Автор: Сергей Титаренко
Тема:Шуточные стихи
Опубликовано: 2017-03-23 11:25:32
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Стежка до Хліву (ч. 1 Антананаріву)

Іду по стежці я до хліву,
Думки снують про Антананаріву.
Цікаво, як там, на Мадагаскарі?
Чи накопичується дощ у хмарі?
Які там свині і який менталітет?
Який там у кнурів авторитет?
Які у них уподобання щодо їжі?
Чи є помиї у кориті свіжі?
Яке свиней конституційне право?
Яка найважливіша страва?

Які прислів’я там складають?
Як тушу після забою розрізають?
Чи пораються в хліві там весь день?
Чи вистачає сил, уваги і натхнень?
Не знаючи курсу, не піднімай вітрил,
У мене тут є бездоганний тил!
Близько лікоть, та не вкусиш,
Як сів на тигра, - поганяти мусиш!

Рідний край до себе вабить,
Мадагаскар мене не зацікавить!
Не хочу бути я насінням без землі,
Без бджіл не проживуть джмелі.

Я не навчу плавати рибу,
Не підніму велику глибу,
Я мудрість словом донесу,
Відкрию приказок красу.

Для мене хлів – це казка дивна,
Йому оцінка буде об’єктивна.
В пріоритеті першим стоїть хлів,
Для нього вистачить пестливих слів.
А головний у хліві кнур звичайно,
В смердючій жижі править неохайно,
Свій куций хвіст підняв, як кіт
І не загрожує йому радикуліт.

Мій кнур по поглинанню їжі чемпіон,
А хлів – найкращий бастіон!
Свиню сьогодні годував я тричі
І знову ненажерний кнур покличе.
Вклонився він мені до ніг,
Як тільки я переступив поріг,
Своєю мордою об мене треться,
Зараза, а годувати ж знову доведеться.
Кнур їжу не перебирає,
Що принесу, те й споживає.
Не цікавить його світ подій,
Їж, свине, та радій.

У монолозі із кнуром я розмовляю,
Втім, неможлива мовна суперечка,
Прислів’я й приказки я промовляю
Кнур, як овечка: не мовить ні словечка.

Найкраща їжа для свині смаколики,
Він поглинає їх швидше за кроликів.
Кнури – найдосконаліші творіння,
У них все зводиться до ожиріння.


Постійно у свині щось в роті,
Перерви на обід нема,
Кнур, як солодкий мед у соті,-
Сопе собі  кружечками двома.


Я на улюбленій роботі
І почуваюсь, наче жаба у болоті,
Працюю, як коняка,
А їм, як вулична собака.


Так серце радісно в грудях заб’ється,
Я чую рев, – це хлівом зветься.
Мій хлів, мій рідний дивосвіт,
Залишив в серці ти глибокий слід.
Всі атоми і всі клітини
Ведуть до рідної кнурини,
Навіки хліву слава!!!
Це дім мій, це, - моя держава!!!


Поволі я обідаю під час роботи,
В кишенях бутерброди, ризькі шпроти.
У шлунку не перетравився ще свинячий лярд,
Над ним працює армія бактерій, понад мільярд.
Я споживаю смалець теплим зранку,
Тоді заряд у мене до світанку.


А, взагалі, я мрію збудувати хлів з граніту,
Такий, як у самого Бреда Піта,
Та ще й під музику, під «Ла Ісла Боніту»,
Свиня обожнює, коли зігріта.
А від комах зроблю накидочку з москіту,
Підлогу дорогим паркетом буде вкрито.
Оформлю інкрустацію із молохіту,
Тоді в кнура і очі повилазять на орбіту.
Із ебоніту буде у нього корито,
Він їстиме, як дядько, - стримано і діловито.

Для мене хлів, - моя доктрина,
Найкраща і улюблена хатина.
Тут сморіду приємна неповторність
І притаманна своєрідна ілюзорність.

Пишаюсь хлівом до знемоги,
Життя без нього є убогим,
Свиня -  найкращий оберіг,
Від бід та негаразд усіх.


Велике тіло у куточку залягло,
Приємно потягнулось, заревло.
Лише позаздрити йому я можу,
Він схожий на лінивого вельможу.

Хряк попоїсть, попросить пити,
Ну як кнурка такого не любити?
Бувають іноді в мене нервові зриви,
Тоді й свині доводиться робить зариви.
Але на мене він не може злитись,
Несу йому джерельної води напитись.

Із крану воду кнур не хоче пити,
Вже звик до якості води,
Хоч важко його смаки задовольнити,
Але це принесе свої плоди.

Про свіжину сусіди якось натякали,
Від погляду мого миттєво повтікали.
Паяльну лампу я сховав далеко,
Кнура не знайде небезпека.


Приємно й біля свинтуса поспати,
У хліві сняться Чернівці або Карпати.
А вчора бачив подорож бурхливу, -
Мадагаскар, - Антананаріву…

Заскиглить песик ось невдовзі,
Попоратись ще треба у навозі,
Великі гедзі навкруги дзижчать
І кошенята недалеко десь нявчать.


Моя рідненька жилочка,
До хліву не заросте стежиночка!
Тут поратись потрібно не на жарт,
Бо це ж Вам не якийсь там боді-арт.
А найрідніша музика – рев хряку,
Іду до хліву у погоду всяку.

Кнур їсть і, чую - дзеленчить струмок,
Хлів – місце спогадів і радісних думок.
Життєдіяльність робить свої справи,
Виходить їжа, течуть канави.

В кориті на десерт горішки смажені,
Суцвіття броколі пропарені,
Кукурудза та горох відбірні,
Кульбаба й кропива добірні.

Свиня у мене не хворіє,
Вживає натщесерце «Кнурофен»,
Свинячий сказ на нього не подіє,
Як і не діє порошок «Пурген».

Біля веранди наступаю на вирейки,
Коли відволікаюсь співом канарейки.
Ось гаркнув крук і вмить замовк,
Заскиглив тут і я, неначе вовк.
Подобається мені спів птахів,
Не розумію я міських лохів.
Що може бути кращим за село?
Не заздрю іншим, їм не повезло.


Хильну грам 200 самогону,
Мій самогон з самого Водогону!
Там кожен другий горілку гонить,
Ще б пак, - криза ж не проходить.
Кнуру даю біленької попити,
Активніше він землю починає рити.
Буває, що перебере горілочки,
Тоді він схожий на шалену бджілочку.
Реве, як слон і вміє розмовляти,
Як сойка починає щебетати.
А за кермом не треба пити!
Бо що без мене кнур буде робити?
В селі для всіх даїшників ми на долоні,
У мене є за п’янку запис у талоні.

Сусідка повернулася з Італії,
Я не впізнав Оксану,
Не обійняти дівчину за талію,
Вже не поллється, як вода із крану.

Від макаронів втратила тендітність,
Від піци салом обросла,
До жирного у неї схильність,
Не попливе вже човен без весла.

Реве кнурина і у кума,
Реве, як по асфальту гума.
Не вміє кум тварину відкормити,
Не вміє і ножа в кнура встромити.

Тримає порося вже третій рік,
Один раз кнур від нього втік,
Свиню потрібно гарно годувати,
Тоді тварина не почне тікати.

Біда тому дворові, де курка кричить,
А півень мовчить.
Десь кудкудаче, а дома несеться,
Хоч і зватимеш, - вона не обізветься.

Співатиме півень, чи ні, а день буде,
А доброму добре всюди,
Своя хата не ворог, - коли прийдеш, то прийме,
А ворог лестощами й душу вийме.

Нас манять, як мишею кота,
Я знаю, то все забобони,
Кіт може втратити хвоста,
Але пильнує свої кордони!

Кум нещодавно побував у Празі,
Горілка не сподобалась йому,
Він виглядав, як нуль на фазі,
Що зміг заговорити дівчину німу.
Мартіні йому не до душі
Тому кортіло повернутися скоріше,
Компанії нема, усі чужі
Нема нічого за самогон міцніше!


Там вітер дме інакше зовсім,
Порушений і обмін речовин,
Там не пройти по снігу босим,
Немає справжніх хуртовин.

Як українцям за кордоном?
Як і банану, що з гібоном.
Ніхто на нас там не чекає,
Нехай ця думка про закордон зникає!


Поглинає десь там життя людину,
А я не покину рідну Батьківщину!
Україна  мені, як мати, -
Як для зенітника гармати.

Чим ліпший за мене мадагаскарець?
Хіба там знаються краще на свинях?
Я, - український голодранець,
Хіба що поступлюсь на кавунах чи динях.


Тримають поросят для відгодівлі,
У багатьох свиней неякісні будівлі.
Ніхто не думає про цих тварин!
Мій кнур різнить від баклажану апельсин!


Схожу я до ставку із слимаками
І доторкнусь до чистої води руками.
Подібної краси немає в світі,
А які поля, - у пшениці і житі!

Обабіч хліву люблю полежати я на копиці,
Порозбирати Брадіса таблиці.
Так зачитався, що затекло плече,
Піду, - під лежачий камінь вода не тече.

Відтак, здобуду я освіту,
Внесу 34-ту літеру до алфавіту,
Я дуже млію від науки,
Тримаючи книжки, - треную й руки.

Голова без розуму, що млин без води,
Що губи дівчини без Лободи,
Від науки голова не болить,
Від неї не нудить, вона не смердить.

Яка загальна площа п’яти материків,
І скільки поросят у всьому світі?
Чи є планета, де замість пірамід є хлів,
Де розвиваються Домінікана та Гаїті?

Які приховує наш всесвіт таємниці?
Кому належить право світом володіти?
Де виховання людства без в’язниці?!
Де людям не доводиться сивіти?!

Далеко бачить око, а розум далі,
У кожній справі є свої закони,
Існують у людей і відкриття невдалі,
Ми розвиваємось і нас мільйони!

Чарльз Дарвін асоціюється із словом біологія,
А його вчення треба відмінити,
Взаємодіє з жертвою віктімологія,
Ми правду від брехні вчимося відрізнити!

Проходить життя, як хвилина,
Все реве у хліві скотина,
Не забути цих сонячних днів,
Любий кнур і підзасраний хлів.
Лежимо ми на теплій підлозі,
Так гарно у хліві, в навозі.

Півник вранці всіх розбудить,
А читач і сам розсудить:
Що може бути кращим в Антананаріві,
За рідного кнура у засраному хліві?!
Не заросте стежина до хліву!!!
Не поїду я в Антананаріву!!!

Я господар своєму слову,
І несу до Вас українську мову.
Від мене буде мудрість особиста,
Вона відкрита, справжня, кам’яниста.


Зверну увагу на прислів’я:
Не кидай перлів свиням, - потопчуть їх ногами,
Як не згадати Януковича із Межигір’я,
Який зробив усе руками.
Свиня не з’їсть, не покачавши,
Свинячі очі не бояться болота,
Тому, велику справу розпочавши, -
Готовим будь тягнути німця з дзота!!!

История cоздания стихотворения: