Автор: Борис Байков
Тема:Ироническая проза
Опубликовано: 2016-07-21 00:40:34
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

невиліковна хвороба

НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА

Вже здавна люди звикли до думки, що справжнього злодія зупинити та причарувати, звичайно, здатні тільки хіба справжні  коштовності, або взагалі якийсь дефіцит, без котрого бодай і жити зовсім неможливо.  І така думка вже настільки вкарбувалася у нашу свідомість, що на якійсь там несподівано зникаючі з нашого кругозору дрібні речі ми навіть і «вусом не ведемо», бо випадковостей у побуті завжди вистачає  поза усяких кримінальних випадків. Саме такої  думки були і робітники одного відомого у місті підприємства, в складальному цеху якого почали зненацька зникати невідомо куди різні металеві дрібниці, котрі у народі звуться «метизами», але без яких, як відомо, не можна зібрати і найменшого агрегату. Спочатку ця подія, як годиться, нікого із співробітників цеху анітрохи не збентежила. Бо ж хіба у великому цеху нема тих дрібниць у коморі про великий запас? Звичайно, що є. Ось так воно і йшлося собі спокійнісінько аж до того часу, як раптом не вичерпався і той останній комірний запас, а кільком складальникам навіть не вистачило тих «метизів» для завершення готової продукції. Ось тоді вже, як кажуть, і «грім гримнув, і мужик перехрестився». Бо почали тут усі робітники гуртом думати-гадати, як того дивака-злодія упіймати. Довго думали-радили та і вирішили вкінець вдатися до давно вже набутої дитячої хитрості за принципом полювання на мишу. То ж звичайно, що про наступну операцію було відомо тільки кільком робітникам, що саме і постраждали від невідомого злодія. У той день, коли на підприємстві повинна була відбутися лекція про міжнародне становище під час обідньої перерви, робітники цеху заздалегідь домовилися поміж собою, щоб усім разом піти з цеху на лекцію до «червоного кутка», а залишити тільки одного товариша,  що вже здавна мав звичку опісля прийняття їжі завжди лягати на лавку відпочивати, щоб, мовляв, «жирок зав’язувався». Безумовно, що того співробітника було попереджено про участь у «операції», а саме про те, що до його лівої ноги буде прив’язана непомітна міцна мотузка, до протилежного кінця якої буде прикріплена невеличка шухляда з тими самими «метизами», зникнення яких мало не спричинило лиха з планом цеху. І ось вже настала хвилина, коли наш герой, доволі наситившись, вмостився якраз на лавці, прикритій лише м’яким  поролоном, та приготувався собі, як кажуть, «придавити комаху» бодай хоч на півгодини, тобто подрімати, як пощастить. Та тільки-но він примружив очі у розкоші, як до його слуху, немов би крізь сон, долинув негучний шум чоловічої ходи. Проте, вже майже задрімавши, головний виконавець цієї «операції» навіть і не ворухнувся на цей звук, як і передбачалося за планом. Так, як виявилося пізніше, це вже була для нього фатальна помилка, бо саме наступної миті його ліва нога сіпонулася з такою несподіваною силою, що наш новоспечений детектив звалився з лавки на підлогу, немовби підстрелена качка у воду. А таємний злодій настільки розгубився від несподіванки та жаху, що у першу хвилину не зміг навіть і зсунутися з місця, та, швидко схаменувшись, дав такого стікача, що тільки його і бачили у той день. І ким би ви думали виявився той злочинець? Та звичайним Грицьком Опанасенком, слюсарем-ремонтником, що не проробив тут навіть і півроку. Та, як виявилося, у наступному «слідстві» під час товариського суду, у своїх злочинах він звинувачував не себе, а свою, мовляв, невиліковну хворобу під назвою «бери-бери». Від цієї хвороби, казав Грицько, страждає аж с того часу, як працював іще продавцем у овочевій крамниці, де завжди було усього «бери-не хочу». На завершення свої сповіді Грицько промовив, гірко зітхнувши: - А зараз, товариші, порадьте, будь-ласка, що залишається мені робити з цією напастю? У мене вдома вже сарай стогне від залізяк, що самі чіпляються увесь час до моїх працьовитих рук, а їй, болячці проклятій, усе мало! – Прислухалися товариші по роботі до тих Грицькових прохань та одностайно вирішили призначити його на посаду старшого уповноваженого по збору металобрухту. З тієї пори вже безповоротно залишила Гриця його рідкісна хвороба. Бо воно ж і зрозуміло: хіба сам у себе поцупиш?

История cоздания стихотворения: