Автор: Оли О
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2020-05-01 21:31:30
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Принцеса Мона

Давно, дуже-дуже давно в одному замку жила маленька принцеса. В неї було довге хвилясте волосся та
багато веснянок на обличчі. Звали її Мона.

Тато Мони був королем, мама – королевою, та обоє вони були дуже зайняті. Керування країною потребує
багато уваги та турбот.

Ще у Мони було двоє братиків. Вони були близнюками, зовсім маленькими, непосидьками та чомуками.
Принцеса через них не мала жодного спокою – вони постійно ходили за нею по всьому замку, чіплялися з
питаннями та брали без дозволу її іграшки. Але гірше за все було те, що у ті рідкісні хвилини, коли король
та королева були вдома, близнюки повністю заволодівали їхньою увагою, сиділи у батьків на колінах,
бавились та отримували цілунки. Мону, звісно, теж обіймали та цілували, але значно менше, ніж братів.
Дівчину це дуже ображало та засмучувало.

Одного ранку, прокинувшись в не дуже доброму настрої та побачивши, що один з братів знову стягнув її
улюбленого ведмедика, Мона дуже розсердилась. Боляче штовхнувши малюка, вона розвернулася та
пішла у сад, щоб там позлитись досхочу.

У саду, на паркані сидів великий чорний крук та уважно дивився на неї. А потім відкрив дзьоб та
заговорив: «Якщо хочеш, я допоможу тобі. Я можу забрати твоїх братів, зостанешся у батьків одна».

«Справді можеш? – зраділа Мона. – А як це зробити?»

«Це мій клопіт. Лише одне можу тобі сказати – це назавжди. Неможна буде передумати чи повернути все,
як було раніше. Що вирішуєш?»

«Я згодна, згодна! – загукала Мона. – Вони бридкі та постійно мені надокучають. Мені без них буде
краще!»

«Домовились».

Крук змахнув крилом та зник. Маленька принцеса побігла до замку – брати наче крізь землю провалились.
Цілком щаслива, Мона спокійно грала цілий день та з нетерпінням чекала вечора. Тепер батьківська
турбота дістанеться лише їй.

Ввечері стомлені король та королева повернулись додому. Мона, радіючи, вибігла їх зустрічати та
розказувати, як добре пройшов її день.

«Я дуже рада, моя люба, що ти більше не сердишся на братів, – лагідно цілуючи її, сказала мама-
королева. – Вони просто ще дуже маленькі та багато чого не розуміють. Ти теж була такою кілька років
тому».

Мона відчула, як десь всередині неї щось тужливо занило та схлипнуло. А мама здивовано спитала: «А де
ж твої брати? Чому вони не вийшли зустрічати нас?»

Та пішла шукати синів.

За годину у замку був суцільний переполох. Були обшукані всі кімнати та сад – жодного сліду маленьких
принців. Їх іграшки лишились на своїх місцях, недомальована картинка лежала на столику, поруч
знаходився надкушений пряник. Мама-королева взяла цей пряник в долоні та гірко плакала, тато-король
пішов збирати людей, щоб почати пошуки за межами замку.

Усю ніч ніхто не спав. Мону вклали в ліжечко та мама навіть спробувала почитати їй казку, але через
сльози їй було важно говорити, до того ж принцеса теж не могла слухати. Усередині неї завівся хробачок
провини та все сильніше та сильніше гриз її зсередини. Вони лише хотіла, щоб їй було добре, а замість
цього стало погано усім. Вперше в житті маленька дівчинка думала, що бажання є у всіх, абсолютно у всіх
людей, але зовсім не обов’язково, що саме твої бажання принесуть радість комусь іншому.

Не в змозі заснути, Мона побігла у сад. Там було темно та моторошно, але страх від того, що вона накоїла,
був ще більшим. Мона бігала по саду, шукала крука, але його не було. Даремно дівчинка гукала та чекала
його. Він не прилетів. Зовсім змучена, Мона впала на траву та заплакала так гірко, як не плакала ніколи в
житті.

Ні до кого не звертаючись, дівчинка просила повернути братів. Вона згадувала їх витівки та пустощі, і
вони більше не сердили її. Разом зі злістю зникли заздрість та образа. Мона добре знала, що король та
королева люблять її, люблять так само сильно, як і синів, справа в тому, що ті ще зовсім маленькі, тому
вони отримують більше уваги та пестощів. Чому ж, розсердившись, вона про це забула?

Мона плакала довго. Краплі сліз виблискували на траві у нічній темряві. Якщо б Мона підвела погляд, вона
б побачила, як ці краплини відриваються від землі та піднімаються наверх, перетворюючись у
білосніжного голуба.

Голуб спурхнув на стіну та деякий час сидів непорушно, слухаючи прохання та обіцянки маленької
принцеси. Потім махнув крилом. В цю ж мить з замку долинув крик, але то був крик радості. Мона підвела
голову, та побігла у напрямку дому. А їй назустріч вже бігли король та королева, які міцно тримали в
обіймах обох близнюків.

Скільки ж було радості!

Знову всі плакали, але цього разу від радості – і король, і королева, і Мона.

А білий голуб тихенько відірвався від стіни та розтанув у небі, лишивши по собі яскравий райдужний слід.
З того дня з серця Мони назавжди пропали заздрість та злість по відношенню до своїх братів.

Чорний крук більше не прилітав у ці краї. Його тепер не існувало.

История cоздания стихотворения: