Автор: Марина Мартюшева
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2017-06-08 21:50:22
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Думки вголос

Це туманне «колись»
і жорстоке «ніколи»…
Тихе полум’я слів,
лід самотніх зітхань…
І на серці, й в очах,
разом з присмаком солі,
наша віра у мить,
нерозлучності грань.

Дуже часто тривожить
безсоння ночами,
дуже часто заснути
слова не дають…
Як назвати той біль,
ту тривогу словами?
Як назвати життям
ту сумну каламуть?

Я обожнюю дощ.
В ньому стільки зневіри,
що здається мені:
все здолаю сама…
Неспокійна душа
виривається з виру
в золотих ланцюгах,
та не знає: дарма.

І в самотніх ночах
небо – сіра тканина,
серце – крапля дощу,
мрія – темна печаль…
Я в тобі розчинюсь,
я у тебе порину,
я розтану в тобі
і на щастя, й на жаль.

Я тобою живу.
Я не можу мовчати
І втомилась казати
цю сповідь дощу…
О горіти мені
у палкому багатті,
як тебе не спиню,
як тебе відпущу!

История cоздания стихотворения:

2007