Автор: Маргарита Шеверногая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2012-12-11 01:13:43
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Чужі люди

Здається, я любила Михайла завжди.  Навіть не пам’ятаю, коли вперше його побачила. Жили в одному селі, де всі один одного знають. Правда, він на 12 років старший, так що в школі разом не вчились. Але я чомусь з раннього дитинства задивлялась на широкоплечого стрункого парубка…
Пам’ятаю його весілля. Мені тоді було 13 років. Вік «гидкого каченяти» я переживала дуже болісно. Не могла дивитись у дзеркало, була справжнім «страшком»: довготелесе худюще цибате створіння, ще й у вуграх та ластовинні. Волосся – дві попелясті кіски. І  сама – полохлива, сором’язлива до гикавки, ще й нігті постійно гризла від хвилювання. Було на що подивитись!
На весілля, звісно, ніхто мене не кликав, та ми з дівчатами ввечері пішли подивитись. Народу «під весіллям» зібралось багато, слухали музику, хтось навіть танцював. Але мені було невесело. Дивилась на молодих і мало не плакала. Звісно, у мене й на думці не було ревнувати Михайла, проте чомусь було дуже боляче, коли гості гукали «Гірко!», і він вставав, весело посміхався до своєї нареченої – і цілував її…  Вона, його дружина, була дуже гарна! Не те, що я…
А коли вже в сутінках молоді вийшли пригостити «глядачів», Михайло помітив, що я одна стою осторонь, і покликав: «Гей, красунечко! Ходи до гурту, випий винця за моє здоров’я!» Я зашарілась і … рвонула просто через кущі додому! Не хотіла, щоб побачив мене зблизька…
Оте Михайлове «Гей, красунечко!» лунало в мені багато років. І тоді, коли випадково зустрічалась з ним на вулиці, а він навіть не дивився на мене, і тоді, коли дізналась, що купив хату в сусідньому селі – і ридала з відчаю, що більше не бачитиму свого коханого… Навіть тоді, коли цілувалася з майбутнім чоловіком, – і уявляла на його місці Мишка… Може, тому й не склалось наше подружнє життя, що постійно подумки порівнювала свого чоловіка з Михайлом – і порівняння це було не на його користь…
Розлучились тихо, без скандалів і взаємних звинувачень. Чомусь період заміжжя залишився в моїй пам’яті розмитою сірою плямою: ніби й не було нічого… Але ж не могло не бути! І весілля гарне, і медовий місяць… Як сон… Прокинувся – і вже нічого не пам’ятаєш…
Зате до найменших подробиць пам’ятаю зустріч з коханим Мишком – справжню, доленосну, омріяну… Кожний його погляд, кожний дотик, кожне слово!  Ми зустрілись на весіллі (знову на весіллі!) у когось з родичів. Тільки тепер я вже була серед запрошених, а він – весільний староста. Перев’язаний рушником, ходив круг столів, пригощав гостей – усміхнений, жартівливий, гарний, як ніколи! Обпікшись об мій погляд, здивовано повів бровами: «А це що за красунечка? Хто така? Чому не знаю?» Знову жартував, але тепер я вже не тікала: знала, що й справді – красуня!
Цілий вечір Михайло не зводив з мене очей. Приховано, звичайно, але ж я все відчувала. По-справжньому була щаслива! І хоч він всього двічі запрошував мене до танцю (навкруги ж – пильні очі!), встиг нашептати, що закохався з першого погляду і мріє побачити мене знову. Я вірила! Не тільки словам. Його очі спопеляли пристрастю. Руки міцно притискали мене до грудей, і я відчувала чуттєве тремтіння міцного чоловічого тіла. Голос ставав хрипким, і я розчинялась у його вібраціях, танула, готова на все: мрії збуваються!
За два дні ми зустрілись знову, вже таємно. Потім ще. Дивно: майже не розмовляли. А мені так хотілось розповісти, що кохаю його з дитинства, що він – мій принц, мій лицар на білому коні! Не стрималась. Він засміявся: «Швидше, на білій «Волзі»!»
Спочатку я ні про що не думала. Закохана, щаслива, літала високо в хмарах, звідки все здавалось таким мізерним! Навіть те, що в нього дружина і двоє синів…
Але через два місяці довелося спуститись на грішну землю. Я завагітніла. Про те, щоб позбутись дитини (його дитини!), і думки не було. Розуміла, що сім’ю Михайло не залишить, зі мною не одружиться. Тоді навіщо йому моя дитина? Вирішила нічого йому не казати. Вже тоді бачила, що пристрасть Михайлова до мене потроху охолола: коли чоловікові все можна, він уже нічого не хоче…
Ще приїжджав на побачення декілька разів, але літо минуло, до лісу не поїдеш… Ніби не помічав змін у мені. А може, й справді не бачив?
Ранньої весни народився Андрійко. Батькам казала, що це останній подарунок колишнього чоловіка. Інші не питали. В селі нічого ж не приховаєш… Ще й Андрійко вдався у батька, як дві краплі води. І чим старший ставав, тим більше схожий: і статурою, і голосом, і обличчям.
А Михайло? Теж знав. Якось випадково зустрілись у місті, спитав:
– Кажуть, твій Андрійко – мій син. Це правда?
– Правда…
Помовчав трохи. Тоді, не дивлячись в очі:
– Навіщо ти це зробила?
– Бо кохаю тебе…
– А-а.. – тільки й відповів.
Більше ми не бачились. Тобто, як можна не бачитись з людиною, коли живеш у сусідньому селі: все про нього знала, і він про мене, мабуть. Бачила здаля його машину, інколи – і його з дружиною і дітьми. Чула розповіді про чергову Михайлову коханку і дивувалась терпінню його жінки. Навіть на весілля одного з його синів була запрошена, бо наречена – донька моєї колежанки. Не пішла…
Спливали роки, Андрійко ріс, радуючи моє зболене серце: розумний, слухняний, міцний і до всього здатний. І такий схожий на коханого Мишка!
Батьки і подруги давно облишили спроби видати мене заміж. На всі закиди стосовно самотньої старості звично посміхаюсь: «Хіба я самотня? В мене ж Андрійко! От скоро одружиться, народить онуків. Та й хіба в мене мало друзів? І колектив хороший, товариський. Навіщо мені ті чоловіки? Аби штани були в хаті?»
А вчора… Вчора мій Андрійко зустрівся з батьком. Він у мене Миколайович, а не Михайлович, записала ж бо на колишнього чоловіка. Проте давно знає, чий він син, «добрі люди» підказали. Мене ж не питав ніколи… Хоч я багато разів уявляла, як і що розповім синочку про справжнього батька…
Андрій закінчив юридичну академію, працює зараз у Хмельницькому приватним нотаріусом. Вже зовсім самостійний, але нас не цурається, двічі на місяць обов’язково приїжджає в село провідати дідуся з бабусею. Вчора зустріла його в Дунаївцях, разом додому добиралися. Стоїмо на повороті до села, «голосуємо». Аж тут машина зупиняється – Михайло!  Сідаємо.  Андрійко спереду. Привітався чемно і все. Михайло теж мовчить. Мені б щось розповісти, якось розпочати розмову – і не можу.  Так і їхали всю дорогу…
Дивлюсь на них – і серце стискається: такі схожі! Правда, Михайлові вже за 60, сивий, чоло у зморшках… А мені – все ж таки гарний! Навіть смерть дружини його не зігнула, не зсутулила плечей, ось тільки вогника в очах не бачу…
За півгодини все життя моє промайнуло перед очима, кожна зустріч з Мишком, кожне слово! А він? Чи згадує він? На Андрія зовсім не дивиться. Невже не помічає їхньої схожості? Чи колись цікавився синовим життям? Хіба можна не пишатись таким хлопцем?!
Раптом заскімлило серце: а як зараз Андрійко почувається? Все життя бути «безбатченком» – нелегко, особливо хлопцеві. А ще гірше – коли знаєш, що рідний твій батько живе в сусідньому селі і знати тебе не хоче…
Дивлюсь на двох найголовніших чоловіків у моєму житті і розумію: вони чужі люди. Одна кров, одне обличчя – а ніщо їх не об’єднує, навіть я. І не об’єднає, мабуть, ніколи…
Біля повороту до свого села Михайло зупинився. Якщо чесно, очікувала, що підвезе нас хоча б до околиці нашого, це ще 3 кілометра. Але, мабуть, йому було нестерпне наше товариство.
Виходячи, Андрій подякував і поклав 5 гривень. Я сторопіла… А Михайло, так і не глянувши на сина, пробурмотів: «Угу!» – хлопнув дверцятами і помчав до села засніженою дорогою…

История cоздания стихотворения: