Автор: Катерина
Тема:Психологическая проза
Опубликовано: 2017-02-25 17:50:50
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Далеко до зими…

Стояла в розтріпаному платті на краю ліса, над невеликим обривом. Там – ріка. Здавалося що вона темна, бурляща. Вода видавала синевою. В небі пливли білі хмарини, зачаровано
споглядала їх…
Руки безвольно висіли вздовж тіла. Подивилась на долоні. Згадала чиїсь слова: « Людина роздивляється свої руки перед смертю.»
Усміхнулась.
Без болю.
Без страху.
Померти.
Усміхнулась.
- Ще не час, - прошепотіла.
Усміхнулась.
Хмари здавалось прискорили свій хід – то вітер зірвав листя, кинув на воду, розвіяв краї плаття, потріпав волосся.
Заплющила очі – тяжко вдихнула повітря. Терпко-гіркий присмак повітря…
Розвернулась обличчям до лісу – там чорнота дерев і… Тиша… Пекуча, нестримна тиша…
Застила.
На мить.
Лише на мить.
Різко розкинула руки і…
Полетіла…
Спиною .
У воду…
Ті долі секунд видалися вічністю. Стрибком в безодню надії. Політ над прірвою тиші…
Руки підхопили її падаючу.
Крикнула від несподіванки…
Широко розплющила очі як від болю…
Тепер боялась що випустить…
Лише мить… і страшно, що відпустить…
Це гірше ніж просто падати вниз…
Це страшніше ніж бути в тиші…
Він усміхнувся. Вона не змогла відвести погляд. В тих очах – душа! Така велика і така… Незбагненна…
Затримала погляд, зупинилось серцебиття, перестала дихати…
Погляд в душу…
Відчувала що заглядає в саме життя…
Встала на ноги…
Міцної опори під ногами не мала…
Відчула босими ногами дошки човна. Він хитався, та було байдуже – в тих очах цілий світ – чистий, прозорий, кришталь прохолоди води…
Хотілося відпити тієї води…
Хотілось відчути той холод теплоти випромінюваного життя…
Хотілось жити…
Разом сіли на свої місця. Не відводила погляд.
Човен повільно закружляв в танці течії.
Усміхнулась.
Усміхнулась зеленому листю на деревах лісу, того лісу з якого вийшла.
Усміхнулась синьому небу.
Усміхнулась синій гладі води.
Усміхнулась йому.
Отримала у відповідь усмішку.
Зніяковіла.
Опустила погляд.
Безвольно втягнула шию в плечі.
Він схилився до її обличчя.
Обпалив диханням.
Задихнулась власними відчуттями…
Він тягнув вуста в усмішці, схиляючись все ближче і ближче.
Закрила очі в блаженстві…
- Господи…
Його рука торкнулась її шиї, обхвативши її спереду. Не боялась… Нічого не боялась… Не знала страху… Гулкий стукіт серця… Стиснуті щосили кулаки… І єдине бажання – щоб ніколи ця
мить не закінчилась…
Провалилась…
Провалилась крізь дно човна. Враз все скінчилось. Каменем полетіла вниз. Намагалась випливти. Марно. Вода стала ніби кисіль. Густа, в’язка. Вона влізала у вуха, проникала в ніздрі.
Паніка охопила її єство…
Чим більше пручалась – тим більше її давило…
Із страху розплющила очі…
Біль – ніби пісок в очі…
Ще більше страху – невпевненості – паніка…
Вода давила на вуха… Глушила… Здавлювала виски…
Втягнула ніздрями тугу воду: - Покінчити з цим так і не розпочавши… Назавжди…
Потемніло в очах.
І водночас побачила ввесь водний світ.
Ноги вперлись в мул.
Глянула на свої долоні.
Видихнула воду…
Підняла голову вверх. Там, далеко, над товщею води так явно бачила його обличчя. Він вдивлявся у темну гладь води. Бив руками по прозорих хвилях…
Усміхнулась…
Сукня розтріпалась в просторі води… Протягнула руку – так щоб кінчиками пальців торкнутись його сутності, і… і… відпустити… назавжди відпустити… простити собі… слабкість… біль…
бажання життя… неможливість тиші…
- Прости… Так правильно, мабуть…
Заплющила очі… Тіло обм’якло, повільно падало на дно…
І знову він підхопив. Сильними руками просто, з легкістю, викинув її в човен…
- Жива.
Почула його зітхання. Полегшення. Біль. Злість.
Лежала нерухомо на дні човна. Тіло затекло від незручності. По обличчю стікали краплі води. Сонце в зеніті не могло зігріти. Та воно дарувало останню надію і сподівання.
Він обіймав її ноги. Із силою страху втрати притискав її ноги до свого тіла. Задихався її втратою. Як струмом пронизаний забув про час і сутність життя. Для нього воно було тут і зараз…
Вона заплющила очі у відчаї неможливості…
Дощ…
Велетенські краплі дощу…
Човен все так же плив по річці, шум дощу по воді – сама чудова мелодія. В доповнення стукіт двох сердець – таких далеких і водночас близьких…
Важкими краплями дощу вмивала тіло. Тяжким докором сумління очищала душу…
Він не міг відірватись від її тіла… Від запаху її волосся, від ніжності шкіри, від неможливості отримати бажане… Тяжке застигле дихання. Гулкий крик болю у висках… Рвав на ній одяг…
Просив пробачення…
Човен все плив далі і далі від курсу написаного небом…
Боялась втратити ту мить, боялась вирвати собі серце, боялась розчинитись без останку, боялась просто відчувати…
Блиск очей в світлі місяця.
Відлуння тіла в темряві зорі…
- Я сумувала за тобою, неймовірно сумувала.
Він усміхнувся куточками губ.
Човен причалив до берега.
Сонце показало свої перші промені.
В світлі ранкового сонця на блакитній воді – чорне дерево човна, і двоє сидячи обійнявшись вдихають ранковий туман, одним поглядом в одному напрямку…
Усміхнулась.
- Морозно…
Обійняв лише міцніше, обгорнув руками її душу, зловив в руки її життя.
- Не відпускай..
Прошепотіла…
Міцніше обійняв.
Зійшло сонечко… Мідними проблисками розвіявся туман.
Закусила губу.
Зрадницька сльоза скотилась на щоку. Не ворухнулась, щоб не побачив… Відчув. Витер сльозу. Ніжно поцілував… Підвівся… І… Вийшов із човна…
Вона лишилась… Все так же не рухомо…  Згорбилась… прикрила оголену шию… Та не змогла прикрити оголену душу…
Давилась сльозами…
Ковтала їх як воду в річці…
Тонула…
Тонула в річці безнадії…
Тонула в почуттях що шматували її…
Тонула в смуткові…
Не обернулась…
Просто знала що він дивиться на неї…
Не мала права обернутись…
Не мала права бути слабкою і немічною…
Не мала права бути…
Не мала права бути…
Існувати…
Бажати…
- Будь ласка, Господи, будь ласка… прости…
Взяла весла в руки, із силою вдарила по воді. Човен піддався напору.
Пливла.
Знала ціль.
Знала мету.
Знала як кермувати.
Легше не було… Ні від болю стертих до крові рук ні від пройденої відстані…
Знесилена впала на дно човна…
Зима сипала дрібним снігом…
Усміхалась…
Кожна сніжинка лезом бритви лягала на вени її долі… Лишаючи шрами…
Спокій…
Зорі такі ясні – як очі… Як душа…
Протягнула руку щоб торкнутись відстані…
Протягнула руку щоб лишити в повітрі слід, в безодні чорноти неба лишити слід…
Човен причалив до берега як їй здалось…
Вдихнула морозність повітря…
Не бажання навіть підвестися – лише прикрила оголену шию…
Ранкові промені сонця будили своїм сяйвом. Намагалась замотатись в сукню – без толку…
  Холод пробирав до кісток.
Підвелась…
Навколо крижаний покрив ріки…
Біля її човна ще один човен.
Плакала.
- Я чекав на тебе…

История cоздания стихотворения: