Автор: Чеширский Кот
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2023-06-08 21:55:30
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Буде тобі враже…

“За что?!” - думка, гостра, як колючий дріт, билася у збудженому мозку. З усіх сторін в його бік вказували понівечені
жіночі пальці, з зірваними нігтями, в самісіньку душу дивилися темно-сині, як зимнє небо, величезні очі, а навкруги була
пітьма. Зойк, тонкий і голосний, як сирена вирвався з горла.
“Глухов! Задалбал! Ти даш поспать?” - напарник, з яким Саня прийшов з варти, сердито відвернувся до стніи, в своєму
кутку нори, яку вони вирили в стіні окопа..
“Да, что же за йолки-палки? Сколько она єщьо будєт мнє сніться?” - у важкій голові думки скреготали, наче жорна у
млині. Вже три місяці минуло, як знищено те село і, навіть покинуто той район. Але, та, замучена ними, українська
дівчина продовжувала приходити у снах кожної ночі і зводити його з розуму своїм співом. Кожної ночі були різні
кошмари: снилися вогняні кола, що випалювали в його тілі дірки, дерева проростали крізь шкіру, ламаючи його кістки й
виколюючи очі, розлючені сови видирали шматки шкіри, дістаючи до серця. Але частіше за все він бачив її очі і ті
тендітні пальці, з яких сміючись видирав нігті.
“Гдє-то должна бить єщьо водка…” Він виліз з нори: “Звєрі, блін! Ми звєрі! Живьом, как звєрі. І творім звєрства.” Руки
самі знайшли недопити пляшку горілки, заховану вчорашнім ранком.
Незважаючи на всі запевнення командирів, тут їх ніхто не чекав. Не було ні квітів, ні сліз радості. Були кулі і гранати,
хаймарси і дрони, були, навіть ножі й вила. Українці боронилися, як скажені. Кому бракувало сил, пригощав окупантів
отруйною їжею.
“А ми іх уничтожаєм. Оні бандеровци і нацисти!” - пробурмотів собі під ніс. А в хмільній голові миттєво прозвучав голос:
“Нєт, Саня! Оні обичниє люді. Оні хотелі жить своєю жизнью, в своєй странє. А нацист, ето - ти”
“Заткнісь, сука!” - у животі з’явилася крижана брила
“Ха-ха! Іспугался? Что ж ти такой пуглівий-то стал? А іздєваться не боялся” - голос і не думав мовчати. - “Как звалі ту
дєвушку? Помніш?”
“Пашол, ти!” - вже гучніше прорізало темряву.
“Куда же я пойду? Я, ето - ти, Глухов! А звалі єйо, Майя.”
З темряви знову виринули темно-сині очі і скривавлене лице. А потім Саня побачив себе, ще без штанів, але із
скривавленими пласкогубцями в руці, а перед ним, на долівці хати лежало те, що кілька хвилин тому, було дівчиною,
яку звали Майя. Його поплічники, у військовій формі, вже пішли на двір, лишивши його наодинці з жертвою. Раптом все
огорнула пітьма, лише мертве тіло світилося все ясніше і з усіх сторін почулося: “Буде тобі враже, те, що відьма скаже…”
Почувся дзвін скла. “Тваю, мать” - ледве вимовили холодні губи. Штани були мокрі, але не від горілки з розбитої
пляшки.
Погляд пробіг по узліссю, де окопалися рештки військової бригади, яку гнали українські бійці, і зачепився за блідий
вогник, що пританцьовував серед дерев.Не ліхтар, не екран телефону. Що то? Ноги самі понесли в бік лісу.
Десяток кроків, узлісся, а вогник вже пританцьовує трохи далі. Не зважаючи на мокру землю, старі гілки і ямки, Саня
вперто прямував за вогником. Дерева розступалися, темрява густішала, був лише дивний вогник. Раптом тіло солдата
заклякло на місці, а ліву ногу охопив палаючий біль. Крик рвонув з горла, але щелепи й губи були міцно стиснуті і не
давали виходу жодному звуку. Крик розривав горлянку й голову, але його було, майже не чути. Почувся свист і шкіра
на правій руці розчахнулася, від плеча до долоні. Аж тут, блідий вогник сплахнув, мало не випаливши сітківку очей.
Крізь сльози Саня Глухов побачив, що з ноги стирчить товста гілляка і його власна кістка. Навкруги нього мотають
шалені кола декілька сов з хижо розчепіреними пазурами. А навпроти він побачив оголене дівоче тіло, що висіло перед
ним у повітрі. Чорне волосся огортало фігуру, ніби плащем, а в душу дивилися знайомі очі, кольора зимнього неба.
“В душу, Саня? Она у тебя єщо осталась?” - в останнє почувся голос в голові.
З під ніг, уверх шугонуло полум’я, майже миттєво знищуючи тіло окупанта.
А над лісом плив дівочий голос: “Буде тобі враже, те, що відьма скаже…”
Віктор "Кіт Че"©

История cоздания стихотворения:

Епізод третій.