Если жизнь - суета, действительно ли она тлен?

Автор: Джаспер Блек
Тема:Мистическая проза
Опубликовано: 2017-11-08 21:19:24
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Найшвидший воїн на Землі


Пам’ятаю… тоді лиш два роки, як переїхав у Берлін…
Того вечора, коли він вперше постукав у мої двері, сідало криваве сонце і у кам’яних вуличках стояла
страшенна спека, як для північного міста. Стукіт прозвучав тричі, стих на мить, і знов три удари. Той,
хто стояв за моїми дверима – дуже нетерпляча особа, або ж дуже нервова. Нерідко ці дві якості існують
пліч-о-пліч, особливо у молодих людей.
Я підійшов до дверей за десять секунд. Поглянув у вічко і відкрив замки. Переді мною стояв молодий
чоловік, років двадцяти- двадцяти п’яти на вигляд. Він не був ні худим, ні м’язистим – радше жилавим.
Від нього йшов сильний аромат обпаленої шкіри й солі, ніби він щойно припалював собі рану й спітнів
від больового шоку – типова ситуація для дев’ятнадцятого сторіччя, однак не для двадцять першого.
Майже вся шкіра його обличчя була покрита шрамами різного розміру – такі могли зоставити сотні
піщинок, якщо їх пустити під великим тиском. Однак, на таке здатні й кігті, якщо не завжди уникати
атак звіра.
Одяг на ньому був не зовсім презентабельного виду: шкіряна куртка, потріскана й висушена, вся
потерта, та джинси, небесно-блакитного кольору, також потерті. Ще на ньому були легкі кеди, відомої
фірми, однак з обірваною символікою й майже протертим носком. Такі ознаки могли з’явитись лише від
величезних дистанцій, які він, вочевидь, проходив щоденно.
Він відкрив рота і я почув його приємний баритон з легким хрипом. «Подібним голосом лиш дівчат
змушувати червоніти» - подумав я.
- Мені сказали, що ви – справжній знавець усіх видів та мастей, котрих бувають Діти Тіней та Місяця –
трохи невпевнено сказав він.
- Вам сказали чисту правду, хоч і трохи прикрашену лестощами. – відповів я, і, побачивши його
здивований погляд, додав – Неможливо знати всі види мутацій, котрих набувають віруси, бо їх
незліченна кількість.
- Ви можете поділитись зі мною своїми знаннями? Не хвилюйтесь, я можу щедро заплатити – швидко
вимовив мій гість.
- Гроші мені ні до чого – не менш швидко сказав йому я.
- А чого ж Ви бажаєте у обмін на свої знання? Я не можу не віддячити Вам за правдиву інформацію.
- Вочевидь, Ви людина честі?
- Хм … Вважаю себе одним з таких – гордо відповів він.
-  Тоді Ви маєте бути чесні зі мною, коли я Вас питатиму. Така ціна влаштує?
- Цілком.
- Тоді запрошую всередину – сказав я і відійшов убік, щоб він зміг зайти.
Ми пройшли до вітальні, де я жестом показав йому сідати в одне з крісел біля каміну. Хоч полум’я там і
не було, однак все одно, кожного гостя я запрошував до цих крісел.
Він сів, поклав руки на підлокітник, і я побачив, що шкіра на його пальцях суха й ледь не потріскана,
також покрита шрамами аналогічними до тих, що виднілись на його обличчі. Вся його натура при
цьому видавала природну нетерплячість і швидкість.
- Отже… якого виду інформація Вам потрібна? Що саме Вас цікавить? – запитав я, усівшись у крісло
навпроти нього.
- Все про кровопивць та перевертнів Південної Америки : як їх відрізнити від звичайних людей, у чому
їх найбільші сили й слабкості, які там є клани…
Його турбувало багато факторів та питань, які могли бути цікаві лиш для справжнього спеціаліста
серед мисливців. Коли я нарешті розповів усе, сонце вже знову стояло на небі. Тепер, була моя черга
питати:
- Ви збираєтесь на них полювати. Як ви їх вб’єте, коли Ви не один з них?
Він весь стрепенувся й настільки швидко перенісся у дальній кут кімнати, що видними були лиш
розмиті обриси.
- Ось як – відповів він і додав – я надзвичайно швидкий. Коли я нанесу перший удар, то і останній
нанесу теж я.
- А чим Ви битимете?
- Руками. Такої швидкості не витримує жодна зброя відома мені.
-Що ж… Удачі – зітнув плечима я .
- Дякую – почув я від мого гостя, і майже в ту ж мить закрились вхідні двері. Я залишився сам.

Удруге він постукав до мене через чотири місяці. На ньому була трохи новіша шкірянка й чорні джинси,
так само потерті як і попередні. Взуття його було зовсім новим – навіть не встигло покритись пилюкою
дороги. Я не побачив жодних нових шрамів чи ран на ньому, однак легке почервоніння його очей та
дрібний тремор рук показували, що він пережив сильне навантаження й ще не зовсім відновився.
- Здрастуйте знову. Чи не могли б Ви допомогти мені ще раз?
- Без жодних проблем, якщо умови ті ж.
Цього разу його цікавили усі острівні види темних істот, особливо властиві для Австралії й Океанії.
Майже десять годин тривала наша розмова, однак мій гість жодного разу не перепитував мене про
сказане щойно, не просив повторити та не виказував жодних ознак втоми чи сонливості.
Коли дійшла моя черга питати, то я поцікавився, чому він полює.
- Я хочу відточити свої вміння. Стати кращим, серед мисливців, щоб досягти своєї мети. Це достатньо
вичерпна відповідь?
- Так – сказав я і наступної миті знову став єдиним присутнім у квартирі.

Іще через чотири місяці відбулася наша третя зустріч. Його одяг був у пошарпаному стані, а на ногах
були ще одні кеди, однак настільки заношені, що ні фірму, ні їх початковий колір я визначити не зміг.
На його підборідді була густа щетина довжиною до половини сантиметра, а на шиї червоніли два
паралельних рубці. Крім того, його очі були зовсім виснажені й здавалися не білими, а червоними від
розірваних капілярів. Завершували цю «картину» великі синьо-чорні синці під очима – наслідок
обмежень у сні.
- Вибачте, що мій вигляд такий непрезентабельний – я щойно з далекої дороги.
- Я бачу, що Ви витратили свій час недаремно.
- Ви праві, такого успіху в мене ще не було. Хоча і сил витратив багато. – він важко видихнув.
- Вам знову необхідна моя консультація, чи не так?
- Так. Хочу знати про всіх тих, хто в Північній Америці живе під маскою звичних людей.
- Проходьте до крісла, зараз я Вам розповім.
Моя розповідь скінчилась із першими променями ранкового сонця – інформації було менше, як і кланів,
про які я мав розповісти. Наостанок, я додав:
- Є ще дещо, що Вам корисно знати. Всі ті, хто полює на людей в Північній Америці, мають один
загальний прийом, котрий використовують майже постійно. Це «обійми». Вони «обіймають» так, що
ребра перетворюються на борошно, а внутрішні органи стають зовнішніми. Будьте обережні, і уникайте
потрапляння в цю пастку.
- Добре, дякую. Буду обережним. Маєте запитання?
- Звісно маю. Ваша ціль – помста, не заперечуйте. Отже… Кохана, друзі чи хтось із сім’ї?
Він помовчав і видихнув ледь чутно:
- Кохана.
У коридорі гримнули двері і минуло чимало часу ніж в них постукали.

Шість місяців рівно, якщо казати точніше.
Мій гість та учень виглядав дуже слабким. Його одяг майже точнісінько так, як той, котрий він носив у
нашу першу зустріч. Однак, він сам зблід, зробився худішим. Коротко кажучи – лиш тінь себе
колишнього. Голос його також змінився: став тихшим і не таким гарним – було очевидно, що це через
проблеми з диханням:
- Я не зміг зробити все, що хотів, хоч і знав достатньо.
- Я думаю, Ви вже думали про те, що я зараз скажу. Вам необхідна практика. Дуже багато практики,
друже мій.
-І що ж Ви мені порадити робити? До кого звернутись по неї? – запитав він благально
- В мене є знайомий. Тут, у Берліні. Попереджаю одразу – він перевертень. Однак це не привід його
вбивати. За двадцять останніх років на його кігтях лиш кров тварин, хай як важко Вам у це повірити.
Ви зможете тренуватись із ним і не вбити?
- Якщо він буде у людській подобі, то я майже упевнений, що зможу.
Після цього я розповів йому про пустир на західній околиці міста й порадив з’явитись там днів через
чотири або ж п’ять, щоб він встиг зцілитись повністю від поранень, а мій знайомий – не розірвав його
під час Повного Місяця. Ми домовились, що для певності у правдивості моїх слів, я теж буду там
присутній.

За п’ять днів, як ми і домовились, за кілька сотень метрів від західної межі німецької столиці, відбулася
наш зустріч. Я сидів у розкладному кріслі, котре витягнув із своєї машини. Переді мною розстилався
голий, мов долоня, пустир, котрий аж на горизонті упирався в осінні сади. Колір їх листя майже
зливався з помаранчевим горизонтом сутінкового неба.
Зненацька я відчув подих вітру серед вечірнього штилю – прийшов мій друг та учень.
- Він спізнюється.- вимовив юнак.
- Він ніколи не спізнюється, друже мій. Він вже біжить сюди, я певен.
За мить, на відстані десятка метрів переді мною приземлився перевертень у людській подобі : засмагла
виголена шкіра на тілі та обличчі, волосся до плечей, зібране у зачіску «кінський хвіст», шорти,
довжиною до коліна, босі ноги.
Він стрімко підійшов до нас і низьким, ледь хриплим голосом промовив:
- Здрастуйте. Вибачте, що змусив чекати – при цьому він протягнув руку до мого учня, щоб потиснути
її.
Той, з деякою недовірою у погляді відповів на жест, стиснувши долоню своєму новому тренерові. Як
виявилось, підозра була недаремною, бо той, скориставшись своєю надлюдською силою, потягнув за
руку і кинув на землю. Принаймні хотів так зробити, бо і мій друг мав деякі сили – він викрутився в
повітрі, став на землю й сам, перекинувши іншого через себе, втис його у землю, здійнявши хмару
пилюки.
Так почались їх тренування, й з кожним днем, з кожним боєм, його техніка покращувалась, а
різноманітність трюків та прийомів збільшувалась.
Наступного дня він почав використовувати промахи противника. За три дні, він вперше поборов свого
вчителя так, що той не зміг продовжити бій. За дев’ять – перевертень не мав ані найменшого шансу на
перемогу у спарингу.

Остання наша зустріч відбулася за п’ять місяців, коли надворі завивав вітер, а мороз перетворював
вікна у осередки туману та вологи. Я сидів у кріслі, коли почув знайомий стук у двері. Три рази, потім
ще три. Цього разу, я дійшов до дверей за двадцять секунд – мене майже постійно відволікав біль від
нещодавнього поранення у ліве плече. Усі старання цілителів були марними та не могли прибрати
болю цілком.
На порозі стояв мій учень (останні дві зустрічі я називав його подумки саме так). Він був усміхненим,
його щоки червоніли з кожною краплиною тепла, що їх торкалась.
- Я знову потребую Вашої допомоги.
- Добре. Лиш з однією новою умовою.
- Якою саме? – трохи насторожено спитав він.
- Цього разу я хочу задати кілька питань першим.
Невимушений тон старечого прохання – він був просто зобов’язаний погодитись і це сталось:
- Що ж, - тим самим настороженим тоном вимовив він – добре! Я згоден.
- Тоді прошу заходити.
Він увійшов, а я причинив двері, й повільно почвалав за ним, тримаючись правою долонею за ліве
болюче плече.
У каміні весело тріщало полум’я, тихо скрипнуло крісло, коли мій гість сів у нього – ось і всі звуки,
котрі порушували вечірню тишу. Світла я не вмикав, тому його джерелом було виключно те саме
полум’я. Я, усупереч своїй звичці, сів не до свого крісла, а на кришку лакованого антикваріатного
столика, котрий стояв якраз між двох крісел. Відстань між мною та моїм учнем була такою, що якби я
випростав руку повністю, то зміг би долонею впертись в спинку його крісла.
- То які питання Ви хочете задати? – сказав він, спантеличений моїм вибором сидіння.
- Різні, друже мій. І от перше з них. Про кого Ви хочете дізнатись цього разу?
- Я хочу знати все про вампірський клан Ардо, особливо про їх лідера – Сильвіана.
- Це їм Ви хочете помститися?
- Не їм усім. Спершу – Сильвіан. Потім – всі інші з клану.
- Ви знаєте що це найдавніший та наймогутніший клан вампірів за всю історію людства7
- Саме тому я спершу тренувався на інших.
- Тобто готувались до фінального бою, винищуючи тих, хто слабший, щоб отримати навики. Чудовий
план. Можете розказати мені історію, котра привела Вас сюди, а Вашу дівчину, вочевидь, - до могили?
- Що ж… - сказав він і нервово видихнув,- Якщо позбавити цю історію зайвих деталей, то вийде дещо
нудно, але, як я розумію, Ви цінуєте саму суть. Отже… Її батьком був перевертень – альфа сильної
зграї. Вона сама народилась позбавленою вовчого гену, тому батько не надто її любив, хоч її любов та
повага були часом більшими ніж він на те заслуговував… - при цих словах його кулаки стиснулись так,
що побіліли, однак він, майже без зупинки продовжив – Її батька вбив Сильвіан, а вона відтоді стала
схожою на тінь – постійно сумна, втратила будь-які бажання, майже перестала говорити. А тоді, одного
дня – розгорілась знову, але не тому, що відпустила це горе. Вона перетворила його на ненависть, на
чорне полум’я, що пожирало все на шляху до Сильвіана, та потроху – її саму. Я не завжди міг їй
допомогти – мав інші справи. Я прокляв усі свої справи після одного дня. Я знайшов її саму на старому
складі неподалік від Грінвіч-вілледж. Довкола неї валялись п’ятеро вбитих вампірів, а з її грудей
стирчала довга металева шпиця…

Тут він запнувся і ненадовго замовк. Я ж скористався цією паузою, щоб трохи помасувати своє ліве
поранене плече. Я кілька разів стиснув його і залишив пальці розслабленими все на тому ж місці,
подумки знов проклявши того, хто зачарував лезо, котре мене поранило. Можливо я б іще подумав
трохи над новими обра́зами у бік того чарівника, але мій учень кахикнув й продовжив свою розповідь:

- Перед самісінькою смертю вона лиш змогла сказати, що кохатиме мене цілу вічність й те , що шпицю
в неї встромив Сильвіан. Відтоді я і полюю за ним.

- Тоді, у мене для Вас невтішні новини,  - сказав я, випускаючи свою істинну зовнішність на волю: очі
засвітились криваво-червоним у темряві, а ікла стали гострішими за лезо – Я і є Сильвіан.

Щойно я це сказав, все довкола уповільнилось. Мої пальці стислись у відкриту долоню, і, відірвавшись
від плеча, вона повільно полетіла ребром до його шиї.
Я давно це вмів – змушувати мій мозок працювати швидше, ніж тіло, та доводити цю швидкість до
неймовірних параметрів. Я бачив кожну волосинку на голові юнака. Бачив, як починається його
реакція на мої слова : як стискаються губи, сходяться докупи брови, а зіниці вужчають. Я почув, як
його серце почало битись вп’ятеро частіше.
Коли моя долоня була на відстані двадцяти сантиметрів від його шиї я згадав ту дівчину. Згадав, як
кинув у неї першим, що було під рукою – надто вже швидкою вона була, як для смертної, надто
небезпечною. Згадав, як відбив голову її батьку – альфа-телепню, що став мені поперек дороги.
За десять сантиметрів до його шиї мені стало на мить шкода його. За три – це сталось знову, але вже
через те, що він був найкращим моїм учнем за довгі роки.
Моя рука майже випрямленою відлетіла убік, розбризкуючи краплі крові з пальців. Його голова
відлетіла у вікно, не розбивши броньовану шибку.
Він знайшов того, кого шукав, і не встиг нанести удару – ні першого, ні останнього.
«Уривок із хронік клану Ардо. Щоденник Сильвіана Темного»

История cоздания стихотворения:

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 266

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 0.

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
В прямом эфире
Кожен сам обирає свій шлях по життю. А ваш вірш змусив задуматися. Дякую.
Рецензия от:
Федчук Евгений
2024-03-28 16:51:07
Гарна ця у вас альтернативна планета. Тільки боюся, що геть зледачіють люди та й вимруть, коли за них все роботи робитимуть. А вірш гарний. Дякую.
Рецензия от:
Федчук Евгений
2024-03-28 16:47:38
Все робимо во славу Божу, і дякуймо Йому за все, що маємо! Дякую за вірш! Слава Богу за все!
Рецензия от:
Валентина Леушина
2024-03-28 16:47:20
На форуме обсуждают
Іде вуйко Хрещатиком - 

Приїжджа людина. 

Запитує у зустрічних: 

- А котра година? 

Перехожі пробiгають, 

Позиркують скоса. 

Той рук(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 09:59:39
Коли забув ти рідну мову —

яка б та мова не була —

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.


Коли в дорогу ти збирався,

каз(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 08:29:11
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.