Автор: Контрабандист
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2018-01-23 07:54:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Чотирьохлапий подарунок

Чорні, важкі хмари, наче клубок диму який виринув із пекла заполонили олов`яне небо. Здавалося, що вони
от-от розчавлять землю своєю вагою. Час від часу здіймався холодний , осінній вітер і на якусь мить у своїх
пазурах з пилу і листя ховав усе навкруги. А хмара все сунула, затуляючи останні промінчики сонця своїм
чорним, наче вугілля, плащем. Подекуди з неба на землю , наче маленькі метеоритики, падали холодні,
прозорі краплі дощу, а потім повільно скочуючись по гілках приземлялися за пазуху солдатам, освіжаючи їх
після запеклого бою! А вітер усе гнув тонкі стовбури дерев, зі свистом здіймаючи листя і несучи його вдаль.
Він гнав хмару все ближче і ближче , направляючи багатотонну смерть вперед до побитого війною містечка.
У якому кожен вцілілий будинок здавався решетом, від осколків і снарядів противника і здіймався над
оплаканими війною руїнами. Частинки побитої цегли розкидані вибухами по всьому містечку і уламки скла
виблискували веселкою від останніх промінчиків сонечка. Тільки пожовкла трава хвилями гойдалася від
поихів вітерця, мовби не зважаючи на цю війну. Єдине , що кидалося в очі з перших секунд - розірваний
прапор України , який пережив більше десятка обстрілів, але не зламався , а гордо розвивався над руїнами,
показуючи , що це Українська земля! І якби сепаратисти не намагалися його знищити, але він гордо кожного
разу піднімався з руїн! Солдати заворожені цією красою забули про війну , про смерть. Ще хвилину тому
вони мужньо відбивали атаки сепаратистів , зжимаючи автомат в долонях, натираючи грубі мозолі , а зараз -
милувалися пейзажем осені. Ніколи раніше краса природи не кидалися їм у вічі, а зараз коли їхнє життя
стало іграшкою пані Смерті, вони навчилися радіти кожній дрібниці, цінити радості момент. Військові хоч
престали звертати увагу на канонади гармат, але все таки час від часу дослухалися до звуків війни. Вони
вже збиралися від`їзжати, але раптом з-під руїн почули тоненький, мелодійний собачий голос. Так це
пищало цуценя. Єфрейтор з позивним Альбатрос прожогом кинувся до руїн. Він перестрибував між купами
цегли, обминав шматки арматури , що стреміли з-під руїн одночасно витираючи холодний піт із свого чола.
Біг так швидко, що навіть солдатські вуха позакладало від вітру. І коли добіг до старенького, цегляного
будинка зруйнованого війною, нахилився просуваючи голову у щілину між цеглою. Кинувши погляд у
неглибокий підвал, побачив сіреньке цуценя. Воно змучене, мокре лежало на холодній бетонній долівці! По
його блискучиш очах можна побачити, що здаваться воно не збиралося і готове до подальшої боротьби.
Затуливши свій попелястий, вологий носик, пухнастою лапою намагалося заховатися від усього світу.
Солдат побачивши цю картину позвав його до себе і воно на диво радісно кинулося в обійми воїна , швидко
перестрибнувши купу сміття залізло на руки і почало скавчати, неначе дякуючи за порятунок.
- Дивіться, який гарний! Так це мій Ураган- вимовив солдат і одягнув на нього чорний берет.
Несучи в руках свого маленького друга солдат гладив його шийку, а цуценя все скавчало від радості. Берет
настільки гарно сидів на песикові, що навіть закрем`янілий командир промовив декілька ласкавих слів. До
БТР-а залишалися лічені метри і побратими подолали їх швидко, а потім присіли на тверде, зачухрне сидіння
броньованого монстра. Усю дорогу воїн няньчився з цуценям: гладив його по пузкові, за ушком.
- Напевно ти їсти хочеш?- запитав солдат у цуценяти.
Він дістав баночку тушонки, швидко відкрив її сталевим , обвугленим десантним ножем.Дістав невеличкий
шматок м`яса і дав його цуценяті. Воно з таким ентузіазмом ласувало їжею, що аж за щічками шелестіло.
Так непомітно вони прибули до блокпосту. Наче бетонний велетень він розкинувся посерд поля. Оточений
неприступним парканом з колючого дроту здавався Гераклом нашого часу. Зупинивши техніку солдати
повільно перебралися до бліндажу. Ураган з Альбатросом лягли спочивати на дере`яне, зроблене з дошок
ліжечко. Песик так ніжно пригорнувся до воїна , а потім своїм ширшавим язичком облизав щічку.
Уже і ранок! Замість півнів на фронті канонади гармат. Цілими днями Ураган був поруч зі своїм спасителем
,котрий навчав бойового пса військовій справі. Так непомітно промайнули 3 місяці для найкращих друзів.
Ураган виріс і тепер він не беззахистне цуценя, а мужній військовий. Він завжди був поруч зі своїм хазяїном
, котрий ділив зі своїм другом останню скибку хліба.
- Ураган до мене!
І пес прожогом кинувся до військового, перестрибуючи будяки , а потім нааплигнув на господаря і облизав
щічку рожевим язичком.
- Ой який гарний, - промовив Альбатрос. Знаєш , а сьогодні гарний день! До нас приїхала польова кухня!
Такої їжі ти не куштував , ще у своєму житті.
Він повів пса до польової кухні. Воїнів там була сила силенна. Зібралися хлопці з сусідніх блокпостів. Адже
кожен хотів спробувати смачний , польовий борщ. Ціла черга вишикувалася біля пункту роздачі,а ті хто
отримали свою порцію стоячи куштували смачний обід! Навкруги пахло смачнющим , польовим борщем. Ех
цей запах! Аж слюнки потекди. Альбатрос із псом стали в чергу. Солдат розмовляв з військовими , а собака
в цей час лщилася до його ноги. Аж звідки не візьмись з неба в купку військових летіла міна . Пес не
розгубився , наскочив на неї перш ніж вона досягла землі й прийняв весь удар на себе , врятувавши
солдатів. Його тіло пронизане сотнями осклковків здавалося фаршем. Кров забризкала весь казан з борщем.
Осколки виглядували з під шерсті. Солдати, котрі отетеріли від цієї картини пустили прозору сльозу. Але
найбільше плакав Альбатрос, він підняв тіло свого чотирилапого друга , обняв його, поцілував у лоба .
- Не переживай мій песику!!- виовив солдат.
Але у відповідь пес лиш проскавчав. Біль пронизувала все тіло собаки , але він боровся до останньої
секунди за життя.Про це свідчили розплющені очі , котрі закрив згодом солдат двома пальцями. Ще довго
воїн не відпускав свого Урагана, його сльози обливали рани собаки, змішувалися з кров`ю і текли по руках ,
замазували новий, американський кітель. І картав себе , що не врятував свого вірного друга . Свого собаку
Альбатрос похоронив з військовими почестями. Його несли через усе місто , а небайдужі люди створили
живий коридор і викрикували : « Герої Не Вмирають!». На чолі колони йшов Альбатрос і тримав у руках
Чорний Берет собаки – десантика. Люди ставали на коліна перед собакою Героєм , що врятував не одну
сотню військових.
Минуло 30 років у солдата з`явилися діти, онуки , але кожного четверга, беручи 2 тюльпана, він відвідує
могилу свого друга , згадуючи їхнє знайомсто і дружбу. І кожен раз протираючи кам`яний хрест , пускаючи
сльозу.
- Ех Ураган! Якби не ти Герою мій Кудлатий , чи стояв би я тут?

История cоздания стихотворения: