Автор: Борис Байков
Тема:Ироническая проза
Опубликовано: 2016-09-21 23:43:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

у пошуках кохання(гумореска)

У ПОШУКАХ КОХАННЯ

Таке лихо на мене звалилося, що і язик не повертається казати. Все одно ж ніхто не повірить, бо напевно таке трапляється дуже рідко у сімейному житті. Річ у тому, що моя рідна дружина зненацька охолола, тобто перетворилася на суцільний "айсберг". Уявляєте? До цього часу усі роки цілувала дуже сумлінно, і до роботи, і після неї, і саме у губи. А зараз? То у носа влучить, то у вуха, а то у ґудзик на сорочці! А губи раз у раз обмина! Неначе за програмою! Ну скажіть, люди добрі, хіба ж після цього треба ще для неї гроші заробляти? Хоч, здається, я і не відношусь до категорії некмітливих, проте мій розум виявився безпорадним збагнути, за що це на мене така кара лягла? Хіба я ще не чоловік у самому смаку?  Або, може з’їв мене вже  з потрухами отой популярний склероз, що я забув, як воно було поміж нами колись, на початку? Де ж це бачене таке, щоб за живою дружиною губи всихали без взаємності? Особливо нестерпно допікала мене та кривда на дружину ще й тому, що навкруги тільки і бачиш самі поцілунки. А тут тобі маєш: у власному домі хапати облизня! А ще й  називається сімейне щастя! Може декого з чоловіків такі взаємини цілком би влаштували, та тільки не мене! Не міг я погодитися з цим неподобством і вирішив рішуче діяти, щоб повернути у сім’ю перше кохання. Спрямований у такому прагненні мій мозок незабаром згадав про могутню силу мистецтва і вирішив якось випадково відвідати разом із дружиною найближчий кінотеатр. Якраз вийшло все дуже вдало, бо дивились ми "Шлюб по-італійськи", де, які відомо, любов викладена готівкою, мов на тарілочці. Не буду вже й переказувати про те, як моя половина співчувала головній героїні фільму, як раділа та захоплювалась разом з нею, особливо під час спілкування з коханцем. А я з цього приводу був тільки задоволений, бо плекав собі надію про оновлення почуттів до себе. Та недаремно у народі кажуть, що дурень думкою багатіє. Бо  ж тієї самої ночі на всі мої спроби відчути  хоч найменшу взаємність, вона відповідала лише щирим хропінням. Така відвертість її дуже виразно пояснила мені, що світове кіномистецтво ще далеко не відповідає вимогам населення для застосування у житті. Але від цього висновку мені аж ніяк не полегшало, бо попереду на мене чекали нові пошуки ще більш дійового прикладу палкого кохання, спроможного вплинути на мою "холонучу" подругу. І, як кажуть: "На мисливця і звір біжить". Стою я одного разу у вагоні метро, мало не розчавлений пасажирами, та раптом чую десь поряд дуже знайомий звук, відтворений губами, віл якого я останнім часом був за волею дружини відлучений остаточно. Заворожений тим звуком, повертаю голову ліворуч на дев’яносто градусів і бачу таке диво: коло вихідних дверей стоїть пара молодят, обоє стулилися між собою так щільно, що, здавалося, її ніс увесь поринув у його роті, а її густе волосся затулило йому очі від усього світу. А де знаходились його руки, чи її ноги, не розібратися, мабуть, вже було навіть  криміналістові.  "Так ось воно яке зараз справжнє кохання?! - захоплено здивувався я, - А не те, соромливе, що ховають від людських очей у власних машинах, у під’їздах, у квартирах, та ще у безлічі місць людського перебування. Ну як же не славити отаку наочну любов?! Як же не втілювати її у мистецтві?! Бо це ж, мабуть, і є єдина справжня перевірка почуття на гарт, на довговічність!" Після цієї зустрічі зі справжнім коханням для мене вже не існувало проблеми перевірки своєї половини на присутність у її серці того великого почуття, яке було ще напередодні шлюбу. Якось увечері, повертаючись від знайомих додому, у метро я зненацька обійняв дружину за шию та гаряче прошепотів їй на вухо: "Люба, я тебе кохаю знову, як і тоді, спочатку!" - далі я придавив їй носа до свого, чекаючи взаємності. Проминула не одна хвилина чекання. За цей час я встиг помітити краєм ока, що оточуючи пасажири зосереджено дивляться на нас, а дружина застигла у моїх обіймах, неначе качка у обіймах лиса. Обличчя зблідло, очі ледве не повилазили на лоб від подиву і жаху. Нарешті, трохи отямившись від шоку, вона розтулила губи та тремтячим шепотінням промовила: "Що з тобою, милий? Яка тебе болячка укусила? Чи може тобі набридло сімейне щастя? Та чи ти не придбав часом собі іншу, що вирішив, поганець, осоромити мене на увесь світ? Відповідай негайно, бо завтра буде вже пізно!" Почувши все це, я також зблід від гострих почуттів, відчуваючи себе нашкодивши школярем. І у цю саму мить мою душу заполонив великий сум за втраченими назавжди мріями про вічне кохання.

История cоздания стихотворения: