Батл 708 " О грустном"

СИВА ЗОЗУЛЯ

Полум'яним цвітом усіяне поле,
Тут війна сховала синів своїх долі...
Дернюками вкрилась кров їхня пролита,
Кануло у вічність молоде їх літо...
Дивляться волошки їхніми очима,
Квітне рута-мята в хлопців за плечима,
На могили квіти їм несуть дівчата,
Однолітки їхні колишуть внучата...
Тут сіла зозуля, почала кувати,
Ой, то не зозуля, то сивая мати,
-Сину, мій соколе, тебе не діждалась,
До самої смерті слізьми умивалась...
У зозулю сиву я перетворилась,
Вся душа від болю, сину мій, стомилась.
Колись колискову я, тобі співала,
А коли загинув, я ж не поховала...
То ж тепер, коханий, мушу прилітати,
На твоїй могилці сльозам волю дати...
Помолюсь, поплачу, ти ж моя дитина,
Вже довіку, рідний, тебе не покину.
Принесу водички в дзьобику для тебе,
А тоді взметнуся просто в синє небо,
Візьму крихту хліба і знову прилину,
Проси, що захочеш, мій єдиний сину...

Мій біль – це ти… і спраглі твої очі,
Мозолиш поглядом затаєні бажання,
І без жалю мої надії топчеш.
Пливуть-пливцем у морок сподівання…

Ти не змінивсь: далекий, як вся вічність,
Твій відлік часу осторонь блукає.
Захмарюєш мою миттєву ніжність
І як завжди в серпанкові зникаєш…