Автор: Катерина
Тема:Психологическая проза
Опубликовано: 2017-03-04 16:19:24
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

КОЛІР ПРИСТРАСНИХ ОБІЙМ

Божевільна полуднева спека в пустелі.
Розпечене, біле, прозоре сяйво сонця. Червоні гори, вкриті палаючим піском. Стоїш посеред безмежної пустелі і відчуваєш як сам танеш – підкошуються ноги, паморочиться голова.
Підставляєш обличчя божевільному сонцю і благаєш змилуватись, а воно із усмішкою на вустах розпікає пісок все більше. Ступаєш по ньому і здається що кожна піщинка благає про
смерть, вона скрипить під ногами як сніг, холодного січневого ранку, але ти не чуєш цього крику, бо крик власних бажань заглушає несамовитість спеки. Сухі отерплі губи, стягнені
сухістю променів, благають води, відчуваєш що вистачило б і єдиного поцілунку щоб насолодитись вологою, такою довгожданою і потрібною… Але знаєш що все марно, що твої
прагнення не знайдуть відповіді у цих піщаних горах, що там не має того чого прагне душа і благає вимучене тіло. Знаєш що там лише неприступність і черствість, що там навіть
вітерцю не має, але сподіваєшся як сподівається миша в велетенських лапах сірого кота. Серце стрімко цокоче в грудях, думки змінюють одна одну як погода восени. Але надієшся…
надієшся…
По переду видніється блиск води, і з’являються сили йти далі не зупинятися… Минаєш гору із піску одну за одною, а довгождана вода вже здається такою недосяжною. Відчуваєш
безвихідь свого стану, знаєш що скоро тіло стомиться боротись, знаєш що впадеш, що вже не зможеш підвестись, що колюче сонце палитиме нещадно, що можливо згориш від спеки як
фантастичний і прекрасний птах фенікс. Як він розкриєш руки-крила востаннє змахнувши ними перед безоднею і поринеш у безвихідь… Але чи зможеш так само як він відродитись із
попелу?..
Невидимий холодок пробігає по тілу, ловиш цю мить із завмиранням, прагнеш продовжити її затамувавши подих, заплющуєш очі і безвільно падаєш на коліна… і лише тепер, ні! Саме
тепер відчуваєш під ногами воду… Боїшся ворухнутись, боїшся злякати свої відчуття, навіть якщо це витвір уяви. Ти не рухаєшся і відчуваєш все ясніше і ясніше, як вода підіймається все
вище і вище, але однаково не можеш в це повірити. Твоя стражденна душа і зморене очікуванням тіло не вірять в щастя яке нахлинуло. Чиїсь ніжні руки торкаються тебе і тіло мліє,
нервово очікуєш що це повториться знову, але проходить здається вічність і сил вже не має чекати як знову і знову – ніжний дотик… З’являється тремтяче дихання, воно ніби боїться
прогнати реальність… Ще мить і ти втратиш свідомість, та сильні руки не дадуть впасти. Вологі і водночас терпкі губи гарячою лавою вкривають обличчя, шию поцілунками, від них не
має спасіння! Та чи потрібне воно те спасіння, коли бажаєш щоб ця мить не закінчувалась ніколи? Коли в твоєму єстві розгоряється вогонь? Вогонь із жовтогарячими язиками і
червоними прожилками, язики охоплюють всю твою сутність!!! Божеволієш…
Холодна хвиля накриває тебе, перехоплює подих, підносячи в синю даль і тоді помічаєш як небо перетворюється на чорне простирадло розлуки, як хмари із силою вдаряють одна одну
посилаючи на розпечений пісок велетенські блискавиці… Вдихаєш аромат свіжості, терпнуть руки від усвідомлення безвихідності свого стану, знаєш що потрапила у сітку в бездонному
морі. Знаєш що настане мить і хвиля знову накриє тебе. Знаєш що кожного разу ця хвиля ставатиме сильнішою, а сил вирватись не лишатиметься. Знаєш що з’явиться бажання
вирватись із полону, водночас не залишаючи червоні піски і біле сонце, і тоді доведеться вибрати між тремтінням від холодних велетенських синіх крапель і палаючого, спопеляючого
сонця. Доведеться вибрати ким стати: рибкою в пустелі води чи метеликом над річкою червоного піску…
Простягаєш руки до хмар а вони зглянувшись над твоїми молитвами дарять довгоочікувані краплі води – дрібні, сильні, густі і колючі. Ти тремтиш від радості мук, сподіваєшся на
вічність дощу… Ловиш відкритим ротом кожну краплинку і заздриш синьому небу…
Радість переходить в щастя, відчуттям неповторності і божевіллям солодкого щему  серця… На руках з’являються сині краплини, вони стікають і знову падають на шкіру. Ти повертаєш
голову і помічаєш що червоно розпечені гори вкриває сніг. Тремтіння тіла від холоду, тепло рук змінюється дотиком вітру, що прощається з мрією…
Захопливий погляд у синь неба…

История cоздания стихотворения: