Автор: Анна Сарваровна
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2010-02-28 21:21:38

Погляд в майбутнє!

Вступне слово
«Погляд в майбутнє» - такою є назва даної творчої роботи. Я - майбутній бухгалтер і написання творів не є моєю спеціальністю, але цього разу моя молода, студентська голова вирішила пофантазувати… сиділа довго, мучилась, якщо чесно, не знала з чого почати. Сотні думок то прилітали, то відлітали, наче метелики, але, здавалось, муза десь замерзла на тому двадцятиградусному морозі, що надворі, так і не долетівши…
Та якось, недільним вечором зі мною стались дивні події, про які і хочу вам, шановні читачі, розповісти. Може, я не змогла зазирнути в майбутнє, але багато чого зрозуміла…

Якось зимового вечора…
Цього вечора чомусь довго не могла заснути. Зазвичай, після одинадцятої години очі починали сльозитись, червоніли, немов дві горобини, і безконтрольно закривались. А сьогодні…дивно!
На душі спокійно як ніколи. В Інтернеті на сайті багато відвідувачів, але ні з ким переписуватись не хотілось.
Я відкинулась на спинку стільця, закинула ноги на стіл і, як то кажуть, «одним оком» дивилась в монітор комп’ютера, а «іншим» спостерігала за ведучим новин, голос якого дзвінко лунав з динаміків телевізора, який вже нагрівся за вечір (мабуть від утоми). По телевізору йшов останній нічний випуск. Всі теми зводились до однієї - теми виборів Президента України, що сьогодні відбулися. Мене завжди цікавило, чи правду кажуть депутати? Хто з них дійсно зробить все можливе для розвитку країни? Мабуть, ніхто цього не зможе. Вічна аксіома…
Голова напружилась і, чомусь стало цікаво, а що ж буде далі?.. А що, якби я була керівником країни? Чи змогла б зробити щось хороше? Звичайно ні, адже я ще зовсім юна і багатьох речей просто не знаю і не розумію. Мені навіть голосувати законом не дозволено.
Мозок переповнився різними думками та почав аналізувати сьогоднішню ситуацію. Мабуть, вперше в житті я серйозно задумалась над майбутнім. Серце застукало швидше. Спокій на душі розчинився як сіль у воді.
«Що ж з нами буде далі? Чи буде все добре?...Ех, як би хотілось зазирнути у майбутнє, хоч на секундочку… як хочеться побачити себе через багато років! Побачити свої здобутки і втрати, поразки і перемоги…- подумала я, - а якщо втрат буде багато?... Страшно щось втрачати! А може бути ВСЕ…! Особливо страшно втрачати те, що ти любиш і цінуєш – волю, спокій, близьких людей »
Люблю я літо і люблю весну,
Ранній туман та світанкові роси…
Люблю я жовто-золотаву осінь,
Люблю я ніч і ранню ту зорю!
Люблю я хмари, що пливуть по небу,
Спів солов’я вечірнього в гаю.
Мені нічого іншого не треба,
Крім того, що обожнюю, люблю.
Я хочу жити у своїй країні,
Радіти кожен день життю
І не боятись, що у мить єдину
Я втрачу все і вже не поверну.
Я молода, здорова, духом сильна!
В мене життя по переду є ще,
У мене гарна, любляча родина
Боюсь я дуже втратити усе.
Так, юна ще, та маю вже багато,
І все, що маю, дуже я люблю.
У мене є родина, рідна хата
І спів пташиний у моїм гаю.
Я маю сонце, що мене зігріє
І свіжий вітер, що охолодить,
Бо я живу у рідній Україні,
Яка від зла і горя захистить.
Я хочу знать, що є в мене майбутнє,
Що є у мене місце на землі,
Що проживу життя я незабутнє
І матиму я щастя у житті.
Та страшно дуже іноді буває,
Бо доля багатьох тяжка,
Хоч кажуть: «Україна процвітає!»,
Та щось не відчуваю цього я…
Щодня на планеті катастрофи,
Убивства, постріли і тисячі смертей.
Хімічні викиди, забруднення природи,
Винищення тварин, рослин, людей!
І дуже страшно серед такого жити,
Бо все життя немов той лабіринт.
Так легко заблукати, закрутитись
І не знайти, де вихід серед стін….
Важкі думки полонили мене…
Я ледве піднялась зі стільця, він важко рипнув, мабуть сам стомився від мого сидіння, підійшла до вікна, за портьєрою відкривався надзвичайно гарний нічний краєвид: місяць був молодий, яскравий.
«Хочу побачити майбутнє…» - подумала я і в цю ж мить зрозуміла нереальність свого бажання.
Надворі світло, молодик яскраво світив своїм ріжком. Посвистував вітер, а дерева аж тріщали від морозу… Моє тіло на мить затремтіло. Мабуть відчуло дотик холодного вітру, який доведеться терпіти завтра по дорозі в технікум. Надворі мінус вісімнадцять!..
Я сонливо позіхнула і поглянула на годинник, що висів над дверима. Він, мабуть, помітив мою увагу, бо здалось, ніби дужче застукав стрункою стрілкою.
«Здається, час спати!» - в голос сказала сама собі.
Тихо, ніжно, непомітно
На вії опустились сни.
Легенько, лагідно, тендітно
Обличчя гладили вони.
Співала тиша колискову,
Гойдали думки на хмарках,
Мені щось снилось знову й знову…
Літала у своїх думках.
І навіть зоряне колосся,
Неначе гладило волосся.
А вітер перетворював в тепло
Морози подиху свого.

Дивний сон
У ту ніч мені приснилась Десна… річка мого рідного Сосницького краю. Вона і раніше являлась уві сні, але такою яскравою ще ніколи не була. Я дуже люблю природу, а особливо незрівнянну Десну: бушувала, шуміла, ніби переживала за щось. Вода стрімко текла між пологим піщаним берегом з однієї сторони та могутньою велетом-кручею - з іншої.
Та круча - то є Біла круча…
Висока, гарна і могуча.
Приснилось небо… задуманим, сумним. А хмари на ньому бігли синім маревом. Їх неначе вітер поганяв своєю холодною пугою. У хмар виривались від болю сльози і стрімко падали росою на м’який трав’яний покрив землі…
Все навколо, ніби доповнювало стривожений стан моєї душі на той момент.
Та раптом вітер стих, засвітило яскраво сонце, хмари перестали плакати… Душу охопила легкість і всі проблеми зникли, ніби роса на сонці.

Минуле
Я побачила маленьку дівчинку. Вона сиділа на траві і щось малювала. Підійшовши ближче, зрозуміла, що то - я… я маленька!.. Та, що колись дуже любила малювати! Викладала на папір все, що бачила: квіти, домашніх тваринок, людей. Гарно виходило. Пам’ятаю, наберу олівців різнокольорових, сяду на лавочку біля двору та малюю. А потім з тими малюнками до мами за похвалою та цукерками.
Моя найперша мрія була стати художницею, яка так і не здійснилась та з часом зникла. А шкода, втратила талант. Щоправда, закинувши справу з малюванням, юна фантазія почала мені в голову сунути різні рими, віршики писались безупину: простенькі і такі наївні, наприклад:
«Сонечко світить, хмарки біжать,
Пташки із теплого краю летять…
Квітне калина і квітка в саду,
Дуже я весну зелену люблю!»

Талант поетеси на обличчя, нічого сказати!!!
Наступною моєю мрією стали танці і сцена. Було, як вдягнусь в циганську сукню (то була бабусина спідниця), квітку у волосся вправлю ту, що на клумбі вирвала доки ніхто не бачить, губи підмалюю до самого носа, очі невміло підведу, і - нумо перед сусідськими бабцями витанцьовувати! А ті дивляться та не навтішаються! До сих пір не можу зрозуміти, чи то їм дійсно так подобалось, чи то просто не хотіли критикою дитячу психіку тривожити, але цукерок давали за мої танці повні кишені.
Та дітям властиво дорослішати, от і я не стояла на місці. Захоплення мої теж набирали більш серйозного характеру, і як виявилось, десь далеко під корою головного мозку знайшлась у мене тяга до медицини. То дарма, що тікала з двору, коли дідусь курку різав: чи то крові боялась, чи то передсмертного крику тваринки, але лікарем стати хотіла. Ляльок лікувала, рідним порізи зеленкою обмазувала, йодом заливала. Але з часом і медицина чомусь перестала цікавити.
Марила ще вчителюванням, кулінарією, юридичними справами, навіть президентом деякий час хотіла стати. Та в кінці кінців закінчила школу і вступила до технікуму бухгалтерського обліку. Спочатку не уявляла як навчатись буду, бо до цього ж математику страх як не любила, але з часом сподобалось.
Я у виборі професії, мабуть, чимось на маму свою схожа. Вона мені якось розповідала, як вони з бабусею вирішували куди вона вступати буде. Хотіла мама теж лікарем стати, але бабуля сказала: «Ні! Ти ж така мала, худорлява, крові боятимешся, там ліків нанюхаєшся - свідомість втратиш, впадеш, помреш…». Потім вирішила кондитером з подругою за компанію, та материнський голос знову: «Мала, худорлява, там жарко на кухні буде, душно, свідомість втратиш, впадеш, помреш!». Аналогічні відповіді були і на бажання стати швачкою, бо в майстерні шумно та і техніка небезпечна (як не як, в швейній машинці ж голка, а що як поріжешся!), і вчителькою не пустили, бо там діти, а це ж - страшно, ходяча небезпека! Так і довелось їй в цей технікум йти. І все-одно боялись хоч би, не дай Боже, олівцем в око собі не втрапила!..

Реальність сьогодення
Згадуючи всі ці історії минулого, я і не помітила, як навколо все почало зникати: Десна, небо і навіть дівчинка. Дивний звук колошматив мої барабанні перетинки. Це був будильник! Вже була сьому ранку і його аж розривало, так хотілось скоріше підняти мене з ліжка.
Я відкрила очі - в кімнаті ще темно. Витягнувши руку з-під ковдри, відчула як по тілу пройшовся легенький холод… так не хотілось вставати, але технікум кликав, а будильник все ще  продовжував горланити, ніби навіжений, тому довелось підвестись та вимкнути.
І враз я згадала сон! Той дивний сон, що мені приснився… Такі приємні, теплі спогади давно не приходили у мою зайняту навчанням голову. Потім згадався попередній вечір, турботи з приводу майбутнього і ріжок-місяць молодий. Згадалось моє кумедне бажання: побачити майбутнє… Чому ж не приснилось мені воно, а навпаки, я побачила і згадала те, що вже було колись зі мною?!.. якісь дивні питання. Але потім я зрозуміла!
Я зрозуміла, що
Життя прекрасне і цікаве.
Дається кожному лиш раз.
Так хочеться, щоб люди знали:
Бог милостивий, любить нас!
Беремо ми початок із дитинства,
Від материнської коханої груді.
Але немає в тому всьому дива,
Що є властиво для дітей рости.
Рости не тільки тілом, а й душею,
Рости свідомістю і поняттям,
І хай життя проблемами годує,  
Вони усі не будуть страшні нам.
Нехай в країні нашій безлад, криза,
Ми все це зможемо пройти і зупинить.
Бо жити треба правильно, красиво,
А не корупцію із наглістю чинить.
Ми є студенти, молодь,
Ми – це сила!
Держави міць, бо ми – це є життя!
Ми працюватимемо на життєвій ниві,
Доведемо до ладу, до пуття.

Я не змогла майбутнього побачить,
Бо треба нам його іще створить.
Роботи молоді багато, а це значить,  
Не можна руки скласти і сидіть!
Треба творити, прагнути, робити,
А лінь хай синім полум’ям  горить!  
Нам треба рухатися уперед щомиті,
А не в байдужості заритими сидіть.

Я не змогла майбутнього побачить,
Проте згадала роки золоті…
Дитинство у очах тепер маячить,  
Воно - початок, котрий допоможе  
Нам до заключного кінця дійти.

Я зрозуміла, що живу я
І люблю природу!
Люблю життя, людей, тварин.
Радію, коли п’ю живильну воду,
Обожнюю я запахи рослин.
Коли вдихаю в груди я повітря,
То розумію, що життя одне.
Тих радостей велике розмаїття…
Мене, я вірю, щастя не мине!!!   

Я не змогла майбутнього побачить,
Бо ним назвати можна кожну мить.
Тож, люди, побажайте молоді удачі,
Щоб сил було добро для всіх творить!


Заключні висновки  
… Після цього дивного випадку я зрозуміла, що прагнення побачити майбутнє – не має сенсу. Не треба намагатись відгадати що ж буде далі, треба просто жити і творити. Бо майбутньою є кожна наступна мить, яка через цю ж мить стає минулим… Ми всі родом із дитинства. Воно є початком нашого усвідомлення себе як особистості, як живої істоти, яка може принести користь оточенню. Саме з виховання дитини будується суспільство, держава і саме від нього залежить майбутнє, якого немає, адже його треба ще створити… і ми творимо, творимо не зупиняючись без обідньої перерви, а інакше і бути не може!
Бажаю всім молодим людям у цьому нелегкому труді – створення належного майбутнього, гідного нас та наших нащадків!
Ось така моя історія. Дякую за увагу!

История cоздания стихотворения:

Цей твір створений мною пару тижнів тому. Щось таке цікаве вийшло =)