Автор: Галавина Ирина
Тема:Проза о любви
Опубликовано: 2018-12-15 17:22:55
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Зустрiч

- Не пiдскажете, як менi потрапити на площу Миру?
Вона озирнулася. Перед нею стояв такий собi чолов'яга середнього
зросту у теплому пальто iз капюшоном, який був надвинутий майже на
самiсiнькi очi. Вона мовчала, уважно придивляючись до нього. Вечерiло. А
лiхтарiв iще не вiмкнули. Чоловiк зрозумiв i зняв капюшон. Тiльки но вiн
хотiв iще раз запитати, та почув тихенький несподiваний зойк.
- Що? Що з вами? Допомога потрiбна? Я лiкар,- швидко промовляючи,
пiдхватив вiн жiночку пiд локтя i повiв до лавки.
Уже сiдаючи на лавку, жiночка зрозумiла:"Не впiзнав... Невже я така
несхожа?.. Невже настiльки постарiла, що i впiзнати не можна?.."
Чоловiк дiстав з кишенi лiки та пропонував неодмiнно покласти пiд язик,
щоб стало краще. Вiн намагався пiдтримати жiнку та зручнiше вмостити її
на лавцi. А вона ще ретельнiше прикривалася хусткою та намагалася
розгледiти його. Посивiв... Та й зморшки на пiбороддi та щоках... А
спочатку вона цього й не помiтила.
А вiн щось розповiдав, щоб якось вiдвернути жiнку вiд нудоти. Вона
прислухалася...
- ...а потiм були довгi роки Афгану. Спочатку вiйна... Потiм полон... А, коли
знов довелося потрапити на Батькiвщину, дiзнавсь, що нiкого з родини
уже й нема... Матуся з татусем пiшли, не дочекавшись мене... Не
витримали... А я ж лiкар, я ж мiг допомогти... Але не встиг, на жаль...
Вiн i сам не розумiв, навiщо розповiдав про своє життя зовсiм незнайомiй
жiночцi. Можливо, щоб витримати паузу та впевнитися, що лiки подiяли...
Можливо, то було бiльш потрiбно саме йому...
- Домiвка була у такому станi, що її уже неможлиао було вiдновити. От i
вимушений букв їхати на заробiтки. Треба ж було побудувати новую
будову. Та й батькам памятники встановити,- продовжував чоловiк, як на
сповiдi,- а жити десь iще не уявляв собi можливим. Бо i так дуже довго
довелося мешкати далеко вiд рiдного краю... Та що це я? Ви, часом, не
замерзли?
Жiнка мовчки покачала головою "нi".
А вiн усе продовжував. Мабуть, дуже в нього накипiло...
- Та, знаєте, я маю ще одну справу...
Була в мене наречена, моя кохана... Одружитися не встигли... Односельцi
не знають, де вона зараз, кудись перебралася... А нещодавно у
соцмережах списавсь з товарищем - це було так несподiвано! - вiд нього
дiзнавсь, наче вона у цьому мiстi прожива. От розшукую... Менi б
побачити тiльки... Товарищ сказав, доня у неї.. Доросла вже... Нiби - вона,
коли була молодою... Я б не заважав... Тiльки б побачитись... Хай буде
щаслива далi... Одружена ж, мабуть...
- Нi,- тихо промовила жiнка i, нарештi, повернулася до нього залитим
сльозами обличчам...

История cоздания стихотворения: