Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
Число 24. «Не стати на бік чуми»: Неймовірні історії з життя та крилаті фрази Ліни Костенко
/ АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози /
Немає часу на поразку: вірші Ліни Костенко про сучасну війну
/ АП Т. Лавинюкової. "Важлива подія" /
Додатковий випуск 13. "Незабутня мить" - Тетяна Яковенко
/ АП творчої групи - Злива /
Остання війна серед людей буде війною за істину. Ця війна буде у кожній окремій людині. М. Реріх

Автор: Оксана Небесная
Тема:Автобиография
Опубликовано: 2013-05-24 21:36:33
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

МНЕ СНИЛИСЬ АНГЕЛЫ

­((Один день из моей жизни)
(відразу під текстом авторський переклад на українську
мову))

Утро, как и обычно в будние дни,
началось ровно в шесть - с рингтона
мобильного телефона,
провозглашавшего подъём старшего
сына, Джамшида, благополучно
поступившего прошлой осенью в
один из Киевских университетов на
факультет английской и французской
филологии. Несмотря на то, что, как и
все студенты, он был уже взрослым и
самостоятельным, мама, услышав
рингтон, по обыкновению, стала
прислушиваться: сразу ли встал или,
как однажды уже это было, поддался
искушению ещё пять минут полежать
и тогда ведь всякое могло случиться.
Если бы в прошлый раз не
дремлющая и вечно беспокоящаяся
мама (кстати, не дремлющая мама -
это я), заподозрившая неладное
минут через десять после звонка
будильника, не потрепала бы его по
плечу: "Сынуля, пора вставать.
Доброе утро!" - то, возможно,
пришлось бы симулировать острый
отит, к примеру, или, не дай Бог,
гастрит лишь для того, чтобы врач,
назначив лечение, выписал
справочку (хотя она и не
освобождает от изучения
разработанной для студентов
программы) для предъявления в
университет...
- Доброе утро! - провозглашал
солнечный свет через прозрачные
оконные стёкла.
- Доброе утро! - наперебой щебетали
птицы, наполняя сердце радостью.
Приоткрыв дверь, я заглянула в
детскую комнату. Всё как обычно: на
нижнем ярусе поперёк кровати
вперемешку четыре ноги двух моих
дочерей - одиннадцатилетней Сетары
и восьмилетней Ферешты и клубочек
из одеяла на верхнем ярусе, с одной
стороны которого - голова, а с другой
- ножки сорок второго размера,
принадлежащие новоиспечённому
пятнадцатилетке Аджмалу (точнее,
пока сорок второго, а там - кто его
знает, ведь у старшего красавчика
ножки сорок седьмого! ). Мои детки...
- Привет, сыночек! Доброе утро! -
улыбнулась я сыну,
сосредоточенному на изучении
фонетики к сегодняшней
контрольной.
- Салам, мамочка! - на мгновение он
оторвал взгляд от распечатанных
вчера на принтере листов А-4.
- У тебя всё хорошо? Денежки я
положила в твою сумку. Шестьдесят
две гривны. Хватит?
- О, да! Мне бы ещё двадцаточку -
сегодня будет необходимо сделать
много ксерокопий...
- Хорошо. Ночью шёл сильный дождь,
оденься потеплее, - притворила я
дверь за собой и подумала, что таки
не всегда можно доверять
официальным прогнозам погоды,
согласно которым по всей Украине
целую неделю солнце должно
накалять воздух не менее чем до
тридцати градусов по Цельсию.
Открыв свой шкаф, где на полке под
моей одеждой я складываю
стопочкой все мелкие гривны,
которые равномерным потоком
ежевечерне приходят сюда и так же
равномерно и закономерно исчезают
каждое утро, оставляя за собой
изредка лишь крохи, я взяла
зелёненькую двадцаточку и,
благословляя, вложила её в сыновью
сумку. После этого налила в мой
любимый блестящий китайский
электрочайник-термос около четырёх
литров воды и включила его в сеть,
наблюдая, как загорелась жёлтая
лампочка на его панели управления.
"Молодцы китайцы", - в очередной
раз подумала я и мысленно
поблагодарила их за то, что
позаботились о том, чтобы облегчить
мне нескончаемый процесс
приготовления чая для членов моей
семьи, наших гостей, а также кофе
для себя любимой и моих
немногочисленных подруг. После
этого обвела взглядом кухню: светло
и чисто. Смахнула со стола какие-то
неизвестного происхождения крошки
и, довольная, пошла в свою комнату -
теперь можно прилечь ещё на
полчасика. Завтрак Джамшид
приготовит себе сам: пожарит яйца
или сделает бутерброд, а может, в
честь диеты, просто съест банан.
Взрослый, пусть привыкает
понемногу к самостоятельной
жизни...

Полусонная кудряшка Ферешта
привычным движением похлопала
меня ладошкой по ноге, в то время,
как Сетара, протирая глазки,
шепотом поздоровалась : "Доброе
утро, мамочка!" Надо же, я, значит,
задремала и даже не попрощалась с
Джамшидом... Ну, пусть едет с Богом,
надеюсь, ему удалось быстро
поймать попутку до Киева.
- Мама! А ты зашила мои колготки?
- Сейчас-сейчас, заюшка! - вскакиваю
я, глядя на часы, ведь нужно всё
успеть вовремя сделать, чтобы никто
не опоздал в школу.
Зубами отрываю нитку с зашитых
наспех колгот и, включив утюг, тут же
в зале на полу расстилаю одеяло,
чтобы погладить высохшие за ночь
белые рубашечки всем троим
школьникам, пока те чистят зубы и,
умываясь, прикалываются, как
модно сейчас выражаться, друг над
другом. Пока одеваются, готовлю
чай, нарезаю бутерброды и
наблюдаю, как, продолжая шутить и
смеяться, они с аппетитом
поглощают свой завтрак.
- Что же ты, мама, чай-то
малосладкий приготовила?
Пожалела сахарку родному сыну! -
шутит Аджмал и мама, словно
спецназ, тут же подкидывает сахарку
и ловким движением руки в быстром
темпе его размешивает.
- Ну, а теперь-то всё нормально, Ваше
Величество?
- Сыр тонковато нарезан, -
ухмыляется сынок, не сдаваясь.
- Возьми весь оставшийся кусок и у
тебя получится самый толстый
бутерброд на свете! - выхожу из
положения я.
Девчонки прыскают со смеху и
Сетара тут же примеряет весь
оставшийся сыр, граммов на двести
весом, на свой кусок хлеба, и, на
радость всем, пытается укусить этот
огромный бутерброд, который никак
не помещается ей в рот, как ни крути.
Звонок в дверь подгоняет
церемонию чаепития, потому что
обычно в это время он означает, что
по пути в школу пришла Настя -
одноклассница Сетары и время
завтрака истекло.
Я бегом кладу в портфели по яблоку,
даю деньги на булочки и сок, в темпе
заплетаю косы неугомонным
девчатам, которые продолжают
лопаться со смеху теперь уже с
подружкой...

Когда дверь за школьниками
закрывается, я вспоминаю, что уже
больше месяца каждое своё утро я
начинаю со стакана воды и, с
просьбой об очищении и исцелении,
молясь и одновременно нажимая на
помпу двадцатилитрового бутыля с
чистой артезианской водой, которую
нам раз в неделю привозят по
шестьдесят литров из Киева, я
быстрыми глотками выпиваю свою
целительную воду и начинаю уборку:
сначала в кухне, а затем собираю в
обязательном порядке наспех
разбросанные по залу каждое утро
вещи, негодуя на то, что дети
абсолютно не обращают внимания на
все мои ежедневные уговоры и
призывы аккуратно укладывать свои
чистые вещи на места, а грязные в
корзину для грязного белья.
Застилаю постели и в это время
просыпается муж, который с
недавних пор привык по ночам долго
засиживаться в интернете, жалуясь
на бессонницу.
- Доброе утро, Оксаночка! Я
завтракать не буду, мне сегодня
нужно пораньше выехать на работу,
вчера обещал быстро закончить
машину. Человеку нужно уезжать,
просил...
- Доброе утро. Тогда с собой заверну
котлеты из холодильника, я их и
разогревать не буду, всё равно
остынут, - предлагаю я.
- Нет, котлеты пусть вам останутся, а
я найду что-нибудь...
Быстро собравшись, муж начинает
ежеутреннюю церемонию поиска
своей борсетки с документами. Я
тоже присоединяюсь к этой
церемонии и сегодня мы находим её
на удивление быстро и муж, крепко
обняв, целует меня перед выходом,
склоняется к ногам, целует их,
смотрит мне в глаза: "Любимая!
Смотри, чтобы всё было так, как
надо, я тебя очень люблю!" ("Всё
такой же, - подумала я. - В отношении
ко мне почти не изменился за вот уж
скоро двадцать четыре года
совместной жизни...") и закрывает
дверь за собой. В это время из
спальни выбегает наш самый
маленький сыночек Фаридик и
несётся на кухню, чтобы через
оконное стекло успеть помахать
папе, отъезжающему от дома на
автомобиле. Папа тормозит на
мгновение, улыбается усердно
машущему обеими ручками сыну и
отъезжает. Ему, как и Джамшиду,
предстоит преодолеть ежеутренние
сорок восемь километров до Киева,
подобрав по пути столько народу,
сколько сможет вместиться в наш
семейный микроавтобус "Мерседес-
Бенц", доехать до станции Метро
Лесная, а потом ещё минут десять до
Троещины, где он вот уже пятнадцать
лет непрерывно работает,
практически без выходных и совсем
без отпусков...
- Мама, мне приснилось, что мне
семь лет и я хожу в школу! - радостно
возвещает Фаридик, которому на
самом деле прошлой осенью только
исполнилось пять. - А тебе?
- Мне снились ангелы, сынок, они
стояли надо мной, такие большие,
святые и светлые! Я видела их
серьёзные и мудрые неземной
красоты лица, на фоне чистого,
несокрушимого неба, по два
огромных размеров цвета светлого
неба крыла... Они что-то говорили
мне, но подробностей я не помню, к
сожалению... Что тебе приготовить,
сынок? Может, кашу?
- Нет! Или чипсы, или яйца, или
подавленную картошку, или
блинчики... Лучше блинчики, о-о-о! Ты
знаешь, как от блинчиков человеки
вырастают? - он становится на пол и,
потихоньку поднимаясь на носки,
демонстрирует бурный рост
человеков от блинчиков,
вытянувшись при этом насколько
возможно вверх. И так как это
выглядело очень убедительно, я,
улыбнувшись, сразу же вынула из
стола пакет с мукой, два яйца...
- Я буду тесто мешать! - вынув ложку
из ящика, заявил Фаридик и
принялся за работу. - Я осторожно!
Мы быстро справились с
приготовлением двух блинов,
которые по своему составу
практически ничем не отличались от
омлетов. И тут же я приступила к
приготовлению следующего заказа
под названием "кофе-мофе". А пока
завтрак остывал, Фаридик нехотя
пошёл в ванную умываться...

Собственно говоря, мой личный
первый завтрак неизменен по своему
составу и ощущениям уже, наверное,
более года. Однажды у меня заболел
желудок и я где-то вычитала, что в
таких случаях хорошо помогает
принятый натощак взбитый с
сахаром белок, к которому тогда я
добавляла чайную ложечку
целительного облепихового масла.
Со временем, не смотря на то, что
мой крепкий желудок полностью
выздоровел, я усовершенствовала
этот рецепт и теперь вместо сахара
за считанные секунды взбиваю
электрическим миксером сначала
белок, потом половинку (можно
целый) банана, немного изюма и
грецких орехов. Иногда для
разнообразия я изменяю
ингредиенты в рецепте, используя
измельчённую курагу, киви или
цельную (не взбитую) клубнику. Это
не завтрак - это блаженство! Завтрак-
десерт, он так и тает во рту. Кроме
того, мне, как фитнес-инструктору,
никогда не помешает
дополнительная порция белка, а
банан, в состав которого входят
такие незаменимые для организма
химические элементы, как железо,
калий, натрий, магний, фосфор и
кальций, как известно, не только
укрепляет сердце, но и просто
необходим печени, мозгу, костям,
зубам, но больше всего - мышцам.
Кроме того, в банане содержатся
витамины A, B1, B2, B3, B6, B9, E, PP, а
также вещество эфедрин, которое
при систематическом употреблении
улучшает деятельность центральной
нервной системы, и это
непосредственно влияет на общую
работоспособность, внимание и
настроение. Можно писать целые
статьи о полезных свойствах изюма
и грецких орехов, которые были
известны во все времена! Издавна
очень ценилась способность изюма
укреплять нервную систему,
действовать как успокоительное
средство. Сердце и легкие также
подвержены целительному действию
сушеного винограда. Врачи
рекомендуют изюм как средство
против анемии и общей слабости,
нарушений желудочно-кишечного
тракта, при болезнях сердца, почек и
т.д. Ещё со времён знаменитого
Авиценны грецкие орехи входили и
до сих пор входят в рецепты,
восстанавливающие здоровье.
Подобный завтрак - просто находка
для женщины, изо всех сил
пытающейся вести здоровый образ
жизни, но организм и душа которой,
не приемля строгих диет, вечно
выискивают чего-нибудь
вкусненького!
- Мам! - прерывает блаженство голос
сыночка. - Я случайно разлил кофе-
мофе! Принеси мне тряпку!
О, нет! Сладкое какао с молоком,
пролитое на диван в гостиной,
мгновенно впиталось в ткань и какой
такой тряпкой его теперь можно
оттуда вымыть?
- Ну, неужели так трудно
позавтракать на кухне, сынок?
Мультики никуда не убегут! Давай
договоримся, что ты так больше не
будешь? - с надеждой произношу я
свои привычные просьбы.
Быстро-быстро Фаридик кивает
головой и его округлившиеся от
переживаний за судьбу дивана (и, на
всякий случай, за судьбу своего
собственного мягкого места) глаза,
следят за каждым моим движением,
в то время, когда я пытаюсь
договориться с сыном, как со
взрослым, в надежде, что такое
больше действительно никогда не
повторится.

Так, на чём я остановилась? Да -
остатки десерта, которые ещё можно
соскрести со стенок пиалы! Сразу
после этого я достаю с полки свою
прозрачную пол-литровую чашку для
утреннего кофе с молоком, в который
я, кроме сахара и свежего имбиря,
обязательно добавляю ещё и
щепотку морской соли. Знаю -
странный рецепт. Я сама его
придумала, когда в общей сложности
девять лет и пять месяцев по
очереди вскармливала грудью своих
пятерых деток. С тех пор осталась
привычная пол-литровая кофейная
чашечка (меньшая меня перестала
устраивать) и щепотка соли для того,
чтобы при употреблении меньшего
количества сахара, кофе оставался
вкусным. Неизменный кусочек сыра
(или свежего творога) без хлеба и
мультивитаминка. Всё это несу на
компьютерный стол (и я ещё
пытаюсь детей учить есть в
правильном месте!) и в этот момент
начинается некий привычный ритуал,
во время которого я вроде бы и
отдыхаю, вроде бы и завтракаю, но, в
то же время, подключившись к
интернету, просматриваю почту или,
сосредоточившись, записываю в
рифму свои, кажущиеся мне
важными в тот момент жизни,
мысли. Очень часто во время этих
церемоний появляются зачатки моих
будущих стихотворений...
- Мама, а когда мы гулять пойдём? -
прерывает мои размышления
Фаридик.
Я, встрепенувшись, быстро
выключаю компьютер.
- Сейчас быстренько приготовим
обед и сразу гулять! Только мне
нужна твоя помощь, сынок!
Пытаясь всё сделать как можно
быстрее, я достаю из холодильника
баранью вырезку, которую вчера
привёз наш кормилец-папочка и,
попытавшись разрезать её, поняла,
что с первой попытки мне не удастся
это сделать. Быстро поточив нож
специальным приспособлением, я
обрадовалась, что не всё потеряно и
с лёгкостью начала нарезать мясо,
мысленно анализируя достоинства и
недостатки подточенных и
неподточенных ножей, чувствуя себя
при этом героиней кухни и даже шеф-
поваром (точнее, поварицей), с
гордостью осознавая, что я реально
крепкая женщина, которая способна
в течение считанных минут не только
поточить нож, но и нарезать баранью
вырезку мелкими кусочками!
Промыв мясо, я забрасываю его в
глубокую кастрюлю с кипящим
подсолнечным маслом и накрываю
крышкой. Всё, антракт, конец первой
части, можно сказать. Пошли
одеваться, сынок!
Церемонию одевания принца и
поиски соответствующей погоде
одежды прерывает звонок в дверь.
Это из школы, которая находится от
нас не менее, чем в километре,
прибежал Аджмал, который забыл
дома мобильный и почему-то не
догадался найти в школе одну из
сестричек, чтобы воспользоваться их
телефонами.
- Мам! Срочно... в течение трёх часов
ты должна зайти к директору школы.
Не забудь! - и тут же побежал назад.
"Здорово, всё-таки, - подумала я. -
Бегать на длинные дистанции в
быстром темпе, чтобы не опоздать на
урок, иногда даже очень полезно. Вот
мы в своё время..."

- Оксаночка! - приоткрыв входную
дверь в квартиру, заглянула соседка.
- Яйца нужны?
- Нужны-нужны, тёть Ань, и побольше!
Чего же я фабричные буду покупать,
когда домашние под боком несутся?
Рассчитавшись с соседкой, мы с
Фаридиком вошли на кухню, чтобы
начать вторую часть таинства
приготовления нашего так
называемого жаркого (да не
посмеются надо мной настоящие
мастера этого нелёгкого дела). Мясо
за это время успело потушиться в
собственном соку, и, пока я
помешивала его, чтобы оно
равномерно обжарилось в большой и
круглой чугунной кастрюле, которая
очень даже часто выполняет роль и
сковородки тоже, Фарид успел
поразмышлять на тему "Пятнадцать -
это не буква, а цифра", съесть одно с
половиной жаренных яйца и помыть
за собой тарелочку, приговаривая:
"Все придут и удивятся, что тарелка
та-а-ак блестит, ну та-а-ак блестит!"
Я в это время нарезала побольше
запасённого с осени лука, который
начал прорастать и потому, чтобы не
выбрасывать, не скупясь готовила
его направо и налево. Фаридик в это
время убежал в зал ("чтобы глазки не
плакали"), нажал на клавиатуре букву
"Л" и нашёл в поисковике свой
любимый мультик про Лунтика и его
друзей.
Пока лук вместе с мясом
обжаривались, я привычными
движениями быстро начистила
достаточное количество картошки,
после чего добавила в кастрюлю
томатную пасту, немного воды,
закидала туда четвертованные
картошинки, посолила, накрыла
крышкой и ровно на пять минут
прилегла на пол, чтобы снять
накопленную за утро, непонятно
откуда взявшуюся усталость.
Пятиминутный отдых, прохладный
душ и большое красное яблоко,
съеденное мной, сделали своё
воскрешающе-восстановительное
дело. Мы с Фаридиком быстро
оделись, отключили дошедшее до
нужной кондиции содержимое
кастрюли, которому предстояло
сегодня удовлетворять аппетиты её
прихожан - членов нашей большой
семьи, приходящих с надеждой на
вкусный обед в течение дня по
очереди неизменно в голодном
состоянии.

Красива Калита в эту пору года -
обновлённая весной, вычищенная
после зимы на субботниках,
заботливыми хозяйками вдоль
домов цветами всевозможными
разукрашена, кустами жасмина
цветущими, грядками зелёными на
огородах, радующими глаз
прохожего. Серый асфальт свеже
залатан чёрными латками. Тихая,
ласковая, приветливая, солнечная,
яркая, переливающаяся на
солнышке. Небо над ней голубое-
голубое! Каждый здесь знает
каждого, а потому пиветствуют друг
друга, здравствуются на всём пути.
Мы когда из Киева сюда на ПМЖ
приехали, надышаться всё никак не
могли свежим, чистым воздухом.
Удивлялись, что люди незнакомые
все нас приветствуют. А уже позже
выяснилось, что все они нас знают:
одни соседями приходятся, другие
детей моих учат, третьи являются
родителями наших многочисленных
одноклассников, четвёртые лечат нас
в местной амбулатории, пятые в
магазине нас обслуживают, на
базаре - все здесь "свои". И, хотя до
сих пор во мне жива ностальгия и
жажда вернуться... домой в Киев,
этот небольшой городок приютил
нас, принял всей душой, полюбил.
Погода была прекрасной и слава
Богу, что прогноз о
тридцатиградусной жаре не сбылся!
Бог лучше знает! Ночью дождь щедро
поливал жаждущую землю, которой
вот-вот рожать, и сейчас, проходя
мимо омытых сиреневых кустов, мы
вдыхали ароматы весны, впитывали
в своё сердце её душистую радость и
были счастливы с сыном, щебеча по
дороге на самые разнообразные
житейские темы.

Фаридик так и въехал в школу, как
был, на роликах. Когда мы поднялись
на второй этаж, я предложила ему
переобуться в предусмотрительно
положенные в сумку кроссовочки,
чтобы предстать перед директором в
приличном виде. Минут пять
подождав в приёмной на стульчиках
и припрятав под ними ролики, мы
зашли в распахнутую дверь
директорского кабинета.
- Валентина Степановна, можно
войти?
- Заходьте, будь ласка, Оксана
Петрiвна. - С неизменной улыбкой на
лице, добродушно пригласила нас
директор. - Справа у тому, що я
вповноважена передати Вам деяку
суму грошей, яку видiлив районний
відділ освіти для сиріт та дітей із
малозабеспеченних і багатодітних
родин. Сума хоча i невеличка, але
бiльшої нема, - будто извиняясь,
проговорила Валентина Степановна. -
Ну, може хоч бананiв своїм дiткам
купите.
И хотя сумма, действительно, была
символической в сравнении с
нынешними ценами на всё, я
поблагодарила эту сердечную
женщину и (кстати о ценах)
вспомнила, что хотела ей рассказать
о телефонном звонке из известного
ей издательства, которое предлагало
издавать стихи одарённых детей, к
которым после победы в областном
конкурсе "Я - Киевщины гордость и
надежда" относилась также и моя
дочь Диана-Сетара, по баснословным
ценам! Слово за слово, речь зашла на
некоторые близкие нам обеим темы,
и к концу нашей беседы Валентина
Степановна вдруг раскрыла сборник
моих стихотворений и, не смотря на
свою занятость накануне праздника
последнего звонка, о чём
неоднозначно свидетельствовали
многочисленные документы на её
рабочем столе, начала очень
душевно и чувственно читать мои
стихи. Я впервые в жизни
собственными глазами увидела, как
люди воспринимают мои
стихотворения, услышала строки
своих произведений из уст женщины,
которая всей душой приняла их идеи
и энергии. Затаив дыхание, я
наблюдала за Валентиной
Степановной, не смея её прервать. В
памяти на миг всплыла наша первая
с ней встреча, когда лет шесть назад
мы с Джамшидом, который чуть ли
ни полгода проболел, встретили
Валентину Степановну по пути в
школу и эта чужая женщина вдруг
начала нас успокаивать, что всё
будет хорошо и здоровье - это самое
главное в жизни...
"...Навколішки, і прошу від душі: "О,
Господи! Землі допоможи!" - подняв
глаза куда-то ввысь, закончила
Валентина Степановна.
- Це ж яку душу треба мати, щоб так
писать?

Мы покидали школу в наилучшем
расположении духа и, здороваясь по
пути со всеми знакомыми учителями,
я мысленно радовалась, что
заведением, в котором учатся и мои
дети, руководит такая душевная и
одновременно сильная женщина.
На улице, наконец-то, у Фаридика
появилась возможность поиграть со
сверстниками на детской площадке и
я с удовольствием раскручивала всех
желающих на новой карусели,
которая отличалась от старой тем,
что даже при незначительных
мышечных усилиях, она набирала
такую скорость, от которой малышам
становилось действительно весело и
не скучно жить на Земле! Вот оно -
счастье на свежем воздухе! Новая
детская площадка!
- Мы сами можем!
Ну, вот и замечательно!
Воспользовавшись наконец-то
возможностью отдохнуть, я присела
рядом на лавочку и начала читать
замечательную книгу, которую
совсем недавно мне прислала моя
подруга из Донецка Татьяна
Николаенко - искренний рассказ о её
жизни и душевные стихи. Я
чувствовала себя так, будто в это
самое время милая сердцу мудрая
подруга сидит рядом и беседует со
мной о жизни. Целый час для души,
лишь изредка поглядывая на
хороших деток, весело играющих на
детской площадке. "Истинная любовь
не терпит унижения, - всплывали
перед глазами утверждения автора. -
И любить по-настоящему умеют
только независимые,
самодостаточные люди..."
- Мам! Пиццу купишь? - обрывает
удовольствие от прочтения нежный
голосок. - А то я та-а-ак сильно
проголодался!
- Хорошо, куплю такому хорошему и
любимому сыну, пошли!
- Большую куриную разогрейте нам,
пожалуйста, и разрежьте, пока в
другом отделе мы купим сок, - прошу
я продавщицу и в течение считанных
минут проголодавшийся пятилетний
мальчик на моих глазах поглощает
кусочек за кусочком всю большую
пиццу целиком, запивая соком через
пластиковую трубочку!
Вот это аппетит, слава Богу! Не зря
же маленьких детей ещё называют
растущими (я бы даже сказала
всепоглощающими) организмами!
Это, наверное, слова-синонимы!
- Мам, вы где сейчас? Я уже вышла из
школы! - раздаётся в телефонной
трубке голос Ферешты, которая
завтра, шутка ли сказать,
заканчивает второй класс.
- Мы как раз идём к тебе, чтобы
отдать учительнице справочку от
стоматолога, который вчера удалил
тебе зуб. Постой, мы сейчас!
Ферешта бежала навстречу нам такая
радостная и смешная, словно
косолапый мишка в образе девочки с
косичками, в сарафане и новых
розовых туфельках.
- Постарайся не заворачивать ножки
вовнутрь, ну, вспомни, как я тебя
учила ставить при ходьбе ступню, как
балеринка!
- Ага! А что у вас есть поесть? -
интересуется балеринка, глядя, как
Фарид дожёвывает остатки пиццы.
- Большую куриную разогрейте нам,
пожалуйста, и разрежьте, пока в
другом отделе мы купим сок, -
пришлось повторить заказ.
- Что, понравилась пицца? -
интересуется продавщица.
- Да я и не пробовала, но детям,
кажется, под видом пиццы можно
предложить всё, что угодно в
разогретом виде...
Дождь снова начинал моросить,
когда мы вспомнили, что совершенно
не подумали о зонтах, хотя небо с
самого утра пророчило дождь.
- Пойдёшь к Александре Васильевне,
или уже не будешь больше ходить -
конец года, всё-таки?
- Пойду-пойду, ну, пожалуйста, пойду! -
запрыгала вместе с пиццей за
щеками Ферешта. - А то ведь завтра
на хореографию...
Мы быстренько расстались возле
дома Александры Васильевны -
замечательного и любимого всеми
репетитора, к которой однажды
шесть лет назад наш любимый
покойный дедушка отвёл старшую
дочь Сетару, а в прошлом году
настала очередь Ферешты. Занятия
всегда проходили с удовольствием и
вознаграждались чаепитием, а то и
жареной картошкой в конце занятий.
Мы же с Фаридиком, как и всегда,
сначала зашли в магазин, купили всё
самое необходимое и, нагрузившись
пакетами, быстренько пошли домой,
подгоняемые моросящим дождём.
Дома никого ещё не было, когда мы
дружно разложили по местам
содержимое пакетов, загрузили
грязное бельё в стиральную машинку
и начали нарезать салат для обеда.
- Мама, ты не переживай, я сам всё
нарежу! - сказал Фаридик и принялся
кромсать огурец огромными
кусками.
- Хорошо, только капусточку я сама
нашинкую, маленьким деткам
нельзя. И лучок я сама, чтобы у тебя
глазки не болели, хорошо?

- О-о-о-о! Запах барашки! - простонал
Джамшид с самого порога.
- Здравствуй, мама! Здравствуй,
братик! Как дела? - нападая на
жаркое, интересовался Джамшид,
сосредоточившись на содержимом
тарелки.
- Что нового в университете?
- Ужас! Ужас! Это ужас! Нам столько
задали, что я даже не знаю, успею ли
я до завтра всё сделать! Сейчас
пришлю на твой компьютер файлы,
распечатай, пожалуйста!
- Хорошо, только чуть позже, если
можно. Сейчас я должна взять зонт и
сходить за Ферештой. Видишь, какой
дождь начался? И ещё я обещала
отправить твоей тёте в Канаду свою
книгу, она обижается, что я до сих пор
не выслала. Я думала, что ей не
интересно, она ведь не читает по-
русски, но она сказала, что хоть
картинки посмотрит... В общем, через
час я в твоём распоряжении.

Поднявшись на последний этаж, где
жила Александра Васильевна, я
перевела дух от быстрого подъёма по
лестнице и зашла в квартиру.
- Мы сегодня очень много работали! -
встретила меня радушная хозяйка,
следом за которой из кухни вышла
улыбающаяся Ферешта. - А теперь
пьём чай, присоединяйтесь к нам!
Проходите, мы покажем вам чем мы
занимались, ну, хоть на минуточку!
С улыбкой на губах отчитавшись о
проделанной работе по всем
предметам, Александра Васильевна
пригласила меня в спальню:
- Пойдёмте, я Вам что-то покажу!
Посмотрите - на этой прикроватной
тумбочке среди предметов первой
неотложной помощи, как-то
лекарства от высокого давления,
лежит сборник Ваших стихотворений,
Оксаночка, который я читаю перед
сном. Ваши стихотворения -
лекарство для моей души, спасибо
Вам за них...

Когда мы с Ферештой купили в
магазине "секретную" шоколадку
("секретные" вкусности покупаются
тем избранным счастливцам,
которые находятся рядом с мамой в
момент прогулки, если мама решает,
что остальных сегодня уже
достаточно баловать), мы вдруг на
выходе столкнулись с Сетарой,
которая, несмотря на промокшую
одежду выглядела достаточно
счастливой с пачкой какой-то сухой
солёной рыбы в руках.
- Ага, поймались, - сказала она
довольным тоном, - а мне
шоколадку?
Ну, раз поймались, пришлось купить...

На кухонном столе стоял шикарный
букет, обёрнутый в подарочный
целлофан и соответственно
перевязанный цветной праздничной
лентой.
- Мама, помнишь, осенью здесь
лежала синяя шёлковая лента для
последнего звонка? - спросил
Аджмал уже на выходе из кухни с
тарелкой жаркого в руках.
- Господи! Ещё только пять часов, а я
так устала, сынок! Сейчас пообедаю
и вместе поищем. А откуда цветы?
- Завтра на последнем звонке
каждый из нас будет дарить цветы
одному из учителей. Я - твоей
любимой Анне Ивановне.
- Прекрасно! Но почему-то сегодня,
когда я встретила её в школе, она
была очень расстроена, говорила о
каком-то парне, который разбился на
мопеде...

Вечером, по дороге на родительское
собрание, мы с Сетарой шутили и
сами над своими шутками смеялись
до упаду, но когда увидели ехавший
нам на встречу "Мерседес", за рулём
которого сидел наш папочка,
присмирели немного.
- Это куда же вы так поздно? -
спросил муж, притормозив машину,
на переднем сидении которой, как
обычно, лежали пакеты, на этот раз с
фруктами.
- На родительское собрание... -
переглянувшись, ответили мы.
- Да сколько же можно на них ходить?
- как-то обречённо вздохнул
уставший после трудового дня папа.
- Дык, детей-то пятеро... - улыбаясь,
оправдала нашу систему
родительских собраний я.

Зал был полон родителей, когда я,
оставив Сетару на произвол судьбы
за его дверьми, вдруг осознала, что
после общешкольного собрания, мне
нужно будет определиться, в какой из
трёх классов мне идти потом. На
прошлой неделе было два
родительских собрания - сначала в
девятом, где учится Аджмал, а потом
в шестом, где учится Сетара, но если
в шестом сегодня необходимо
присутствовать только тем
родителям, которые пропустили
прошлое собрание, то в девятом
повторно нужно присутствовать для
обсуждения важных вопросов,
связанных с завтрашней экскурсией
на теплоходе, экзаменов и
выпускного вечера. А что делать с
второклашкой? У неё-то вообще
последний раз родителей собирали,
кажется, в конце зимы!

Увидев Людмилу Николаевну,
классного руководителя Аджмала, я
направилась к ней с вопросом
насколько важно моё присутствие на
сегодняшнем собрании и в этот же
самый момент совершенно случайно
к нам подошла Лариса Петровна,
учительница Ферешты, которая на
шуточный ответ Людмилы
Николаевны, мол, она не составляет
конкуренцию другим учителям, не
собирается отбивать у них родителей
и предоставляет мне самой сделать
выбор, тоже в шутку сказала, что я
сама вправе выбирать куда мне
"требiше" идти. Вдруг, опомнившись,
она рассмеялась от
новопридуманного ею слова и
сказала, что я, как поэтесса, могу
теперь использовать его на своё
усмотрение.
"Спасибо, не надо, - мысленно
усмехнулась я, несмотря на то, что с
большим уважением отношусь к
Ларисе Петровне - Педагогу с
большой буквы. - Чтобы меня мои
друзья из Украинского Портала
Поэзии засмеяли потом?"

Мне очень понравилось душевное и
содержательное обращение
директора школы к родителям, но
ещё актуальнее звучали слова
школьного психолога о том, что
только за последний месяц семеро (!)
подростков в разных районах
Киевской области совершили
самоубийства. Как утверждают
психологи, среди причин, толкающих
детей на самоубийство, наиболее
часто фигурируют конфликты со
взрослыми, депрессивные
состояния, спровоцированные, к
примеру, разводом родителей,
неразделенная любовь, ревность,
подозрения в кражах и туманное
определение «просто не захотелось
жить», которое зачастую ни сам
ребенок, ни даже опытный психолог
не могут объяснить. А ещё детям
просто-напросто не хватает
родительской любви, их заботы и
поддержки в трудный период.
"Родители, где вы?" - кричит
измученная детская душа. А их нет!
Папа - в тюрьме или выпивает в
компании алкоголиков! Мама -
работает или, уставшая и нервная,
кричит на ребёнка в тот самый
момент, когда так нужна её ласка и
доброе слово! А, может, тоже
пьяная... Страшно думать, что есть
такие родители! Страшно думать, что
на свете существуют несчастные и
обездоленные дети! А те случаи,
когда после рождения моих дочек, ко
мне в Киеве дважды приходили
милиционеры, в первом случае
проверяя, не я ли выбросила
новорожденного в мусорный бак
соседнего дома, а во втором случае -
не мой ли это малыш голый в
феврале месяце валяется на пустыре,
который находится через дорогу? Не
мой! Я своих люблю так, что жизнь
ради них отдам! Но чьи же дети там,
чьи новорожденные малыши
корчатся от холода и голода, умирая?
Неужели человеческие детёныши?
Ответ однозначен, ведь вы и сами
знаете, что звери так не поступают!
Оказывается, люди делятся на две
категории - люди и нелюди. Слава
Богу, лично я нелюдей в жизни не
встречала. Хотя, если хорошенько
вспомнить... Та молодая красивая
женщина, моя тёзка, которая в ночь с
шестнадцатого на семнадцатое мая
тысяча девятьсот девяносто
восьмого года родила буквально
после меня замечательного крепкого
малыша и тут же отказалась, бросила
его в одном из киевских роддомов,
не смотря на уговоры врача-
гинеколога и акушерки. Я не
спрашиваю, каково ей, молодой и
здоровой, жилось все эти пятнадцать
лет, но ежегодно, особенно в день
рождения Аджмала, я мысленно
спрашиваю себя: "Что случилось с
тем мальчиком? Как сложилась его
судьба? Где он сейчас? Почему я не
предприняла каких-нибудь, пусть
даже противозаконных шагов, чтобы
забрать его, словно у меня родились
близнецы? Хорошо, если его
усыновили добрые люди, ну, а если
он бродит сейчас, никому не нужный,
где-нибудь по улицам в поисках
пропитания? Кто лечил его от кашля
все эти годы? Кто радовался, когда
прорезался первый зуб? А, может, его
били или ненавидели всё это время?
А вдруг..." Я понимаю, что не вправе
осуждать кого бы то ни было, но
брошенных и обездоленных детей
мне очень-очень жалко! И, не смотря
на то, что правильные ориентиры
постепенно исчезают из нашей
жизни, как и незыблемые эталоны,
мне хочется кричать на весь мир:
"Матери! Во что бы то ни стало, не
оставляйте, любите своих детей!
Пожалуйста..."

На собрании родителей
девятиклассников обсуждались
насущные вопросы завтрашней
прогулки на теплоходе. Председатель
родительского комитета отчиталась о
купленной колбаске, балычке,
помидорчиках, огурчиках и напитках,
обязавшись к завтрашнему утру всё
это нарезать и вовремя покормить
детей.
- Алёнка, а если Аджмал не ест
колбасу, в состав которой входит
свинина, он будет голодным? -
спросила я.
- Хорошо, что ты сказала об этом, -
ответила мама Юры. - Нет проблем,
на ваши деньги мы купим Аджмалу
индюшиный рулет, пойдёт?

По дороге домой мы купили молоко и
кексы, а заодно в быстром темпе,
чтобы не задерживать очередь,
рассказали продавщице, которая по
совместительству является ещё и
мамой одного из одноклассников
Аджмала, что завтра у них уже не
будет времени приходить домой,
чтобы переодеться, и они в
праздничной одежде и с лентами
выпускников, после праздника
последнего звонка так и поедут
сначала на автобусе до причала, а
потом уже три часа будут отдыхать на
теплоходе. Для успокоения души
родительницы, рассказали ей и о
колбаске с балычком, и что брать с
собой на прогулку ничего не нужно.
Домой по дороге из магазина мы
шли с нашей всегда жизнерадостной
соседкой Оксаночкой, которая
сегодня еле сдерживала слёзы от
невыносимой душевной боли:
- Племянничек на мотоцикле
разбился! Двадцать три года было!
Ровесник моих сыновей, он рос
вместе с ними. Да ты видела их -
постоянно под вашими окнами на
мопедах все вместе собирались.
Завтра хороним...
Практически молча, мы медленно
дошли домой, и на душе было очень
тяжело от услышанного. Как же
можно было разбиться на выезде из
посёлка, где никогда не бывает
какого-либо сильного движения? Как
же так? Что делать? Как вернуть
ребёнка матери? Как больно!
Это событие, действительно, имело
место сегодня и никаким лезвием
бритвы не вырежешь его из жизни,
как и из моего рассказа. Начавшийся
весело мой рассказ, переполосовала
чужая боль. А весь посёлок завтра в
полдень будет провожать в
последний путь своего друга, сына,
одноклассника, ученика, брата,
племянника, соседа, жениха...

Придя домой, мы увидели, что в
спальне в обнимку мирно спят
уставшие за день Фаридик и папа.
Как удивительно они похожи друг на
друга! Мы поужинали, отыскали
ленточку для Аджмала, распечатали
пару рефератов для Джамшида. Я,
после тщательной уборки на кухне,
когда уже все спали, отсчитала
шестьдесят две гривны на завтра для
моего любимого студента, выставила
будильник на нужное время и,
воспользовавшись тишиной, села за
компьютер Аджмала, решив описать
этот день таким, каким он был, на
долгую память.
Я писала до трёх часов ночи и, когда,
затаив дыхание, потихонечку
ложилась спать, муж, сквозь сон,
спросил у меня:
- Ты уже пришла?
Я решила не отвечать на его вопрос,
чтобы беседой не разбудить его
окончательно среди ночи.
- Мама уже пришла, Фаридик!
- С фитнеса? - отчётливо сквозь сон
спросил малыш.
Я решила, что притвориться спящей в
три часа ночи было намного
естественнее, чем поддерживать
беседу двух любящих меня мужчин,
которые жить без меня не могут.
Поэтому я стала горячо молиться о
них всей душой. О них и обо всех
своих близких, насколько хватило
сил. А также о чужом сыне...
Мне снились ангелы...

24 мая 2013г.

(на фото - тот самый букет)

-------------------------------

переклад українською автора

(Один день з мого життя)
Ранок, як і зазвичай у будні, почався
рівно о шостій - з рингтона
мобільного телефону, який
проголошував підйом старшого сина
Джамшида, котрий благополучно
вступив минулої осені до одного з
Київських університетів на факультет
англійської та французької філології.
Незважаючи на те, що, як і всі
студенти, він був уже дорослим і
самостійним, мама, почувши рингтон,
зазвичай стала прислухатися: чи
відразу встав чи, як одного разу вже
було, піддався спокусі ще п′ять
хвилин полежати і тоді всяке всяке
могло статися.
Якби минулого разу не дрімаюча та
вічно затурбована мама (до речі, не
дрімаюча мама - це я), яка
запідозрила недобре хвилин через
десять після дзвінка будильника, не
пошмагала б його по плечу: "Синку,
пора вставати. Доброго ранку!" - то,
можливо, довелося б симулювати
гострий отит, наприклад, або, не дай
Боже, гастрит лише для того, щоб
лікар, призначивши лікування,
виписав довідку (хоча вона і не
звільняє від вивчення розробленої
для студентів програми) для
пред′явлення в університет...
– Доброго ранку! - проголошувало
сонячне світло через прозорі шибки.
- Доброго ранку! - навперебій
щебетали пташки, наповнюючи серце
радістю.
Прочинивши двері, я зазирнула в
дитячу кімнату. Все як завжди: на
нижньому ярусі поперек ліжка
впереміш чотири ніжки двох моїх
дочок - одинадцятирічної Сетари і
восьмирічної Ферешти, і клубочок з
ковдри на верхньому ярусі, з одного
боку якого - голова, а з іншого - ніжки
сорок другого розміру, що належать
новоспеченому п′ятнадцятирічному
Аджмалу (точніше, поки сорок
другого, а там - хто його знає, адже у
старшого красеня ніжки сорок
сьомого!). Мої дітки...
– Привіт, синку! Доброго ранку! –
Усміхнулася я синові, зосередженому
на вивченні фонетики до
сьогоднішньої контрольної.
- Салам, матусю! - на мить він
відірвав погляд від роздрукованих
учора на принтері листів А-4.
- У тебе все добре? Гроші я поклала у
твою сумку. Шістдесят дві гривні.
Досить?
- О, так! Мені б ще двадцяточку -
сьогодні буде потрібно зробити
багато ксерокопій...
- Добре. Вночі йшов сильний дощ,
одягнися тепліше, – причинила я
двері за собою і подумала, що таки не
завжди можна довіряти офіційним
прогнозам погоди, згідно з якими по
всій Україні цілий тиждень сонце має
розжарювати повітря не менш ніж до
тридцяти градусів за Цельсієм.
Відкривши свою шафу, де на полиці
під моїм одягом я складаю
стопочкою всі дрібні гривні, які
рівномірним потоком щовечір
надходять сюди і так само рівномірно
і закономірно зникають щоранку,
залишаючи за собою зрідка лише
крихти, я взяла зелененьку
двадцяточку, і з благословіням
поклала їх у синову сумку. Після
цього налила в мій улюблений
блискучий китайський
електрочайник-термос близько
чотирьох літрів води і включила його
в мережу, спостерігаючи, як
спалахнула жовта лампочка на його
панелі керування. "Молодці китайці", -
вкотре подумала я і подумки
подякувала їм за те, що подбали про
те, щоб полегшити мені нескінченний
процес приготування чаю для членів
моєї великої родини, наших гостей, а
також кави для себе коханої та моїх
нечисленних подруг. Після цього
обвела поглядом кухню: ясно та
чисто. Змахнула зі столу якісь
невідомого походження крихти і,
задоволена, пішла до своєї кімнати -
тепер можна прилягти ще на
півгодинки. Сніданок Джамшид
приготує собі сам: посмажить яйця
або зробить бутерброд, а може, на
честь дієти просто з′їсть банан.
Дорослий, нехай потроху звикає до
самостійного життя...
Напівсонна кучеряшка Ферешта
звичним рухом поплескала мене
долонькою по нозі, в той час, як
Сетара, протираючи очі, пошепки
привіталася: "Доброго ранку, матусю!"
Це ж треба, я, значить, задрімала і
навіть не попрощалася з
Джамшидом... Що ж, нехай їде з
Богом, сподіваюся, йому вдалося
швидко спіймати попутку до Києва.
- Мама! А ти зашила мої колготи?
- Зараз-зараз, зайчику! - підхоплююсь
я, дивлячись на годинник, адже треба
все встигнути вчасно зробити, щоб
ніхто не спізнився до школи.
Зубами відриваю нитку з зашитих
наспіх колгот і, ввімкнувши праску,
відразу в залі на підлозі розстилаю
ковдру, щоб погладити висохлі за ніч
білі сорочки всім трьом школярам,
поки ті чистять зуби і, вмиваючись,
приколюються, як модно зараз
висловлюватися, один над одним.
Поки одягаються, готую чай, нарізаю
бутерброди та спостерігаю, як,
продовжуючи жартувати та сміятися,
вони з апетитом поглинають свій
сніданок.
- Що ж ти, мамо, чай малосолодкий
приготувала? Пошкодувала цукор
рідному синові?! - жартує Аджмал і
мама, наче спецназ, тут же підкидає
цукор у склянку і спритним рухом
руки в швидкому темпі його
розмішує.
– Ну, а тепер все нормально, Ваша
Величність?
– Сир тонкувато нарізаний, -
посміхається синок, не здаючись.
– Візьми весь шмат, що залишився, і
в тебе вийде найтовстіший бутерброд
на світі! – Виходжу із становища я.
Дівчата пирскають зі сміху і Сетара
тут же приміряє весь сир, вагою
грамів на двісті, на свій шматок хліба,
і, на радість усім, намагається
вкусити цей величезний бутерброд,
який ніяк не поміщається їй в рот, як
не крути. Дзвінок у двері підганяє
церемонію чаювання, тому що
зазвичай у цей час він означає, що на
шляху до школи прийшла Настя -
однокласниця Сетари і час сніданку
скінчився.
Я бігом кладу в шкільні сумки по
яблуку, даю гроші на булочки та сік,
скоренько заплітаю коси
невгамовним дівчатам, які
продовжують лопатися зі сміху тепер
уже з подружкою.
Коли двері за школярами
зачиняються, я згадую, що вже
більше місяця щоранку я починаю зі
склянки води і, з проханням про
очищення та зцілення, молячись Богу
і одночасно натискаючи на помпу
двадцятилітрового бутля з чистою
артезіанською водою, яку нам раз на
тиждень привозить по шістдесят
літрів із Києва, я швидкими ковтками
випиваю свою цілющу воду і
починаю прибирання: спочатку в
кухні, а потім збираю в обов′язковому
порядку поспіхом розкидані по залі
щоранку речі, обурюючись на те, що
діти абсолютно не звертають уваги
на всі мої щоденні вмовляння та
заклики акуратно укладати свої чисті
речі на місця, а брудні – в кошик для
брудної білизни. Заправляю ліжка і в
цей час прокидається чоловік, який з
недавніх пір звик ночами довго
засиджуватися в інтернеті,
скаржачись на безсоння.
– Доброго ранку, Оксаночко! Я
снідати не буду, мені сьогодні треба
раніше виїхати на роботу, вчора
обіцяв швидко закінчити машину.
Людині треба їхати, просив...
– Доброго ранку. Тоді з собою загорну
котлети з холодильника, не
розігріваючи, все одно охолонуть, -
пропоную я.
– В жодному разі, котлети нехай вам
залишаться, а я знайду щось...
Швидко зібравшись, чоловік
розпочинає щоранкову церемонію
пошуку своєї борсетки з
документами. Я теж приєднуюсь до
цієї церемонії і сьогодні ми
знаходимо її на подив швидко, і
чоловік, міцно обійнявши, цілує мене
перед виходом, схиляється до ніг,
цілує їх, дивиться мені в очі:
"Улюблена! Дивись, щоб все було так,
як треба, я тебе дуже люблю!" ("Все
такий же, - подумала я. - Стосовно
мене, майже не змінився за ось уже
скоро двадцять чотири роки
спільного життя ...") і зачиняє двері за
собою. У цей час зі спальні вибігає
наш найменший синочок Фарідик і
мчить на кухню, щоб через шибку
встигнути помахати татові, що
від′їжджає від будинку на автомобілі.
Тато гальмує на мить, усміхається
синові, що старанно махає обома
ручками, і від′їжджає. Йому, як і
Джамшиду, належить подолати
щоранкові сорок вісім кілометрів до
Києва, підібравши дорогою стільки
народу, скільки зможе уміститися в
наш сімейний мікроавтобус
"Мерседес-Бенц", доїхати до станції
Метро Лісова, а потім ще хвилин
десять, чи трошки більше, до
Троєщини, де він ось уже п′ятнадцять
років безперервно працює,
практично без вихідних і зовсім без
відпусток...
– Мамо, мені наснилося, що мені сім
років і я ходжу до школи! - радісно
сповіщає Фарідик, якому насправді
минулої осені тільки-но виповнилося
п′ять. – А тобі?
– Мені наснились ангели, синку, вони
стояли наді мною, такі великі, святі і
світлі! Я бачила їхню серйозну і мудру
неземну красу облич,  майже
прозорих , на тлі чистого, незламного
неба, по два величезних розмірів
кольору світлого неба крил... Вони
щось говорили мені, але подробиць я
не пам′ятаю, на жаль... Що тобі
приготувати, синку? Може, кашу?
- Ні! Або чіпси, або яйця, або смажену
картопельку, або млинці... Краще
млинці, о-о-о! Ти знаєш, як від
млинців люди виростають? - він стає
на підлогу і, потихеньку піднімаючись
на носочки, демонструє бурхливе
зростання людей від млинців,
витягнувшись при цьому настільки,
наскільки можна, вгору. І так як це
виглядало дуже переконливо, я,
посміхнувшись, одразу ж вийняла зі
столу пакет із борошном, два яйця...
– Я тісто замішаю! – Вийнявши ложку
з ящика, заявив Фарідік і хутко
взявся за роботу. – Я обережно!
Ми швидко впоралися із
приготуванням двох млинців, які за
своїм складом практично нічим не
відрізнялися від омлетів. І я відразу ж
приступила до приготування
наступного замовлення під назвою
"кава-мава". А поки трохи холонув
сніданок , Фарідик неохоче пішов у
ванну вмиватися.

Власне кажучи, мій особистий
перший сніданок незмінний за своїм
складом та відчуттями уже, мабуть,
понад рік. Одного разу у мене
захворів шлунок і я десь вичитала,
що в таких випадках добре
допомагає прийнятий натще збитий з
цукром білок, до якого тоді я
додавала чайну ложечку цілющої олії
обліпихи. Згодом, незважаючи на те,
що мій міцний шлунок повністю
одужав, я вдосконалила цей рецепт і
тепер замість цукру за лічені секунди
збиваю електричним міксером
спочатку білок, потім половинку
(можна цілий) банана, додаю трохи
родзинок та волоських горіхів. Іноді
для різноманітності я змінюю
інгредієнти в рецепті,
використовуючи подрібнену курагу,
ківі або цільну (не збиту) полуницю.
Це не сніданок – це блаженство!
Сніданок-десерт, він так і тане у роті.
Крім того, мені, як фітнес-інструктору,
ніколи не завадить додаткова порція
протеїну, а банан, до складу якого
входять такі незамінні для організму
хімічні елементи, як залізо, калій,
натрій, магній, фосфор і кальцій, як
відомо, не тільки зміцнює серце, але
й просто необхідний печінці, мозку,
кісткам, зубам, але найбільше –
м′язам. Крім того, у банані містяться
вітаміни A, B1, B2, B3, B6, B9, E, PP, а
також речовина ефедрин, яка при
систематичному вживанні покращує
діяльність центральної нервової
системи, і це безпосередньо впливає
на загальну працездатність, увагу та
настрій. Можна писати цілі статті про
корисні властивості родзинок та
волоських горіхів, які були відомі за
всіх часів! Здавна дуже цінувалася
здатність родзинок зміцнювати
нервову систему, діяти як
заспокійливий засіб. Серце і легені
також схильні до лікувальної дії
сушеного винограду. Лікарі
рекомендують родзинки як засіб
проти анемії та загальної слабкості,
порушень шлунково-кишкового
тракту, при хворобах серця, нирок
тощо.
Ще за часів знаменитого Авіценни
волоські горіхи входили і досі
входять до рецептів, що відновлюють
здоров′я. Подібний сніданок - просто
знахідка для жінки, яка щосили
намагається вести здоровий спосіб
життя, але організм і душа якої, не
приймаючи строгих дієт, завжди
вишукують чогось смачненького!
– Матусю! – перериває блаженство
голос синочка. - Я випадково розлив
каву-маву! Принеси мені ганчірку!

О, ні! Солодке какао з молоком,
пролите на диван у вітальні, миттєво
ввійшло в тканину і якою такою
ганчіркою його тепер можна звідти
вимити?
– Ну, невже так важко поснідати на
кухні, синку? Мультики нікуди не
втечуть! Давай домовимося, що ти
більше не будеш? - з надією
вимовляю я свої звичні прохання.
Швидко-швидко Фаридик киває
головою та його округлені від
переживань за долю дивана (і, про
всяк випадок, за долю свого
власного м′якого місця) очі, стежать
за кожним моїм рухом, у той час, коли
я намагаюся домовитись із сином, як
із дорослим, сподіваючись, що таке
більше дійсно ніколи не повториться.

Тож на чому я зупинилася? Так -
залишки десерту, які ще можна
зіскребти зі стінок піали! Відразу
після цього я дістаю з полиці свою
прозору півлітрову чашку для
ранкової кави з молоком, в яку я,
окрім цукру та свіжого імбиру,
обов′язково додаю ще й щіпку
морської солі. Знаю – дивний рецепт.
Я сама його вигадала, коли загалом
дев′ять років і п′ять місяців по черзі
вигодовувала грудьми своїх п′ятьох
діток. З того часу залишилася звична
півлітрова кавова чашка (менша
мене перестала влаштовувати) і
дрібка солі для того, щоб при
вживанні меншої кількості цукру,
кава залишалася смачною.
Незмінний шматочок твердого, або
свіжого сиру без хліба та
мультивітамінка. Все це несу на
комп′ютерний стіл (і я ще намагаюся
дітей вчити їсти в правильному місці!)
і в цей момент починається звичний
ритуал, під час якого я начебто і
відпочиваю, начебто і снідаю, але, в
той же час, підключившись до
інтернету, переглядаю пошту, або,
зосередившись, записую в риму свої
думки, що здаються мені важливими
в той момент життя, думки. Дуже
часто під час цих церемоній
з′являються зародки моїх майбутніх
віршів.

- Мамо, а коли ми гуляти підемо? -
перериває мої роздуми Фарідік.
Я, стрепенувшись, швидко вимикаю
комп′ютер.
– Зараз швиденько приготуємо обід і
одразу гуляти! Тільки мені потрібна
твоя допомога, синку!

Намагаючись все зробити
якнайшвидше, я дістаю з
холодильника баранячу вирізку, яку
вчора привіз наш годувальник-татко і,
спробувавши розрізати її, зрозуміла,
що з першої спроби мені не вдасться
це зробити. Швидко поточивши ніж
спеціальним пристосуванням, я
зраділа, що не все втрачено і з
легкістю почала нарізати м′ясо,
подумки аналізуючи переваги та
недоліки підточених і непідточених
ножів, відчуваючи себе при цьому
героїнею кухні і навіть шеф-кухарем
(точніше, кухарекою (от вам і нове
слово)) , що я реально міцна жінка,
яка здатна протягом лічених хвилин
не тільки поточити ніж, а й нарізати
баранячу вирізку дрібними
шматочками! Промивши м′ясо, я
закидаю його в глибоку каструлю з
киплячою олією і накриваю
кришкою. Все, антракт, кінець першої
частини, можна сказати. Пішли
вдягатися, синку!
Церемонію одягання принца та
пошуки відповідної погоди одягу
перериває дзвінок у двері. Це зі
школи, яка знаходиться від нас не
менше, ніж за кілометр, прибіг
Аджмал, який забув удома мобільний
і чомусь не здогадався знайти у
школі одну із сестричок, щоб
скористатися їхніми телефонами.

- Мам! Терміново... протягом трьох
годин ти маєш зайти до директора
школи. Не забудь! - і одразу побіг
назад.
"Здорово, все-таки, – подумала я. –
Бігати на довгі дистанції в швидкому
темпі, щоб не запізнитися на урок,
іноді навіть дуже корисно. Ось ми
свого часу..."

Оксаночко! - прочинивши вхідні двері
до квартири, зазирнула сусідка. -
Яйця потрібні?
- Потрібні-потрібні, тьоть Ань, і більше!
Чого ж я фабричні купуватиму, коли
домашні під боком несуться?

Розрахувавшись із сусідкою, ми з
Фарідиком увійшли на кухню, щоб
почати другу частину таїнства
приготування нашого так званого
жаркого (да не посміються з мене
справжні майстри цієї нелегкої
справи). М′ясо за цей час встигло
протушитися у власному соку, і, поки
я помішувала його, щоб воно
рівномірно обсмажилося у великій і
круглій чавунній каструлі, яка дуже
часто виконує роль і пательні також,
Фарід встиг поміркувати на тему
"П′ятнадцять - це не буква, а цифра",
з′їсти одне з половиною смажених
яєць і помити за собою тарілочку,
примовляючи: "Всі прийдуть і
здивуються, що тарілка та-а-ак
блищить, ну та-а- ак блищить!"
Я в цей час нарізала побільше
запасеної з осені цибулі, яка почала
проростати і тому, щоб не викидати,
не скуплячись готувала її праворуч і
ліворуч. Фарідик у цей час втік до
вітальні ("щоб оченята не плакали"),
натиснув на клавіатурі букву "Л" і
знайшов у пошуковику свій
улюблений мультик про Лунтіка та
його друзів.
Поки цибуля разом із м′ясом
обсмажувалась, я звичними рухами
швидко начистила достатню
кількість картоплі, після чого додала
в каструлю томатну пасту, трохи води,
закидала туди четвертовані
картошинки, посолила, накрила
кришкою і рівно на п′ять хвилин
прилягла на підлогу, щоб зняти
накопичену за ранок, незрозуміло
звідки, втому. П′ятихвилинний
відпочинок, прохолодний душ і
велике червоне яблуко, з′їдене мною,
зробили свою відновлювальну
справу. Ми з Фарідиком швидко
одяглися, відключили вміст каструлі,
що дійшов до потрібної кондиції, який
мав сьогодні задовольняти апетити її
парафіян - членів нашої великої
родини, які приходять з надією на
смачний обід протягом дня по черзі
незмінно в голодному стані.
Красива Калита цієї пори року -
оновлена навесні, очищена після
зими на суботниках, дбайливими
господинями вздовж будинків
квітами всілякими прикрашена,
кущами жасмину квітучими,
грядками зеленими на городах, що
радують око перехожого. Сірий
асфальт свіжо залатаний чорними
латками. Тиха, ласкава, привітна,
сонячна, яскрава, що переливається
на сонечку. Небо над нею блакитне-
блакитне! Кожен тут знає кожного, а
тому вітають один одного, вітаються
на всьому шляху. Ми колись із Києва
сюди на ПМП приїхали, надихатися
все ніяк не могли свіжим, чистим
повітрям. Дивувалися, що люди
незнайомі усі нас вітають. А вже
згодом з′ясувалося, що всі вони нас
знають: одні сусідами припадають,
інші дітей моїх навчають, треті є
батьками наших численних
однокласників, четверті лікують нас у
місцевій амбулаторії, п′яті нас
обслуговують у магазині, на базарі -
всі тут "свої". І хоча досі в мені жива
ностальгія і жага повернутися...
додому до Києва, це невелике
містечко притулило нас, прийняло
всією душею, полюбило. Погода була
прекрасною і слава Богу, що прогноз
про тридцятиградусну спеку не
справдився! Бог краще знає! Вночі
дощ щедро поливав спраглу землю,
якій ось-ось народжувати, і зараз,
проходячи повз обмиті бузкові кущі,
ми вдихали аромати весни, вбирали у
своє серце її запашну радість і були
щасливі з сином, щебечачи по дорозі
на найрізноманітніші життєві теми.

Фарідик так і в′їхав до школи, як був,
на роликах. Коли ми піднялися на
другий поверх, я запропонувала йому
перевзутися в завбачливо покладені
в сумку кросівочки, щоб постати
перед директором у пристойному
вигляді. Хвилин п′ять зачекавши у
приймальні на стільчиках і
приховавши під ними ролики, ми
зайшли у відчинені двері
директорського кабінету.
–Доброго дня, Валентино Степанівно,
можна увійти?
– Заходьте, будь ласка, Оксано
Петрівно. – З незмінною усмішкою на
обличчі добродушно запросила нас
директор. - Справа в тому, що я
уповноважена передати Вам деяку
суму грошей, яку виділив районний
відділ освіти для сиріт та дітей із
малозабезпечених та багатодітних
родин. Сума хоча i невелика, але
бiльшої нема, – ніби вибачаючись,
промовила Валентина Степанівна. –
Ну, може хоч бананiв своїм дiткам
купите.ї
І хоча сума дійсно була символічною
в порівнянні з нинішніми цінами на
все, я подякувала цій сердешній
жіночці і (до речі про ціни) згадала,
що хотіла їй розповісти про
телефонний дзвінок із відомого їй
видавництва, яке пропонувало
видавати вірші обдарованих дітей, до
яких після перемоги в обласному
конкурсі "Я - Київщини гордість та
надія" відносилася також і моя
донька Діана-Сетара, за нечуваними,
як на мене, цінами! Слово за слово,
мова зайшла на деякі близькі нам
обоїм теми, і наприкінці нашої бесіди
Валентина Степанівна раптом
розкрила збірку моїх віршів і, не
дивлячись на свою зайнятість
напередодні свята останнього
дзвоника, про що неоднозначно
свідчили численні документи на її
робочому столі, дуже почала душевно
та чуттєво читати мої вірші. Я вперше
в житті на власні очі побачила, як
люди сприймають мої вірші, почула
рядки своїх творів із вуст жінки, яка
усією душею прийняла їхні ідеї та
енергії. Затамувавши подих, я
спостерігала за Валентиною
Степанівною, не сміючи її перервати.
У пам′яті на мить спливла наша
перша з нею зустріч, коли років шість
тому ми з Джамшидом, який майже
півроку прохворів, зустріли
Валентину Степанівну по дорозі до
школи і ця чужа жінка раптом почала
нас заспокоювати, що все буде добре
і здоров′я - це найголовніше у житті...
"...Навколішки, і прошу від душі: "О,
Господи! Землі допоможи!” –
піднявши очі кудись угору, закінчила
Валентина Степанівна.
- Це ж яку душу треба мати, щоби так
писати?

Ми залишали школу в найкращому
настрої і, вітаючись по дорозі з усіма
знайомими вчителями, я подумки
раділа, що закладом, в якому
навчаються і мої діти, керує така
душевна і водночас сильна жінка.

На вулиці, нарешті, у Фаридика
з′явилася можливість пограти з
однолітками на дитячому
майданчику і я із задоволенням
розкручувала всіх бажаючих на новій
каруселі, яка відрізнялася від старої
тим, що навіть за незначних м′язових
зусиль вона набирала таку швидкість,
від якої малюкам ставало дійсно
весело та не нудно жити на Землі!
Ось воно – щастя на свіжому повітрі!
Новий дитячий майданчик!
– Ми самі можемо!
– Ну, от і чудово! Скориставшись
нарешті можливістю відпочити, я
присіла поруч на лавочку і почала
читати чудову книгу, яку зовсім
недавно мені надіслала моя подруга
з Донецька Тетяна Павлівна
Ніколаєнко – щира розповідь про її
життя та душевні вірші. Я почувала
себе так, ніби в цей час мила серцю
мудра подруга сидить поруч і
розмовляє зі мною про життя. Цілу
годину для душі, лише зрідка
поглядаючи на добрих діток, які
весело грають на дитячому
майданчику. "Справжнє кохання не
терпить приниження, - спливали
перед очима твердження автора. - І
любити по-справжньому вміють
лише незалежні, самодостатні
люди..."
– Мам! Піцу купиш? – обриває
задоволення від прочитання ніжний
голосок. – А то я та-а-ак дуже
зголоднів!
– Добре, куплю такому доброму та
коханому сину, пішли!
– Велику курячу розігрійте нам, будь
ласка, і розріжте, поки в іншому
відділі ми купимо сік, – прошу я
продавщицю і протягом лічених
хвилин зголоднілий п′ятирічний
хлопчик на моїх очах поглинає
шматочок за шматочком всю велику
піцу повністю, запиваючи соком
через пластикову трубочку!
Ось це апетит, слава Богу! Не дарма
ж маленьких дітей ще називають
зростаючими (я навіть сказала
всепоглинаючими) організмами! Це,
мабуть, слова-синоніми!
– Мам, ви де зараз є? Я вже вийшла
зі школи! - лунає у телефонній трубці
голос Ферешти, яка завтра, чи жарт
сказати, закінчує другий клас.
- Ми якраз ідемо до тебе, щоб віддати
вчительці довідку від стоматолога,
який учора вилучив тобі зуб. Стривай,
ми зараз!
Ферешта бігла назустріч нам така
радісна і смішна, немов клишоногий
ведмедик в образі дівчинки з
кісками, у сарафані та нових рожевих
туфельках.
– Постарайся не завертати ніжки
всередину, ну, згадай, як я тебе вчила
ставити при ходьбі ступню, як
балеринка!
- Ага! А що маєте поїсти? - цікавиться
"балеринка", дивлячись, як Фарід
дожовує залишки піци.
– Велику курячу розігрійте нам, будь
ласка, і розріжте, допоки в іншому
відділі ми купимо сік, – довелося
повторити замовлення.
– Що, сподобалася піца? - цікавиться
продавщиця.
– Та я й не пробувала, але дітям,
здається, під виглядом піци можна
запропонувати все, що завгодно у
розігрітому вигляді.
Дощ знову починав мрякати, коли ми
згадали, що зовсім не подумали про
парасольки, хоча небо з самого ранку
пророкувало дощ.
– Підеш до Олександри Василівни, чи
вже не ходитимеш більше – кінець
року, все-таки?
– Піду-піду, ну, будь ласка, піду! –
застрибала разом із піцою за щоками
Ферешта. – А то завтра на
хореографію...
Ми швиденько розлучилися біля
будинку Олександри Василівни –
чудового та улюбленого всіма
репетитора, до якої одного разу шість
років тому наш улюблений покійний
дідусь відвів старшу дочку Сетару, а
торік настала черга Ферешти. Заняття
завжди проходили із задоволенням і
винагороджувалися чаюванням, а то
й смаженою картоплею наприкінці
занять.
Ми ж з Фарідиком, як і завжди,
спочатку зайшли в магазин, купили
все найнеобхідніше і,
навантажившись пакетами,
швиденько пішли додому, під дощем,
що мрячив, підганяючи нас.
Вдома нікого ще не було, коли ми
дружно розклали по місцях вміст
пакетів, завантажили брудну білизну
в пральну машинку та почали
нарізувати салат для обіду.
– Мамо, ти не хвилюйся, я сам все
наріжу! — сказав Фарідик і заходився
різати огірок величезними
шматками.
– Добре, тільки капусточку я сама
нашаткую, маленьким діткам не
можна. І цибульку сама, щоб у тебе
очі не плакали, добре?
- О-о-о-о! Запах баранчика! -
Простогнав Джамшид з самого
порога.
- Добридень, мамо! Привіт, братику!
Як справи? - нападаючи на печеню з
м′яса , цікавився Джамшид,
зосередившись на вмісті тарілки.
– Що нового в університеті?
  – Жахіття! Жахіття! Це жахіття! Нам
стільки задали, що навіть не знаю, чи
встигну я до завтра все зробити!
Зараз надішлю на твій комп′ютер
файли, роздрукуй, будь ласка!
– Добре, тільки трохи згодом, якщо
можна. Зараз я маю взяти
парасольку і сходити за Ферештою.
Бач, який дощ почався? І ще я обіцяла
відправити твоїй тітонці до Канади
свою книгу, вона ображається, що я
досі не вислала. Я думала, що їй не
цікаво, адже вона не читає
російською, але вона сказала, що хоч
світлини подивиться... Загалом, через
годину я в твоєму розпорядженні.
Піднявшись на останній поверх, де
жила Олександра Василівна, я
перевела дух від швидкого підйому
сходами і зайшла до квартири.
– Ми сьогодні дуже багато
працювали! – зустріла мене гостинна
господиня, слідом за якою з кухні
вийшла усміхнена Ферешта. – А тепер
п′ємо чай, приєднуйтесь до нас!
Проходьте, ми покажемо вам, чим ми
займалися, ну, хоч на хвилиночку!
З усмішкою на губах прозвітувавши
про виконану роботу з усіх предметів,
Олександра Василівна запросила
мене до спальні:
– Ходімо, я вам щось покажу!
Подивіться - на цій приліжковій
тумбочці серед предметів першої
невідкладної допомоги, як то ліки від
високого тиску, лежить збірка Ваших
віршів, Оксаночко, яку я читаю перед
сном. Ваші вірші - ліки для моєї душі,
дякую Вам за них...
Коли ми з Ферештою купили в
магазині "секретну" шоколадку
("секретні" смаколики купуються тим
"обраним" щасливцям, які
знаходяться поряд з мамою в
момент прогулянки, якщо мама
вирішує, що решту дітей сьогодні вже
досить балувати), ми раптом на
виході зіткнулися з Сетарою, яка,
незважаючи на промоклий одяг,
виглядала досить щасливою з
пачкою якоїсь сухої солоної риби в
руках.
– Ага, піймалися, - сказала вона
задоволеним тоном, - а мені
шоколадку?
Ну, коли піймалися, довелося
купити...
На кухонному столі стояв шикарний
букет, обгорнутий у подарунковий
целофан і, відповідно, перев′язаний
кольоровою святковою стрічкою.
– Мамо, пам′ятаєш, восени тут
лежала синя шовкова стрічка для
останнього дзвінка? – спитав
Аджмал уже на виході з кухні з
тарілкою гарячого в руках.
– Господи! Ще тільки п′ять годин, а я
так втомилася, синку! Зараз пообідаю
і разом пошукаємо. А звідки квіти?
– Завтра на останньому дзвінку
кожен із нас даруватиме квіти
одному з учителів. Я – твоїй коханій
Ганні Іванівні.
– Чудово! Але чомусь сьогодні, коли
я зустріла її в школі, вона була дуже
засмучена, говорила про якогось
хлопця, який розбився на мопеді.
Увечері, по дорозі на батьківські
збори, ми з Сетарою жартували і самі
над своїми жартами сміялися до
упаду, але коли побачили "Мерседес",
що їхав нам на зустріч, за кермом
якого сидів наш татко, присмиріли
трохи.

– Це куди ж ви так пізно? - спитав
чоловік, пригальмувавши машину, на
передньому сидінні якої, як завжди,
лежали пакети, на цей раз із
фруктами.
– На батьківські збори... –
переглянувшись, відповіли ми.
– Та скільки ж можна на них ходити?
– якось приречено зітхнув втомлений
після трудового дня тато.
– Так, дітей п′ятеро... - посміхаючись,
виправдала нашу систему
батьківських зборів я.
Зал був повний батьків, коли я, як і
деякі інші батьки, залишивши свою
донечку напризволяще долі за його
дверима, раптом усвідомила, що
після загальношкільних зборів, мені
потрібно буде визначитися, в який із
трьох класів мені йти потім.
Минулого тижня було два батьківські
збори - спочатку в дев′ятому, де
навчається Аджмал, а потім у
шостому, де вчиться Сетара, але
якщо в шостому сьогодні необхідно
бути присутнім лише тим батькам, які
пропустили минулі збори, то в
дев′ятому обов′язково потрібно бути
для обговорення важливих питань,
пов′язаних із завтрашньою
екскурсією на теплоході, іспитів та
випускного вечора. А що робити з
другокласницею? У неї взагалі
останній раз батьків збирали,
здається, наприкінці зими!
Побачивши Людмилу Миколаївну,
класного керівника Аджмала, я
попрямувала до неї з питанням
наскільки важливою є моя
присутність на сьогоднішніх зборах і
в цей же момент зовсім випадково
до нас підійшла Лариса Петрівна,
вчителька Ферешти, яка на
жартівливу відповідь Людмили
Миколаївни, мовляв, вона не складає
конкуренцію іншим вчителям, не
збирається відбивати у них батьків і
надає мені шанс самій зробити вибір,
теж жартома сказала, що я сама
вправі вибирати куди мені "требiше"
йти. Раптом, схаменувшись, вона
розсміялася від новопридуманого
нею слова і сказала, що я, як поетеса,
можу тепер використати його на свій
розсуд.

"Дякую, не треба, - подумки
посміхнулася я, незважаючи на те, що
з великою повагою ставлюся до
Лариси Петрівни – Педагогу з великої
літери. – Щоб мене мої друзі з
Українського Порталу Поезії засміяли
згодом?"
Мені дуже сподобалося душевне та
змістовне звернення директора
школи до батьків, але ще актуальніше
звучали слова шкільного психолога
про те, що лише за останній місяць
семеро (!) підлітків у різних районах
Київської області вчинили
самогубства. Як стверджують
психологи, серед причин, що
штовхають дітей на самогубство,
найчастіше фігурують конфлікти з
дорослими, депресивні стани,
спровоковані, наприклад,
розлученням батьків, нерозділене
кохання, ревнощі, підозри в
крадіжках і туманне визначення
«просто не хочеться жити», яке часто
ні сама дитина, ні навіть досвідчений
психолог не можуть пояснити. А ще
дітям просто не вистачає
батьківського кохання, їх турботи та
підтримки у важкий період. "Батьки,
де ви?" – кричить змучена дитяча
душа. А їх нема! Тато – у в′язниці чи
випиває у компанії друзів! Мама –
працює або, втомлена і нервова,
кричить на дитину в той самий
момент, коли така потрібна її ласка і
добре слово! А може, теж під
впливом алкоголю, або ще чогось
гіршого... Страшно думати, що є такі
батьки! Страшно думати, що на світі
існують нещасні та знедолені діти! А
ті випадки, коли після народження
моїх доньок, до мене в Києві двічі
приходили поліцейські, в першому
випадку перевіряючи, чи не я
викинула новонароджену дитину у
сміттєвий бак сусіднього будинку, а в
другому – чи не мій це малюк голий у
лютому місяці валяється на пустирі,
який знаходиться через дорогу? Чи
не мій?! Я своїх люблю так, що життя
заради них віддам! Але чиї ж діти там,
чиї новонароджені малюки корчаться
від холоду та голоду, помираючи?
Невже людські дитинчата? Відповідь
однозначна, адже всі знають, що звірі
так не роблять! Виявляється, люди
діляться на дві категорії - люди та
нелюди. Слава Богу, особисто я
нелюдів у житті не зустрічала. Хоча,
якщо добре згадати... Та молода
гарна жінка, моя тезка, яка в ніч з
шістнадцятого на сімнадцяте травня
тисяча дев′ятсот дев′яносто восьмого
року народила буквально після мене
чудового міцного малюка і відразу
відмовилася, кинула його в одному з
київських пологових будинків, не
дивлячись на вмовляння лікаря-
гінеколога та акушерки. Я не питаю,
як їй, молодій і здоровій, жилося всі
ці п′ятнадцять років, але щороку,
особливо в день народження
Аджмала, я подумки запитую себе:
"Що трапилося з тим хлопчиком? Як
склалася його доля? Де він зараз?
Чому я не зробила якихось, хай навіть
протизаконних кроків, щоб забрати
його, немов у мене народилися
близнюки? Добре, якщо його
усиновили добрі люди, ну, а якщо він
блукає зараз, нікому не потрібний,
десь вулицями в пошуках їжі? Хто
лікував його від кашлю всі ці роки?
Хто радів, коли прорізався перший
зубчик? А, може, його били чи
ненавиділи весь цей час? А раптом..."
Я розумію, що не вправі засуджувати
кого б там не було, але покинутих і
знедолених дітей мені дуже шкода! І,
незважаючи на те, що правильні
орієнтири поступово зникають з
нашого життя, як і непорушні зразки,
мені хочеться кричати на весь світ:
"Матері! Будь-що, не залишайте,
любіть своїх дітей! Будь ласка..."
На зборах батьків дев′ятикласників
обговорювалися нагальні питання
завтрашньої прогулянки теплоходом.
Голова батьківського комітету
прозвітувала про куплену ковбаску,
баличок, помідорчики, огірочки та
напої, зобов′язавшись до
завтрашнього ранку все це нарізати і
вчасно погодувати дітей.
– Оленко, а якщо Аджмал не їсть
ковбасу, до складу якої входить
свинина, він буде голодним? –
Запитала я.
– Добре, що ти про це сказала, –
відповіла мама Юри. – Немає
проблем, на ваші гроші ми купимо
Аджмалу рулет з індички, піде?
Дорогою додому ми купили молоко і
кекси, а заразом у швидкому темпі,
щоб не затримувати чергу, розповіли
продавщиці, яка за сумісництвом є
ще й мамою одного з однокласників
Аджмала, Тараса, що завтра у них
вже не буде часу приходити додому,
щоб переодягнутися, і вони у
святковому одязі та зі стрічками
випускників, після свята останнього
дзвоника так і поїдуть спочатку
автобусом у Київ до причалу, а потім
уже три години відпочиватимуть на
теплоході.
Для заспокоєння душі матері,
скоренько розповіла їй і про ковбаску
з баличком, і що брати з собою на
прогулянку нічого не потрібно.
Додому по дорозі з магазину ми
йшли з нашою завжди
життєрадісною сусідкою
Оксаночкою, яка сьогодні ледве
стримувала сльози від нестерпного
душевного болю.
– Племінничок на мотоциклі
розбився! Двадцять три роки було!
Ровесник моїх синів, він ріс разом із
ними. Та ти бачила їх – постійно під
вашими вікнами на мопедах усі
разом збиралися. Завтра ховаємо...
Практично мовчки ми повільно
дійшли додому, і на душі було дуже
важко від почутого. Як же можна
було розбитися на виїзді з селища, де
ніколи не буває якогось сильного
руху? Як же так? Що робити? Як
повернути дитину матері? Як боляче!
Ця подія справді мала місце сьогодні
і ніяким лезом бритви не виріжеш її з
життя, як і з моєї розповіді. Мою
оповідь, що почалася весело,
переполосував чужий біль. А все
селище завтра опівдні проводжатиме
в останню путь свого друга, сина,
однокласника, учня, брата,
племінника, сусіда, нареченого...
Прийшовши додому, ми побачили, що
в спальні, обійнявшись, мирно сплять
Фарідік і тато, що дуже втомилися за
день. Як дивно вони схожі один на
одного!
Ми повечеряли, знайшли стрічку для
Аджмала, роздрукували кілька
рефератів для Джамшида. Я після
ретельного прибирання на кухні, коли
вже всі спали, відрахувала шістдесят
дві гривні на завтра для мого
улюбленого студента, виставила
будильник на потрібний час і,
скориставшись тишею, сіла за
комп′ютер Аджмала, вирішивши
описати цей день таким, яким він був,
на довгу пам′ять.
Я писала до третьої години ночі і,
коли, затамувавши подих, потихеньку
лягала спати, чоловік, крізь сон,
спитав у мене:
– Ти вже прийшла?
Я вирішила не відповідати на його
запитання, щоб розмовою не
розбудити остаточно його серед ночі.
- Мама вже прийшла, Фарідік! – Із
фітнесу? – Виразно крізь сон запитав
малюк. Я вирішила, що прикинутися
сплячій о третій годині ночі було
набагато природніше, ніж
підтримувати розмову двох чоловіків,
які люблять мене, які жити без мене
не можуть. Тому я почала гаряче
молитися за них усією душею. Про
них і всіх своїх близьких, наскільки
вистачило сил. А також про чужого
сина... Мені снилися ангели...

24 травня 2013р


История cоздания стихотворения:

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 1333

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 9.
Оксана, дай Вам Бог здоровья! Мыслимо это жить в таком темпе! Я бы уже тридцать раз занял
устойчивое горизонтальное положение или пять раз бы клонировался, чтобы все успевать.
Сил Вам и терпения!☺☺☺
2023-06-04 22:37:01
Спасибо, что читаете, Владимир! Прошло 10 лет, но буд-то вчера все было! Как же быстро время летит, и как же я все успевала, да и сейчас, хотя уже и бабушка, но стараюсь быть героиней с утра до вечера...
2023-06-05 00:38:13
Понравилось. Спасибо за рассказ, Оксана!
2022-05-22 08:07:05
И Вам спасибо за отзыв!
2022-05-30 00:36:02
Оксана, спасибо за ссылку на Ваш замечательный рассказ! Слов нет. Снимаю шляпу перед Вашим талантом писательским, матери, жены! Как же Вы все успеваете? Пусть ангелы хранят вас и вашу семью :) . Новых творческих и жизненных удач Вам.
С теплом и уважением, Владимир
2016-03-16 16:17:18
Спасибо за отзыв, Владимир! Стараюсь, с Божьей помощью, всё успевать, ничего лишнего, только самое необходимое - семья, стихи и моя любимая работа фитнес-инструктора, которая почти не занимает времени, но является отдушиной и источником дополнительной энергии.
2016-03-16 16:48:12
Понимаю. Тоже когда-то занимался...
2016-03-16 17:06:59
Спасибо, Оксана, за рассказ о Вашей замечательной семье! За любовь которой согреты Ваши дети и муж!
Вырастут Ваши дети и будут радовать Вас прекрасными внуками! Вы сами куёте своё счастье! Удачи Вам всем!
2015-09-05 16:50:30
Спасибо за отзыв и замечательные пожелания, Эдуард!
2016-03-16 16:42:10
Документальная и автобиографическая проза! Читается легко, мне произведение понравилось сюжетом, реалиями жизни и семейной идиллией!

С уважением, Юра.
2013-07-25 21:54:58
Спасибо, Юрий! Давно хотела "заговорить" прозой, но для этого нужно время, которого у меня никогда не бывает в нужном количестве. Очень рада, что Вам понравилось!
2013-07-26 17:36:15
Огромное пожалуйста, Оксана!
2013-07-26 17:37:56
Удивительная Вы женщина, Оксана! Здоровья Вам и долгих лет жизни!
2013-05-25 15:08:35
Обычная, Женечка, самая обычная! Спасибо тебе!
2013-05-26 22:54:28
...Просто невозможно оторваться...



Оксанчик! Не устаю восхищаться твоим жизнелюбием и трудоспособностью! (о таланте вообще молчу..)

Здоровья и сил тебе, милая!!!))
2013-05-25 12:30:11
Спасибо, Ирочка!
2013-05-26 22:53:45
Зачитался, Оксана...=) Реально, настоящая жизнь, не картонная, Имхо. С уважением, Михаил
2013-05-25 01:00:56
Не картонная, однозначно,Михаил! Спасибо, что читаете!
С благодарностью,Оксана
2013-05-25 12:03:32
Какой длинный и насыщенный день. Да, нелегка жизнь женщины, но если ее согревает любовь, то ей все по плечу!
2013-05-24 23:45:35
Спасибо,Ника! Ты очень точно высказалась! Без Любви не бывает ничего хорошего...
2013-05-25 12:05:10

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
Рекомендации УПП
В прямом эфире
Дякую Вам, Едуарде, за те, що ділитесь з нами своєю мудрістю! Нехай у Вас буде ще багато, багато гарних миттєвостей!
Рецензия от:
Олександр Гарматний
2024-03-19 08:50:58
Гарний переклад, Пале!
Але і той, що я навів, теж непаганий...
Дякую за повну інформацію про цей чудовий вірш.
Мабуть не було людини, якого б ненавидила така кількість людей. Ну, може, Гітлер або Сталін.
:)

З повагою
Рецензия от:
Виталий Симоновский
2024-03-19 08:17:31
Прекрасное стихотворение, Михаил! От имени украинцев Спасибо Вам за всплеск доброй души!
Рецензия от:
Юрий Тригубенко
2024-03-19 07:47:30
На форуме обсуждают
"Кожен мав би зрозуміти, що для України її духовність, мова, література – це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агрес(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-18 08:40:24
В любви наверное тужил,
Раз с поликлиникой сравнил.(...)
Рецензия от:
Владимир Ярош
2024-03-17 21:18:48
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.