Автор: Маргарита Шеверногая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2012-12-11 01:11:58
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пробач, матусю!

Вона загубилась у житті. Вже давно… Двадцять років назад пішла з дому, у якому виросла, в якому пройшли найкращі роки її життя, – пішла безповоротно. Чи шкодувала? Так, щодня. Але не могла повернутись. Спочатку не могла змиритись з обманом, щоденною брехнею, якою, як з’ясувалось, була оточена з раннього дитинства. Потім вважала себе недостойною, не вартою нормального життя, у якому є люблячі батьки, щаслива родина… А тепер – пізно. Вони ніколи їй не пробачать. А якщо і пробачать, вона все одно не зможе подивитись їм в очі…
Іра росла щасливою дитиною: єдина донька у люблячих батьків. Можливо, і не дуже заможних, але дівчинка ні в чому не знала відмови: займалась танцями, вчилась у музичній школі, навіть на фортепіано батьки наскладали – Ірочка мріяла стати артисткою.
Загалом же – звичайна родина. Батько працював агрономом,  мама – бухгалтер у сільраді. Люди поважні, статечні, вже й немолоді: коли Іра закінчила школу, батькам було за п’ятдесят. Дівчина ніколи не надавала тому значення, знала, що вона – пізня дитина. То й що з того?
Поїхала вступати до театрального вузу. Мама відмовляла, але тато підтримав: «Хай спробує. Щоб не казала потім, що через нас відмовилась від мрії. Хтозна, може, й справді стане артисткою». Не вступила. Повернулась додому в розпачі, зневірена; звикла до легких успіхів, не могла змиритись з першою невдачею: не їла, не виходила з дому, не хотіла жити. І от тоді батьки зробили величезну помилку, про яку потім не раз шкодували, та в той момент це здавалось їм правильним рішенням. Вони розповіли Ірині, що насправді її мати – дружина впливового політика, дуже багата і має зв’язки. Вона віддала їм новонароджену дівчинку ще в пологовому будинку, бо була тоді дуже молода і мала далекоглядні плани. А 35-річна Ліда, вкотре втративши ненароджену дитину, отримала вердикт лікарського консиліуму, що дітей у неї бути не може… Лідія і Павло були раді нежданому подарунку долі: втративши надію мати власних дітей, сумнівалися, що їм вдасться подолати всі перешкоди на шляху усиновлення, на бюрократичні перипетії могли піти роки. Тому, почувши, що 17-річна дівчина з сусідньої палати відмовляється від дитини, попросили її віддати їм дівчинку. Анжела погодилась відразу, навіть не цікавлячись, хто виховуватиме її кровиночку і в яких умовах. Зате подружжя записали всі дані Анжели і всі ці роки на відстані спостерігали за нею, боячись, що біологічна мати згадає про доньку і намагатиметься її забрати. Ці чесні трудящі люди не уявляли, що можна просто «забути» про те, що у тебе є дитина. Вони й Іринці не хотіли брехати, вважаючи, що кожна людина має право знати правду про себе. Але спочатку вона була дуже маленька, аби зрозуміти правду, а потім батьки не могли знайти приводу, підібрати потрібні слова, щоби розповісти улюбленій донечці, що вона їм не рідна. Як же не рідна, якщо вони годували її майже від народження, вставали до немовляти вночі, не спали по черзі, гріючи пляшечки з молоком, з рук не спускали, коли хворіла? Хіба рідні батьки могли любити її більше? Всі 17 років дякували Богу і просили для донечки здоров’я і гарної долі. Жили і працювали тільки заради Ірусечки, аби вона ні в чому не мала нестачі, щоби була задоволена і щаслива.
А так звана «мати» вийшла заміж за багатого бізнесмена, народила ще двійко дітей і насолоджувалась життям, не згадуючи про Іринку. Павло з Лідією інколи уявляли, як би жила їхня дівчинка з рідною мамою, і шкодували, що вони прості селяни. Думали: «Якщо б ми не забрали Ірочку, Анжела б спам’яталась і повернулась за нею. І жила б наша дівчинка зараз в столиці, отримала б найкращу освіту, всі двері були б перед нею відкриті. А так що вона тут з нами бачить…» Мабуть, через постійне розмірковування про те, що з ними Іра позбавлена вигод заможного життя, вони і наважились розповісти дівчині правду про її походження. Були впевнені, що Анжела зрадіє доньці і допоможе їй, з роками ж люди розумнішають і визнають власні помилки. І зовсім не могли собі уявити, що Ірочка образиться на них і відречеться: вони ж так гарно її виховали!
Так завжди: ми хочемо зробити добру справу, не здогадуючись, якими будуть наслідки… Для Іри це признання було як грім серед ясного неба. Як так? Вона ж любила цих людей! А вони стільки років брехали їй!
Не так уявляли собі Ліда з Павлом цю розмову. Гадали, що розкажуть донечці правду, тоді порадяться, як вчинити далі. Можливо, спершу самі поїдуть до Анжели, підготують її… Тобто, плани були серйозні та розважливі. Але Ірина сприйняла новину жахливо, наговорила батькам гірких слів і поїхала до столиці. Сама. Коли прийшла за адресою і з’ясувала, що Анжели Леонідівни немає вдома, поїхала на вечірку, де була її мати з чоловіком і – влаштувала скандал. Звичайно, на звинувачення Анжела відповіла, що ця дівчина ненормальна або навмисне підіслана, аби зруйнувати репутацію її чоловікові-політику. Замість теплої зустрічі, яку малювали в уяві прийомні батьки, Іра потрапила до буцегарні. Там вправні міліціянти намагались з’ясувати, хто підіслав дівчину. Повірили чи зрозуміли, що нема чого з неї взяти, – але на ранок відпустили.
Так Іра опинилась у великому місті, сама, без грошей, без знайомих, ображена на весь світ і з повністю знищеною вірою в добро і справедливість. Повертатись у село було соромно і боляче… І про театральний вона уже не мріяла…
Влаштувалась офіціанткою в заміському мотелі – за копійки і дах над головою. Господар, Рафік Альбертович, сам запропонував самотній сумній дівчині роботу – і за правом господаря зґвалтував новеньку офіціантку другої ж ночі, перед тим забравши паспорт, щоб Іра не втекла. Але вона і не збиралась, змирившись з долею придорожньої напівповії: чи то матері на зло, чи самій собі…
Перші місяці «самостійного» життя пройшли, ніби в тумані: брудні тарілки, неголені обличчя «далекобійників», брудні руки, брудні думки… Відразливий Рафік Альбертович, якого не раз хотілося вбити… А потім з’явився він, Сашко. Щотижня зупинявся в їхньому мотелі, годинами мовчки сидів в прокуреній забігайлівці, спідлоба спостерігаючи за Ірою. Не зачіпав, як інші, не намагався помацати – просто дивився. Іра не одразу й помітила його. Звичайний хлопець: русявий, кирпатий і веснянкуватий – нічого особливого. Але потроху звикла до його присутності і навіть тривожилась, коли він довго не з’являвся. Господареві, навпаки, Сашко не подобався. Тому що з його появою Іра переставала бути покірною і навіть наважувалась відмовляти Рафікові, за що й була постійно бита. Товстий азербайджанець вважав дівчину своєю власністю: куди вона подінеться без документів? Тим більше, якби їй було куди йти, то не опинилась би тут.
Тому коли дівчина зникла, він не дуже турбувався: повернеться! Куди їй дітись? Але Іра не повернулась. Стрибнула до кабіни Сашкового рефрижератора і поїхала в безвість. Гірше вже не буде…
Не чекала чогось серйозного: з такими, як вона, не одружуються. Просто хотіла почати нове життя. Сказала Сашкові, що сирота, на роботу до мотелю потрапила після виходу з дитбудинку. Сашко не дуже й розпитував, аби не ворушити минулого. Заприсягся зробити цю дівчинку щасливою. Вона ж нічого від нього не хотіла, просто чекала його повернення і раділа – не подарункам, які Сашко привозив їй з кожної поїздки, а йому, її кирпатому герою. Цілий рік відкидала його пропозиції, погодилась лише тоді, коли відчула під серцем дитину.
Весілля було скромним, лише декілька друзів – Сашко теж був сиротою. Іра була вдячна Сашкові. Але не про таке весілля вона мріяла. І справа не у розкішному вбранні, шикарному ресторані чи вишуканих стравах. На весіллі мали бути її батьки. Напередодні Іринці приснилась мама. Справжня мама – не та розбещена красуня, яка кричала на всю залу, кидаючи в обличчя покинутій доньці прокльони і образи, а матуся, якої так бракує Ірині… Півжиття віддала б, аби повернутись у рідне село, встати на коліна перед мамою, перед татком – і просити пробачення. Та чи потрібна вона їм – збезчещена, знеславлена? От ще й з дитиною… Чи так виховували її батьки?..
І багато років по тому Ірина збиралась приїхати в рідне село, та не могла наважитись признатись чоловікові. Виходить, що вона теж брехала йому все життя?
Життя в Іри склалось: коханий чоловік, донька і син, гарна робота. Та коли чула слово «мама», то бачила рідні очі, натруджені руки, рано посивіле волосся – і не могла стримати сліз…
Одного разу в передачі «Чекай на мене» Іра побачила свою фотокартку і дізналась, що її шукають. Ведучий розповідав, що двадцять років назад Ткачук Ірина Павлівна, тоді 17-річна, поїхала до Києва і не повернулась. Батьки її розшукували. В міліції їм повідомили, що її заарештували за хуліганство, але наступного ранку відпустили. І на цьому слід губився, бо ніде більше дівчина зареєстрована не була.
Жінка зателефонувала за названим в передачі номером і з’ясувала, що шукає її мама. Звичайно, їхати на передачу вона відмовилась, тільки запитала, чи в тому ж селі живуть її батьки. Сашко був у рейсі, тому Іра спитала Ліду і Павлика, чи не хочуть вони завтра прогуляти школу і поїхати з нею в село до родичів.
– Яких родичів? У вас з татком немає ж нікого!
– Знайшлися. Чи то я знайшлась…
Діти нічого не зрозуміли, але швидко зібралися в дорогу. Декілька годин за кермом – і от вже Ірина повертає на знайому дорогу: вихиляста смужечка місцями підлатаного асфальту в оточенні розлогих горіхів та черешень стелиться до села. Самого села не видно, але, опинившись на цьому повороті, Ірина відчула : вона вдома!
З неймовірним хвилюванням, тремтінням і в радісному очікуванні Іра під’їхала до двору. Впізнала одразу. Але не могла не помітити змін: ніби все таке саме, але якось постаріло, наче зменшилось, зсохлося…
На шум автівки з хати вийшла старенька: худесенька, зсутулена, майже сліпа, сиве волосся покриває чорна хустина. Іра впізнала не очима, серцем: мама… Як вийшла з машини, так і впала на коліна. Не сміла підняти очей, обізватись. Як боляче! Мамо! Матусю! Якою ж дурною і безсердечною вона була! Хіба є цьому прощення?!
А Лідія не засумнівалась ні на мить. Хоч катаракта і затуляла Божий світ, старенька одразу побачила свою маленьку Ірочку. Хотіла підняти її з пороху дороги, але донька обійняла матір за ноги і шепотіла: «Пробач, матусю! Пробач!»
Ліда з Павликом прокинулись від дивних звуків і були неймовірно здивовані, побачивши таку картину. Та поки наважились вийти з авто, їхня мама вже стояла на ногах, обіймаючи бабусю, а та шершавою долонею витирала їй сльози і щасливо посміхалась.
Через півгодини родина вже сиділа за столом у невеличкій ошатній вітальні. Діти пили чай з бабусиними пиріжками, а Іра не переставала обнімати матусю, посміхалась щасливо, але з очей все текли сльози, ніби відкрився резервуар з накопиченою за всі ці роки вологою. Лише одне захмарювало родинне щастя: тато так і не дочекався повернення донечки…
Олександр, якому розповіли по телефону, неймовірно зрадів появі тещі і одразу ж запропонував забрати Ірину маму до них. Діти, навіть не дослухавши, загорлали: «Ура!» Вони вже встигли полюбити бабусю. Не знаючи подробиць, зрозуміли, що ніколи не пізно покаятись. Любляче серце завжди зрозуміє і пробачить. От тільки роки швидко минають – можна не встигнути. Тому не відкладайте на потім, просто зараз скажіть вашій мамі, як сильно ви її  любите!

История cоздания стихотворения: