Автор: Юра Рашкин
Тема:Поздравления в прозе
Опубликовано: 2022-12-12 13:09:00
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

С І Ч - козацька дума, гл. 6

6.
Прочитавши Гордієнкового листа, Петро I розлютився не на жарт, та будучи
людиною надто розумною, до того ж ще й неабияким стратегом, зумів вчасно
стримати гнів, викликаний ураженим гонорством. Будь то інший час –
московський цар неодмінно, може ще й жорстоко покарав би новообраного
відступника, та ж він щойно встряв у війну зі шведами і запорожці,
загальновизнані вправними вояками, були йому у цій війні конче потрібні. Петро
пробачив Гордієнкові зухвалість його вчинку, натомість велів Протасову зібрати
якнайбільше коштовних речей та жалування козакам і доставити на Січ, в обмін
на присягу на вірність.
Боярина тримала розгубленість, бо ж був він дуже здивований, коли Гордієнко,
як годиться, ознайомив козаків з текстом свого листа до Петра І, і ті,
порадившись, подарунки Петрові прийняли, а цілувати хреста і присягати на
вірність цареві категорично відмовились: пояснили це тим, що цар Петро вже
достатньо порушив їхні козацькі вольності. Тож якщо будуть поруйновані ним
усі
містечка по річці Самар і припиниться побудова фортеці у Кам’яному Затоні,
тоді
вони і присягу складуть. Що ж до подарунків, то цар винен їм більше за усі ті
послуги, що надавали йому запорожці ще у виснажливій Лівонській війні.

Софію на Січ не впустили. Категорично. Уважно вислухали усі доводи посла, з
розумінням поставилися до його посольської місії, привітно посміхнулися до
Софії, коли вона, нехтуючи правилами пристойності, невдоволено скривила
губи
та обурено щось чичиркнула, висунувшись із вікна карети, але – не впустили
та
й годі. Коли ж вона вийшла з карети і постала у всій своїй красі та
привабливості…
- Люба дівчинко! – щонайласкавіше почав пояснювати Софійці стан справ
вартовий козак. Він із цікавістю розглядав чудернацьке вбрання поважної
московської гостини, у якої з небесного кольору кофтинки ладні були вилізти
дівочі принади, схожі на два гарматних  ядерця, настільки та кофтинка, та була
затісною… Вартовий спантеличено почухав потилицю і продовжив:
- Споконвіку на Січ не ступала жіноча нога і, мабуть таки, ніколи у подальшому
і
не ступить…
Софія вагалася: вона швидше здогадалась, аніж зрозуміла, що казав цей
чудернацький «хахол» у дивних штанях, які, на її погляд, могли спокійно
вмістити у собі іще двох таких як він сам.
- А если ступит? – спитала уїдливо.
- Тоді я продам жидові коня і шаблю, зріжу, до біса, оселедця і подамся у
ченці:
бо більшої образи для козака, як присутність на Січі будь якої жінки, бути не
може…
- Даже дочери московского посла? – зіщулила чарівні очі бояришня, усе ще
тільки здогадуючись про зміст сказаного вартовим.
- Будь-якої, – наголосив вартовий і відвернувся.
- Невежда! – зойкнула баришня-бояришня і, зітхнувши, подалась до карети.

Миттю біля дверцят цього засобу пересування, трохи не зіткнувшись лобами,
постали з простягнутими руками кілька драгун-охоронців, аби допомогти
красуні
стати на підніжку та сісти у карету. Один навіть преклонив перед  дівчиною
коліно, чи, може, спіткнувшись, з поспіху просто впав на нього… Та вона
обрала
саме його, обіперлась ручкою на його оголену голову і, подарувавши останнім
чарівну посмішку, зачинила дверцята. Чи ж треба казати про те, яка заздрість
охопила тих, хто не удостоївся жаданого дотику, і як почувався той, хто відчув
дотичність красуні повною мірою: схоже, він на деякий час просто втратив
розум, бо ж так і стояв, тепер вже на обох колінах, допоки якийсь козак,
проскакавши повз нього на баскому коні, накрив його пеленою рудої куряви.

Софія засумувала. З високого пагорбу, де стояла карета, чекаючи на
повернення з Січі батька, їй було добре видно виразну картину оточуючого:
частокіл з високих загострених колод, що ним була обнесена територія самої
Січі, тягся стільки, скільки бачили очі і зникав мало не за видноколом. Деінде
з-
по-за тієї огорожі ліниво здіймалися до неба щільні, скуйовджені дими, і поміж
ними, неначе обираючи найбезпечніші траєкторії польотів, кружляли усілякі
птахи. Зрідка чулися поодинокі постріли, і тоді декотрі пташки, тріпнувшись,
падали долу. Аби ж то Софія могла ще почути веселий регіт та схвальні вигуки
то, мабуть, здогадалась би, що козаки, вільні від несіння служби,
розважаються, змагаючись у влучності стрільби зі своїх рушниць і маючи,
заодно, ще й вагому прибавку до обіднього столу: бо усі птахи, яких,
граючись,
впольовували дотепники та були їстівні.

Довкола Січі усе перебувало у постійному русі: козацтво пересувалося пішки й
верхи на конях, заїздило у широченні ворота й виїжджало з них. Дорогами до
Січі і від неї пересувалися важкі вози, які тягли зажурені воли з похнюпленими
головами, що постійно гойдалися, відлякуючи настирливих мух, сліпаків та
ґедзів. А ще теж саме робили і волячі хвости, які, наче понукаючи ся до більш
пришвидшеного руху, постійно підстьобували свої туші по боках та спині. І
навіть збита безліччю кінських копит суцільна курява, підфарбовуючи довкілля
у сіро-жовтий колір, не викликала якогось неприємного відчуття. Навпроти: як
у казковому просторі у ній зникали і з неї з’являлись різні постаті, вершники,
вози з поклажею. Софійка дивилась на усе оце з цікавістю, бо нічого подібного
вона, столична мешканка, раніше не те що не бачила, а навіть і не могла
уявити. І це захопило її, і вона й не помітила, як висунулась з вікна карети
мало
не до половини свого чарівного тіла, чого, звісно ж, не мала робити, з огляду
на
звичайну пристойність. І тому, побачивши поруч із каретою причет слуг та
драгунів, готових у будь яку хвилину прислужуватись їй, запнула фіранку і
відкинулась на подушки.
Сидячи на жорсткому передку, боярський кучер раз у раз змінював положення
стомленого довгим сидінням тіла, від чого карета погойдувалася на м’яких
підвісках і баюкала знуджену довгим чеканням бояришню.
І вона заснула…

История cоздания стихотворения: