Автор: Умована Я
Тема:Психологическая проза
Опубликовано: 2017-03-09 06:59:57
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Кінець терпіння. Бігти та кричати

Этот город застрял во вранье,
Как Челюскин во льдах,
Погрузившийся в ад
И частично восставший из ада.

...Что же мы все кричим невпопад,
И молчим не про то,
И все считаем чужое,
И ходим, как пони по кругу?
Вы не поняли, сэр,
Я совсем не прошусь к вам за стол.
Мне вот только казалось,
Нам есть что поведать друг другу.
(с) Машина времени


Сіре місто, порожнє без тебе. Може вже і ти не додасиш йому барви, але
хоч спробуй. Дихати важко, кашель замучав, тиснучий очі головний біль
та перевтома. Виснажувати себе до непритомності, щоб просто не
думати ні про що інше крім бажання спати.
Сіре місто можливостей, брехні, грошей, пихатостей та зверхностей. Чому
я приїхала сюди за щастям? Вулички закутані туманом та мрякою, під
ногами болото. І хочеться бігти та кричати, розштовхувати всіх навколо,
кидатись камінням! А потім сповзти під деревом навколішки, закрити
голову руками та сховатися від усіх та усього. Зупинити час, як в фільмі
мого дитинства, торкаючись двома вказівними пальцями один одного. І
щоб все спинилось, щоб ніхто нікуди не йшов, не поспішав, не говорив.
Щоб всі мовчали... хочу тиші. Хочу закритись руками і дозволити собі
плакати. Голосно, не прикусуючи губи, не стримуючи емоцій та звуку. Так
голосно, щоб стало легко, щоб перекричати мурашок в тілі,
недомовленості в душі, нерозуміння в мозку та любов в серці. Трощити
вітрини та прилавки, ламати квітки, що тільки-тільки повиростали.
А потім підійти до холодильника з морозивом, набрати його повні руки,
лягти на будь-яку лавочку в парку та
дивитись на небо, смакуючи чорничним ріжком.
Все, от тепер можна розморожувати людей і час, тепер я можу бути знов
соціально-привітною.

История cоздания стихотворения: