Автор: Маргарита Шеверногая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2012-12-16 12:14:42
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Таня плакала…, або Три епізоди з історії вічного кохання

Таня плакала…,
або Три епізоди з історії вічного кохання

Любій бабусі
Тетяні Пантелеймонівні Трончук
                                                       
Таня плакала. Лежачи на високо підбитій постелі, зарившись у подушки  (бачила б мати!), вона гірко схлипувала, згадуючи недавню розмову з батьками. Сльози текли по щоках невпинними струмками; вже й  рукави сорочки, що ними витирала Тетянка заплакані очі, геть змокріли,  – та дівчина все не могла заспокоїтись. Ну чому вона така нещаслива?!
Ще два дні тому все було інакше! Невимовною радістю світились очі, відбиваючись в очах коханого… О Адаме! Недовгим було наше щастя…
Минуло майже два місяці, як вона вперше його побачила. Знала давно, що є такий, село ж  невелике. Але коли Адама призвали в армію, Таня  була ще зовсім дівчиськом, на таких дорослих «дядьків» не задивлялася.
Старша сестра Ганя  вийшла заміж за другого сина Трончуків – Антона. Часто в розмовах згадували найстаршого з чотирьох братів, Адама, котрий пішов на фінську війну. Повернувся додому поранений, з паличкою. На зустріч з ним запросили всю родину, Таня теж пішла. Тільки переступила поріг, глянула на юнака – і зашарілася. Який красень! Високий, стрункий, гнучкий станом, навіть рухається не так, як сільські хлопці, – справжній військовий, підтягнутий, зібраний. Світло-русяве волосся, зачесане назад,  відкриває високе чоло. А очі! Втопилася в блакитних озерах, що світилися розумом та зацікавленістю. Вони випромінювали таке неймовірне тепло, що Тетянці одразу стало гаряче, серденько затріпотіло, мов у впійманої пташки, щоки запалали…
Адам весь вечір не зводив очей з гарненької родички. Тетянці вже минуло вісімнадцять, але невисокий зріст, тендітна статура, предовгі коси та ямочки на щічках робили її молодшою на вигляд. Настільки, що хлопець, ніяковіючи, мусив розпитати Ганну про вік її сестри.
Того ж таки вечора, проводжаючи дівчину додому, Адам несподівано сказав: «Таню, виходь за мене заміж». І вона, не знаючи чому, мабуть, самим серцем, відповіла: «Треба татові й мамі сказати. Чи дозволять…»
Не дозволили… Коли вранці Таня все розповіла батькам, тато одразу ж захитав головою: «Ні-ні, нічого не буде! Маю дві дочки, а сват буде один. Не годиться. Та й ти до сватання ще замолода. Нема куди тобі поспішати». Мама промовчала. Та Тетянка мала надію, що батьки змінять рішення після розмови з Адамом.
Зате Адамова мати, зустрівши дівчину на вулиці, назвала її невісточкою. «У нас, невісточко, тобі добре буде. Сама побачиш! Твоя сестричка не скаржиться на нас. І тобі нема чого боятися нашого роду!»
Вона й не боялася. Всім серцем полюбила його батьків, братів, які ставилися до майбутньої родички з приязністю та розумінням.
От тільки рідний батько й слухати не хотів про її заміжжя. «Які почуття?  Ти ще дитина!» На сватання Адама відповів ввічливо, але твердо: «Ти добрий хлопець, заслуговуєш всілякої поваги, кожна дівчина з радістю піде за тебе. Та Тетяна для тебе замолода. Тобі вже двадцять п’ять, а їй ще рано дітей народжувати». Сказав як відрізав.
Таня ще сподівалася на його ласку, чекала – і таємно зустрічалася з коханим. Хоч на півгодинки втекти з дому, поглянути в рідні очі, потримати за руку…
«А сьогодні вранці… Ні, не може таточко бути таким жорстоким! Вранці… збираючись на роботу… тато сказав, що… що я мушу їхати в Полтаву до тітки… І мама не заперечила…»
Таня плакала… На несміливе прохання дівчини не розлучати її з коханим батько відповів такими словами, яких вона ще не чула за свої вісімнадцять років… І зрозуміла: надії немає…
Ось таку її, запухлу від сліз, і знайшов Адам. Якимось шостим чуттям люблячого серця відчув, що повинен  побачити наречену, і саме зараз. Біг з роботи вулицею (він тоді вже працював секретарем сільської ради), припадаючи на поранену ногу, ні на кого не звертаючи уваги. Зачинені двері його не зупинили. Заліз через вікно, відшукав Таню і, нічого не питаючи, зняв з ліжка верету, розстелив її на підлозі, поскидав подушки й Тетянчин одяг. Закинув клунок на плечі і, взявши кохану за руку, повів її городами до свого дому.
Село загуло: «Чули? Адам Трончук Таньку вкрав!»  – «Чию Таньку?» –  «Та Доротюка Пантелеймона!»  – «Ну й правильно зробив!»
Батько трохи посердився, та змирився.  Зате всі Трончуки були раді й цілий вечір просміялися.
Другого дня молоді розписалися, зробили вечоринку. І зажили гарно та щасливо. Таня працювала в полі, Адам – секретарем в сільраді. Люди не могли натішитись, дивлячись на них: «Гарна вийшла пара із Тетяни та Адама!»

***
Тетяна не плакала. Ні. Цей зойк розпачу, стогін безнадійності, передсмертний рев пораненої в самісіньке серце самиці не можна було назвати плачем!
Тетяна ридала… Вона так кричала, що десятимісячну Олечку мусили віднести до сусідів, аби не захворіла з переляку.
Тетяну відливали водою…
Два дні молода вдова була майже непритомна. Не їла, не пила, якщо хтось насильно не вливав їй у горло кілька крапель рідини. Не питала, де дочка. Взагалі не розмовляла, навіть не дивилась ні на кого. Лежала на лаві, втупившись очима в стелю. Навіть коли мати Адамова умовляла невістку взяти себе в руки, згадати про донечку, що залишається сиріткою, – і, не побачивши ніякої реакції, в розпачі впала навколішки перед лавою, обійняла Тетяну за ноги та заридала,  як над мерцем, – і тоді жінка не поворухнулась.
Таня була далеко…

Пам’ять, наша рятівниця або кат немилосердний (це вже хто як заробив), перенесла її в часи, коли поряд був коханий чоловік, фашистська нечисть не топтала рідну землю – і вона була щасливою…
Як же вони з Адамом любилися! Надивитись не могли одне на одного, дня не прожили б окремо! Ніби відчували, що недовго бути їм разом…
Два з половиною роки було тієї невимовної радості. Доти, поки не прийшли на рідну землю нелюди, не занапастили мирне щасливе життя…
В 1941 році Адама на фронт не взяли, хоч він і просився: ще з фінської був комісований  після поранення.  Член партії, був секретарем сільради. Лишили його в рідному селі.
Коли прийшли німці, в руки взяв ковальський молот. На щастя, фашисти  надовго не затримувались. Пройшли двічі лавиною: в 1941 році, коли наступали, та в 1944 році – відступаючи. Але облави влаштовували регулярно, і десятки, а то й сотні наших людей відправляли до Німеччини.
Тетяна була комсомолкою, Адам – комуніст, червоноармієць. Та ніхто з односельців не виказав їх фашистам, хоч вороги й обіцяли винагороду. Важким  був період окупації, щодня Трончуки ризикували життям. Але, згадуючи той час, Тетяна  розуміла, що то було їхнє з Адамом останнє щастя.
Якось змушені вони були переховуватися, тому що поліцаї вистежували комуністів та комсомольців. Три тижні просиділи на горищі в сусідки, виходячи лише темними безмісячними ночами…
Чому люди цінують тільки те, що вже втратили? Чому не насолоджуються кожною миттю життя? Адже це так просто – живи і дякуй Богу за день сьогоднішній!   
Навесні 1944 року Адама мобілізували. Тетяна залишилася при надії. Гірко плакала, проводжаючи на фронт коханого чоловіка. Міркувала: фашистів вигнали з рідної землі; то куди ж забирають мого чоловіка? Чому він повинен воювати в чужій країні? Плакала Таня, та мовчала. Знала: Адам не може інакше. Навіть заради неї  і не народженої ще дитини.
4 травня 1944 року народилася Олюся (Ольгою назвали на честь Адамової мами, як він і хотів).  
Довго йдуть фронтові «трикутники». Тетянин лист з повідомленням про народження доньки Адам отримав майже через два місяці. Яким щасливим ходив того дня! Читав-перечитував той лист, ділився радістю з товаришами. Фронтові друзі вітали молодого батька. Хтось розжився флягою вина, і всі випили грам по двадцять якоїсь польської «кислятини» за здоров’я новонародженої, її матері й батька.
Наступного дня Адам зустрів гурт поляків, яких щойно визволили, розповів їм про свою радість і попросив, щоб вони, якщо можна, розшукали йому поштову листівку з квіточкою. Ті відгукнулись на прохання, принесли листівку з намальованою червоною трояндою та написом польською мовою «Вітаю з іменинами». І вже наступного дня щасливий тато надіслав її своїй довгоочікуваній донечці…

На третій день, коли рідні вже мали кликати священика, сподіваючись лише на Боже милосердя, Тетяна раптом встала, взяла зі столу «похоронку» – і розірвала її на міленькі шматочки.
– Я не вірю,  – промовила. – Цього не може бути. Адам живий!  
Всі, хто був у кімнаті, заклякли. Не знали, що й казати на це. Ніхто не насмілився заперечити. Боялися за Тетянин здоровий глузд. І надалі, за мовчазною угодою, намагалися не зачіпати дражливої теми.
Тетяна не плакала. Вона чекала. Щодня виходила до воріт і виглядала. Не вірила, що Адама немає вже на цьому світі. Навіть тоді, коли односельчанин Микола Захарович Войт, який воював пліч-о-пліч з сержантом Трончуком Адамом Самуїловичем, особисто підтвердив цю страшну звістку, розповівши про останні години життя його, і повідомив, коли і де похований Адам,  – Тетяна не вірила. Як може його не бути, якщо є Олюся – татова копія? Світло-русяве волосся… Високе відкрите чоло… І очі – блакитні озерця. Навіть не очі, а очиська! Заглянеш у них – і бачиш Адама. Юність нашу! І неосяжне щастя, вірне кохання, яке не може загинути!

***

Гості сміялися, танцювали, проголошували тости…
Тетяна Пантелеймонівна сиділа за святковим столом в якості поважного гостя. Святкували день народження Ольги Адамівни; її Олюсі сьогодні –
55 років. Час іти на пенсію. Хтось із запрошених вдало пожартував: починається найкращий період життя, про який Ви так мріяли в молоді роки!
За довжелезним столом зібралися найближчі друзі, сусіди й уся велика родина. За традицією, всі гості по черзі вставали, вітали іменинницю та проголошували тости. Тетяну Пантелеймонівну першу запросили до слова. Та вона чомусь попросила, аби їй дали можливість виступити насамкінець. «Сімейний тамада» (так в родинному колі називають онуку Лізу – незмінного організатора та головного рушія всіх урочистостей) дуже здивувалась, знаючи, що бабуся Таня рано лягає спати й ніколи не сидить за столом більше години. Але сперечатись не стала.
Велика зала здавалась затісною для такої кількості гостей. Ольга Адамівна – життєрадісна, запальна людина, тому й друзі в неї такі ж – веселі, гамірливі: танцюють, співають, жартують! Справжнє свято!
Тетяна Пантелеймонівна не бере участі в загальних забавах: вік уже не той, все ж таки 76 – це не 55! До того ж, вже недочуває, трохи недобачає. Але завжди підтримує молодих, тому, мабуть, так люблять її онуки та правнуки, з якими бабуся Таня спілкується на рівних. Особливо найменший правнук Юліан, котрий називає прабабусю просто Танею. «Таню,  – каже, – розкажи мені казку».  І Таня розповідає. І тепло в неї на душі, ніби повертається в минуле, коли для всіх була Танею, Тетянкою, Танечкою…
Приємно бачити Тетяні Пантелеймонівні, як поважають люди її дитину, радісно знати, що оточують доньку добрі люди…  
А пам’ять знову несе  стареньку в минуле, коли була вона Тетянкою і вміла щиро плакати, виливаючи в сльозах всі  біди та нещастя, які тоді здавалися такими страшними та нездоланними.
Яке то щастя – мати змогу виплакатись!   
Тетяна Пантелеймонівна не плаче. І давно вже ні на що не сподівається. Тільки чекає… Чекає терпляче, не підганяючи час. Старість може дозволити собі не поспішати.
Бачить бабуся Таня купу дорогих подарунків, і згадує про перший в Олюсиному житті дарунок, ціннішого за який немає в світі…
… 4 серпня 1944 року, коли донечці виповнилось три місяці, листоноша принесла поштову листівку. Яка це була радість – звістка з фронту від Адама! Взяла Таня дитину на руки, пригорнула до грудей і показує батькове вітаннячко, червону трояндочку. А вона, малесенька, ніби зрозуміла, тягнеться рученятками, щось мурмоче… А у Тетяни самі собою сльози ллються…
Перервала бабусині спогади онука Ліза. Не помітила Тетяна Пантелеймонівна, мандруючи в минулому, що свято наблизилось до завершення  і настала її черга привітати єдину доньку. Розгорнула паперовий згорток, вийняла звідти пожовклу від часу поштову листівку: «В моїх руках, шановні гості, перші і останні батькові слова до Олі – до своєї донечки, яку йому так і не судилося побачити». Не читала, а переказувала напам’ять: «Здрастуй, моя ріднесенька донечко Олюсю. Твій батько шле тобі червону квіточку і бажає, щоб ти була такою гарною, як вона. Будь завжди здоровою і щасливою, нехай у твоєму житті не буде перешкод. А ще бажаю тобі, щоб ти побачила свого батечка, якого ти не знаєш. Цілую тебе, Олюсю, міцно-міцно. Твій батько Адам.  Сорок четвертий рік».
Вимовляла слова, а по щоках сльози котилися…
Всі присутні також розчулились, заплакали.
Тетяна Пантелеймонівна вибачилась за навіяний смуток і тихо мовила: «Батькові побажання сприйміть як його сьогоднішній тост». Донька продовжила: «Все ж дійшли батькові слова до Бога: я стала щасливою. Тільки жаль, дуже жаль, що його немає серед живих. Була б тоді ще щасливішою…»
Гості плакали…
Тетяна Пантелеймонівна зайшла до кімнати, поправила білосніжний рушник, вишитий червоними і чорними нитками, що обрамляв портрет найдорожчого чоловіка в її житті. Рушник висів рівно, але Тетяні було приємно торкатися твердої від крохмалю тканини. Портрет був чорно-білим: не розрізниш кольору очей,  не помітиш ніжний рум’янець, волосся просто світле, а губи темні… Та хіба живі люди не так само стають чорно-білими в похилому віці?
Адам навіки залишився двадцятивосьмирічним…
Таня пильно вдивляється в прекрасні очі і тоне в блакитних озерах…
«Я скоро прийду, Адаме, зачекай… Вже недовго…»

История cоздания стихотворения:

На ювілеї у чоловікової мами - Ольги Адамівни - бабуся Таня (її мама) прочитала вітання - єдину листівку до доньки батька, який загинув на війні. Всі гості плакали... А я вирішила записати історію їхнього недовгого кохання...