вони
на пришельців і свого тирана.

О як бубони били під радісний сміх!
Як велично хиталися пера!
Тільки вождь їх сліпий того бачить не міг.
Він вмирав у холодній печері.

Та солодкий у грудях відчувсь йому зсув,
як забігли щасливці натхненні.
Ще за хвилю до скону усе ж він почув
і свій титул із вуст їх, і ймення.

Увсібіч від багать розповзалось гаддя.
Знову давній відроджувавсь звичай.
І вдивлялися люди в обличчя вождя,
у суворе й щасливе обличчя.

А довкола густіла тривожна імла
за стоянкою древнього роду.
І щомиті готова до бою стріла
молоду чатувала свободу.


Синівська висота

У злото дня, в сумирну темінь ночі,
під  лопотіння тополевих віт,
летить, летить нестримно поле отче,
як велетенський килим-самоліт.

То воїном, то ратаєм на ньому
перед обличчям віку я стою.
Тут знав по праці щонайтяжчу втому.
Тут непохитним буду у бою.

Не заступаю сонця я нікому.
Шаную братні гори і моря.
Пишаюсь тим, що в небі вселюдському
й моя, вкраїнська, світиться зоря.

Повік не відцураюсь від народу,
що ніжність мови взяв у солов’їв.
Я не Стецько, що не згадає роду.
З полян далекі прадіди мої.

Чужинський вилиск зору не засліпить.
З коштовністю не сплутаю сміття.
Ніякий сталініст не переліпить
на свій зразок мій розум і чуття.

Сповна спізнавши радощі і болі
на древній і святій своїй землі,
я по-синівськи зляжу в отчім полі,
де по курганах лицарські шаблі...

История cоздания стихотворения: