Батл 1267 "Перроны. Вокзалы."

Опять некстати засмотрелась
в заиндевелое окно...
Всё тёрла пальцем иней белый,
как будто мне не всё равно,
что за стеклом, какие люди,
какие станции, мосты?...
Я знала - поезд мой прибудет,
и на перроне встретишь ты.
Но, видно, зря я столь усердно
"терзала" мёрзлое окно,
вагончик мой - он был последним,
к тому ж, отцепленный давно...

1. ВОКЗАЛ

Багатьох тимчасовий притулок,
про який забувають усі,
варто з площі звернути в провулок
чи з валізою сісти в таксі.
А він лишиться далі кипіти:
хтось сміється, хтось плаче, хтось їсть.
І картатий паралелепіпед
на «кравчучці» - прикмета цих місць.
Тут на стінах маршрути на мапах,
тут зникає в розмовах бар’єр,
і густий комбінований запах
не здолає кондиціонер.
Як з небес, з репродуктора голос
Апокаліпсисом прозвучить –
ніби навпіл життя розкололось –
завирує мурашник умить.
Врізнобій заскрегочуть «кравчучки»,
пролунав на пероні дзвінок.
Колежаночки Верки Сердючки
пильно ваш перевірять квиток.
Під покровом скляного склепіння
тут єдині осілі жильці
(хоч і мить не сидять ці створіння) –
безпритульники і горобці.

2. НА ПЕРОНІ

Друг нам руки прощально потис,
Посміхнувся і зник у вагоні,
І мотив монотонних коліс
Став втішати юрбу на пероні.
Семафор підморгнув і погас.
А між нами зчинилася сварка –
Дріб’язкова, не перший вже раз,
Менш за ламаний гріш чогось варта.
Сором досі: нервово і зло
Стільки слів запальних пролунало –
Все, здавалось, важливим було,
Хоч і жодного змісту не мало.
Поки ми марнували свій час
У смішній суперечці порожній,
Пропливали вагони повз нас,
З них дивились на нас подорожні.
Доганяла той потяг весна –
Плащ зелений у крапельках-росах...
І дитина всміхнулась з вікна
До таких нерозважних дорослих.

3. У ВАГОНІ

От і все. Я уже в купе.
Поруч ці незнайомі люди.
Стисло серце, мов щось тупе
і холодне лягло на груди.
Ну, звичайно, я друг сім’ї
і завжди у них як удома.
Я кохаю давно її –
ситуація ця відома.
З ним зі школи я ще дружу,
завжди спільні були секрети.
Так і вліз у сім’ю чужу…
Де ж поділися сигарети?
Але тут і в тамбурі – зась,
що ж покуримо вже у Львові*.
А я ж другом обом їм звавсь.
Не вберігся я від любові.
За вікном все пливуть сади,
квітнуть яблуні, ятрять душу.
Не подітися нікуди́,
і цей біль я терпіти мушу.
Як ішли вони навздогін,
як махала вона рукою…
Телефон… Хто? – вона? чи він?
Ні, не буде мені споко́ю.
Взяв у касі квиток туди,
звідкіля вороття не буде.
Та від себе не утекти,
і холодне щось тисне груди.