Автор: Джаспер Блек
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-12-03 18:29:06
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Ле про Ейверіна (Воїн лиш в формі балади)

Попід сірим зимнім небом,
Воїн із мечем метався:
І колов він, і рубав він -
Тіні знищить намагався.

Під холодне зимнє небо
Вийшов він на поле битви,
Був в доспіхах золочених,
Меч тримав гостріший бритви.

Меч рубав управо й вліво,
Тіні мов вогні згорали.
Нищив він вороже військо…
Очі ж блискавки метали.

Нищив він їх всіх безжально,
Бо стояла пред очима,
Все одна і тая ж сама,
Найкривавіша картина…

Горить вогонь посеред степу:
То селище ЇЇ горить,
В огні рида мала дитина
І чорний ворон там кричить.

Вітер гонить сухе листя,
Селище дотла згорає…
У руках страшенна втома
Й ненависть в очах палає….
---------------------------------------------------
Скрізь безстрашний був наш лицар,
Був і мудрий, і прекрасний.
Звавсь Ейве́рін Яснозорий -
Очі мав як зорі ясні.

Виріс він в ельфійскім лісі,
Недалеко Келедра́су.
Як то часто серед ельфів,
Він прожив чимало часу.

Він вивчав чимало книжок,
Знав страшеннії закляття,
І котреєсь там століття,
З фехтування мав заняття.

Та чого уже казати,
Всюди був в змаганнях першим,
Та ніяк він не знаходив,
Ту єдину, оту першу.

Мандрував в ліси сусідні,
У надії на кохання,
І здійснилось як належить,
Та не там його бажання.

Закохавсь в людську дівчину,
Поки їхав розважатись,
Але ніц не міг зробити,
Щоб від неї відцуратись.

Дивна дивина для ельфів,
Той союз, та от же штука:
Розірви двох і довіку
В серці буде тільки мука.

Ну то що робити? Добре!
Взяли та і обвінчали!
І на їх весіллі пишнім,
Завидки ельфійок брали.

І минали дні за днями,
Осінь швидко наближалась,
А ці двоє це не чули -
В любощах удвох купались…

Дівчина була красива,
Розум мала теж нівроку,
Та не мала вона хати,
Лиш землянку неглибоку.

Як почув те Ейве́рін наш,
Каже: «Зараз усе буде.
Побудую пишний замок.
Далі з лісу. Гарний буде…»


На те йому Авелія,
Мудро так відповідає:
«Краще щоб будинок в лісі.
Так ти дім не покидаєш»

Він погодивсь, на ту раду,
Почав чари чарувати,
І з старого дуба й граба,
Всі кімнати вигинати.

Чарув він довго й нудно,
Аж до самого світання,
Навіть віддалік заснуло
На гілках його кохання…

І відтоді душа в душу
Вони разом проживали.
Рік минав за роком, й другий,
І дитинку вже зачали.,

А тоді й не схаменулись,
Як дитя зростати стало,
Та й на ніжки вже зіпнулось,
Й бігало саме, сміялось…

Та біда до них закралась.
В один день, улітку, зрання,
Захотілось Авелії,
Здійснить давнєє бажання.

Попросилась в Ейвері́на
(ох не знав він що то буде)-
Відпустив її із сином,
Сходить до села, на люди.

Він чекав. Вже й сонце сіло
А їх досі ще немає.
Побіг до села, та де там!
Воно майже догорає…

Раптом він почув дитину,
Що від болю там кричала,
Кинувсь у вогонь сміливо,
Але марно. Смерть забрала…

Ось тоді зібрав всі сили,
Щоб їх з мертвих воскресити,
Та не зміг. Зрозумі́ть мусив,
Не судилося їм жити.

І упав там на коліна,
Роздиравши білі груди.
Все кричав несамовито :
«Що ж то буде! Що ж то буде?!»

Простояв він три доби там,
Білі дні й холодні ночі,
А тоді бажанням помсти
Налилися в ельфа очі.

Повернувся до хатини,
Взяв свій меч та обладунок,
Книгу магії та їжу.
Не забув він і про трунок.

А тоді вернувсь до згару,
І почав тіла шукати,
Ді́вчини та його сина,
Щоб по-людськи поховати.

Поховав під тим же дубом,
Що був домом. «Ох тримайтесь…»
Сам сказав й побіг із лісу,
Щоби вже не повертатись…

Ейве́рін наш Яснозорий
Став грозою усіх злих:
Тих, що орки називались
Й тих, хто був сильніше них.

Врешті-решт, пішов війною,
На сильнішого з усіх,
Ще бажавши помсти злої,
І не маючи утіх.

Кинув виклик він владиці,
що підлеглих мав катма,
Думав, що то небилиці,
Доки не зімкнулась тьма.

Під холодне зимнє небо
Вийшов він на поле битви,
Був в доспіхах золочених,
Меч тримав гостріший бритви.

Меч рубав управо й вліво,
Тіні мов вогні згорали.
Нищив він вороже військо…
Очі ж блискавки метали.




Не було кінця і краю,
Воїнам тим темнолицим.
Але наш не відступався,
Бо було б то справді ницо.

І не втомлювавсь вбивати:
День рубався, другий, третій,
І ніяк не відступавсь він,
Хоч увесь вже був подертий.

Довго міг би він змагатись,
Так боротися зі смертю,
Та махнув Пітьми Владика -
Ейве́рін упав вниз. Мертвим.

Так закі́нчив найсильніший,
Серед ельфського народу,
Що не матиме вже рівних,
Хоча і не мав їх зроду…

История cоздания стихотворения: