Автор: Маргарита Шеверногая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2014-01-12 05:12:25
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Незвідані шляхи Господні…

Насолоджуючись гарячим шоколадом і відносним спокоєм, доки чоловік і син ще не прокинулись, я сиділа у найдальшому кутку колиби і спостерігала крізь вікно за ранковим життям «Буковелі». Незважаючи на ранній час, відпочивальники снідали і вирушали до підйомників, а дехто навіть уже встиг покататись. Сама я не велика прихильниця лижного спорту, на відміну від моїх хлопців, але люблю Карпати у будь-яку пору року, тому із задоволенням проводжу з родиною тут вихідні. Що може бути кращим за свіже гірське морозне повітря, коли…
– Добрий ранок! Можна до Вас підсісти? – перервав мої роздуми чоловік у червоно-чорному комбінезоні. Приблизно мого віку, середнього зросту, русявий, приємні риси обличчя, ямка на підборідді… Не дочекавшись моєї відповіді, він підсунув стілець і сів. Тут тільки до мене дійшло, що я навіть не привіталась.
– Вибачте, замислилась! Мабуть, ще не прокинулась! – пожартувала. – Добридень! Звісно, сідайте!
Щось невловимо знайоме було в цьому чоловікові, та я не могла зрозуміти, що саме. На когось він був схожий. Цілий день вчора до нього приглядалась (думала, що непомітно, але він, мабуть, «засік). На вигляд «дуже позитивний» (високий критерій моєї оцінки): приїхав з дружиною і двома дівчатками – мабуть, доньками, бо на нього схожі – років 15-ти і 12-ти (наскільки взагалі я розбираюсь у віці сучасних дітей). Постійно разом з родиною, вчив молодшу кататися на сноуборді, а ввечері з дружиною весело відплясував на танцях. Щоправда, ми швидко пішли спати, бо мої хлопці таким не захоплюються, але побаченого було досить, аби цей незнайомець викликав у мене повагу і симпатію.
– Пробачте, може, я помиляюсь… Вас звуть Ріта?
– Так, а що?
– І Ви з… (тут він назвав назву мого рідного міста, так що я впевнилась, що не марно вчора на нього витріщалась).
Виявилось, що ще Андрій Пасічник, мій колишній однокласник. Правда, вчився він зі мною лише до дев’ятого класу, а потім переїхав кудись, але залишив по собі незабутні спогади! Це він під час «Зарниці» так напився, що класна керівничка не змогла привести його до тями, і санітарній команді довелося таскати його на ношах по всьому лісі. Після того його хотіли вигнати зі школи, але батьки пообіцяли, що він сам піде після 9-го класу. А на екзамен з математики він приніс до школи пістолет і наказав учителю поставити всьому класу п’ятірки. Хіба таке забудеш? З нами все літо тоді працювали міліціонери і психологи… Андрія, звісно, вигнали, але свідоцтво про освіту видали, мабуть.
Згадуючи ті шкільні пригоди, ми весело реготали.
– Чесно кажучи, Андрію, ми всі були впевнені, що тобі одна дорога – до в’язниці. Не ображайся…
– Та я й сам тепер розумію… Просто у мене мати була дуже «крута», з усіма могла домовитись: і з викладачами, і з «ментами». Коли мені було чотири роки, вона лишила мене на батька, а сама подалась на три роки до Словаччини на заробітки. Можеш собі уявити, яке то було життя: батько пив, а я робив, що хотів: зранку пішов, ввечері прийшов, навіть в садочок перестав ходити.
Побачивши мої круглі від здивування очі, Андрій розсміявся:
– Бачиш, я ще з дитинства був самостійний! Тобто, нікому не потрібний…
Перед тим, як мені йти до школи, повернулась мама. Розвелась з батьком, бо той зовсім спився. Потім вони ще десять років то сходились, то розходились, але толку вже не було.
До шостого класу я добре вчився, математику любив, а потім мати знову подалась на заробітки, вже до Туреччини. Присилала гроші, ми з батьком їх швидко пропивали. Раз на півроку мама приїжджала, несла до школи ящик горілки і пакет ковбаси – і мене не виганяли. Зі школи я мало що пам’ятаю. От тебе не забув: ім’я в тебе дуже гарне – Маргарита! І взагалі, ти мені подобалась: хоч і була відмінниця, носа не дерла, як інші, завжди допомагала на контрольних, списувати давала. До речі, як ти зараз?
– Та добре, – посміхаюсь, – хіба не бачиш?
Після короткого звіту про моє особисте життя і професійну діяльність Андрій продовжив розповідь. А у мене перед очима пройшло все моє щасливе життя… Та я навіть уявити не могла, що хтось із однокласників міг так жити, як Андрій! Здається, ми навіть не знали, що він, по суті, був кинутим напризволяще. Навпаки, трохи заздрили, що у нього грошей  багато, одяг тільки імпортний, «прибамбаси» різні круті… Вчився погано, школу пропускав, на дискотеки приходив п’яний, але щоб постійно таке – не уявляли. Так, після тієї історії з пістолетом були в шоці, але Андрій з батьками переїхав кудись, і ми більше не бачились.
– Мати купила квартиру в Вінниці, якось дуже дешево, і ми туди переїхали. Вона взагалі була природжена спекулянтка: вміла дешево купити і дорого продати, «крутилась» – і їй таланило, до того ж мала дар домовлятись з усіма, хто був їй потрібен. Трохи тих якостей і мені передалося.
У Вінниці мати «встромила» мене до технікуму, за гроші, звісно. Там мене теж щосеместру виганяли, і мама залагоджувала «питання» так само горілкою і ковбасою. А що ти хочеш? Був початок дев’яностих: порожні магазини, рекет і спекуляція. Поки мати заробляла гроші, я пиячив, бувало, і до міліції потрапляв за бійки. Мама завжди рятувала, а коли закінчив технікум, почала брати з собою. Привозила з Туреччини товар, а потім ми їздили райцентрами, продавали. І чим ми тільки не торгували: від килимів до спідньої білизни, навіть золотом!
Через деякий час я почав сам «промишляти»: продавав у Москві яблука, які ми з друзями крали по сільських садах, потім возили сир, назад цигарки. Раз із двоюрідною сестрою накупляли різних дрібниць і поїхали продавати до Словаччини, а звідти пригнали дві автівки. Так, є що згадати…Хто знає, чим би це все закінчилось, якби мама не вийшла заміж за словака. Вона переїхала до нового чоловіка і мене забрала. Декілька місяців я ще «крутився» між Словаччиною і Україною, бо у Вінниці залишалась моя дівчина.
Ми жили з Людою по сусідству, але не помічали одне одного. Вона на рік молодша, то коли ми познайомились, їй було сімнадцять. Під час чергового материного вояжу до Туреччини я влаштував так звану «вечірку»: ми з другом збирались погуляти. Він прийшов з двома дівками, одна з них і була Люда. Після того ми почали зустрічатись, але я не сприймав її всерйоз. І коли через півроку мусив виїжджати з матір’ю до Словаччини, просто сказав їй: «Па-па! Я їду! Не сумуй, крихітко!»
Коли ж ми розстались, мені почало її бракувати. Я вигадував різні справи, аби тільки поїхати в Україну: то машину треба було продати, то ще щось «вкрай важливе». Тиждень я витримував без Люди, а тоді три тижні сидів у Вінниці, і так три місяця підряд. Розумів, що так не можна, що потрібно влаштовуватись у Словаччині, але не міг без коханої. Тоді я запропонував Людмилі поїхати зі мною, але її мати поставила умову: дозволить доньці поїхати, але тільки після весілля. Звісно, я «викручувався», як міг: казав, що ми разом тільки півроку і потрібно краще пізнати одне одного, що ми ще молоді, що у нас немає грошей. Тоді моя люба теща пішла на поступки: запропонувала покликати священика, аби ми взяли шлюб, і цього їй буде досить. Мудра жінка, вона боялась, що за півроку донька повернеться – вагітна і нікому не потрібна.
Я погодився. Зателефонував матері й повідомив, що завтра одружуюсь. Мати була проти! Вона так сварилась, що я змушений був кинути слухавку. Люда з бідної родини, її мати – проста вчителька (тут я сумно посміхнулась), я ж – навпаки (тут я посміхнулася знову: так, навпаки, в усьому). Звісно, ми повінчалися. Та коли приїхали, не зустріли підтримки. Всі були проти нас: і друзі, і рідні вважали, що я поспішив, і що Люда використала ситуацію, щоб мене «окрутити». Мати взагалі була налаштована вороже, так що ми змушені були самі знімати житло.
Перші роки подружнього життя були жахливі! Ми постійно сварились, я гуляв і «бухав», а Людка щомісяця збирала валізи. Щоправда, ми одразу змушені були офіційно зареєструвати шлюб, інакше тут не можна було. Та для мене це вже не мало значення. Мені було 19 років, я звик до вільного життя і гадав, що нікому нічого не винен. І раптом все змінилось: треба було ходити на роботу, щоби утримувати дім, забезпечувати дружину, сплачувати рахунки. А Словаччина – це не Україна. Тут «крутитись» не вийде, тут потрібно «пахати». Пару місяців я ще на щось сподівався, а як виповнилося двадцять, пішов на першу в моєму житті роботу – в шахту. Перший рік працював на поверхні, а наступні чотири – під землею. Робота важка, я до того не звик, ще й мови не знав. Мати допомагати не хоче, з Людою постійно сваряться – пекло, а не життя! Після роботи піду з мужиками, нап’юся – і легше, здається. Жінка плаче, а мені байдуже! І як вона не пішла тоді від мене, досі дивуюсь. Мабуть, любила дуже. Та й повертатися було соромно.
Через два роки народилася донька. Ще з півроку я «бухав», більше за звичкою, та поступово кинув. Одразу з дружиною стосунки налагодилися, а там і рідні побачили, що шлюб мені на користь. Тоді-то й настав перелам у моєму житті. Зараз мені дивно згадувати, як я міг так жити, але не приховую нічого. Навпаки, усім розповідаю, може, комусь допоможе мій досвід.
– То ти вже не працюєш у шахті? – питаю одуріло (нічого собі історія життя!).
– Та ні, давно вже! За п’ять років у шахті я вивчив мову, з’явилися нові друзі, тож перейшов на іншу роботу – у теплиці, слюсарем-ремонтником. От там-то мене навчили дисципліни! Піти я не міг, бо вдома маленькі діти (тоді вже й друга доця народилась, між ними різниця – два з половиною роки), рахували кожну копійку, бо ж за все треба платити, а жінка в декретній відпустці. Ті шість років у теплицях стали для мене справжньою школою життя, так що коли через сварку з господарем довелося звідти піти, я був готовий до любої роботи.
Зараз я працюю постачальником на швейній фабриці. Довів, що вмію не тільки працювати, а й думати: зекономив їм немало коштів, так що мене на роботі цінують, я отримаю високу зарплату. Нарешті почав жити так, як мріяв! Тим більше, дружина в Словаччині отримала освіту, взяла в банку кредит і відкрила косметичний салон. За чотири роки всі борги ми сплатили, тепер Людмила – найкращий косметолог у нашому містечку, заробляє вп’ятеро більше за мене! Я нею пишаюсь! Уяви, навіть до спортзалу почав ходити, аби їй було приємно на мене дивитись! – сміється.
Ми довго ще розмовляли з Андрієм про сімейні справи, про рівень життя у Словаччині й Україні, аж доки наші рідні не попрокидались і не спустилися до колиби. Перезнайомились і далі відпочивали разом. Більш приємної та люблячої пари, ніж Андрій та Люда, годі було й шукати!  Та Андрієва розповідь все не виходила у мене з голови. Воістину, незвідані шляхи Господні…

История cоздания стихотворения: