Батл 1876 "Тарасу"

Де реве Дніпро широкий
пінять берег хвилі.
На горі Чернечій спокій,
квіти на могилі.
Лине сходинками кручі
вільний дух Вкраїни,
а за ним п'янкий, пахучий
білий цвіт калини.
Є у нас, Тарасе, мрія,
віра в кращу долю.
Вогник у серцях жевріє,
душі прагнуть волі!
Ми відчули твоє слово,
силу заповіту.
Гнати ворога готові
в далеч, на край світу.
На Майдані в скруту встали,
рвали вщент кайдани.
Притупили змію жало,
та сичить поганий...
Там, Тарасе, вище неба,
помолися Богу!
Щоб сини твої, як треба,
йшли до щастя в ногу.
Сварки зникли щоб на вічність
у сім'ї великій,
ось тоді б в степах північних
зникли орди дикі.
Наша Ненька незрівнянна,
ніжна рідна мова,
і тебе, Тарас, пом'януть
теплим, добрим словом!

Ця вулиця в липах розкішних,
щоб бджоли купались в меду.
І знову я нею неспішно,
неспішно до парку іду.
У місті найкраща для мене,
бо носить ім’я Кобзаря…
Дерев верховіття зелене
цілує рум’яна зоря.
Ім’я невмируще Шевченка
з дитинства навіки святе…
Назустріч з книжками студентка,
напевно, на лекції йде.
Учися, мудрішай, красуне,-
тут поруч університет…
Котре покоління вже юне
навчає безсмертний поет.
Згадайте: ще вчились читати –
у душу назавжди лягли
рядки, де садок коло хати,
хрущі, що у вишнях гули.
Ми вже не розлучимось з ними,
а надто на вулиці, де,
плекаючи думи і рими,
Кобзар ніби поряд іде.
Тут пам’ять підказує знову
улюблені, вічні слова –
продовжує з нами розмову
Шевченкова слава жива.