Автор: Маргарита Шеверногая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2012-12-12 23:56:24
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вірте: все на краще!

Життя наше сповнене сюрпризів, і ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш. Інколи здається: все, кінець, щастя минуло і нічого доброго в тебе вже не буде. Але після стрімкого спуску у безодню обов’язково починається підйом. Тільки треба вірити в краще і ніколи не опускати рук…
Сашко з Тамарою були ідеальним подружжям. Рідко таке буває, але навіть найзліші сільські пліткарки не мали до чого погострити язиків.  Одружились з великого кохання. Зустрічались 9 років, ще з 6-го класу, після школи вчились разом у політехнічному, правда, на різних факультетах. Після третього курсу одружились. Сашко перевівся на заочне, пішов працювати, аби годувати молоду родину, а Томка за двох писала конспекти. Разом закінчили виш, обидва з «червоними» дипломами, разом влаштувались на фабрику за спеціальністю (і тут пощастило!), разом їхали на роботу, разом вертались – усе разом! Ніколи не сварились, якось не було чого: розуміли одне одного без слів, нібито дві людини, а душа – одна на двох. Та вже невдовзі – на трьох: народився синочок, теж Сашком назвали.
Єдине, що не давало бути абсолютно щасливими – протистояння Сашкової матері. Аделаїда Костянтинівна була владною жінкою, як же інакше – стільки років на керівній посаді! Сашка виростила сама, він – єдина дитина, з ним пов’язані всі її мрії та сподівання. Хіба на таку пару він заслуговував? Гарний, розумний, вихований, міг би взяти за себе навіть доньку міністра – Світланочку, що вже декілька років ним цікавиться. А то прикипів до якоїсь Томки! Мало того, що в неї ще три сестри, всі молодші, так і батьки казна-хто: малярка і тракторист якийсь!
Скільки разів вона казала Сашкові, що Томка йому не пара!  І сварилась, і кричала, і плакала! А він – все своє: «Я її кохаю! Ну, як ти не розумієш?» І ніколи не сердився, тільки подивиться своїми янгольськими очима… Що ти з ним будеш робити?
За стільки років могла б уже й змиритись, та де там! Про весілля й слухати не хотіла. Та коли Сашко сказав, що вони подали заяву, просто розпишуться і скромно відсвяткують у гуртожитку, – передумала. Це що ж про неї в області скажуть? Що єдиного сина одружила і навіть на весілля не запросила?!
Весілля було гарне, з розмахом. Тамарині батьки почувались не дуже затишно, та заради примирення зі свахою можна і не таке витримати.
Молодята на подаровані гроші розпочали будівництво власного дому. У Сашка вже давно був готовий проект, вони з Тамарою до найменших дрібниць продумали , яким буде їхнє родинне гніздечко. Будівництво просувалось повільно: ні часу не вистачало, ні коштів, – але все ж таки потроху вивищувались стіни і підростав посаджений у перший шлюбний рік садочок…
Коли Аделаїді Костянтинівні радісно схвильований Сашко повідомив, що незабаром вона стане бабусею, та тільки скривилась: «От хитра Томка!» Він не зрозумів. Не міг зрозуміти, чому мати не може полюбити його Томочку. Але сподівався, що з часом все зміниться на краще.
Коли народився Сашко-молодший, Тамара була на сьомому небі від щастя. Сашко носив їх на руках – і в прямому, і в переносному сенсі. І не було щасливішої родини!
Думала, що і Аделаїда Костянтинівна (тільки так називала свекруху, та не дозволяла називати себе мамою) пом’якне, як візьме онука на руки. Не взяла. Прийшла з подарунком, заглянула до колиски, як чужа, тільки й мовила: «І на кого воно схоже?» Воно… Ніби це й не її онук…
Та Тамара не сумувала. Поводилась зі свекрухою чемно, з повагою і намагалась не звертати уваги на її дошкульні слова і злі погляди. Слава Богу, бачились вони досить рідко. Головне, щоб Сашко був щасливий!
Так і жили: Сашко працював і на роботі, і на будівництві. Тамара теж не мала хвилинки вільної: з маленькою дитиною не дуже відпочинеш, а Тома встигала ще й трохи підзаробляти, шиючи на замовлення.
Якось у суботу посадила синочка у візочок і повезла коханому обід. Поки Сашко обідав, пішла помилуватись новобудовою. Дивиться: аж там повно скла битого, так і виблискують на сонці уламки дзеркала. «І де взялись тут?» – допитувалась. Та Сашко і сам дивувався: кому треба було тут дзеркало побити? Давно знала, що це погана прикмета. Але нічого чоловікові не сказала: бабські забобони!
А наступного тижня життя її було розбите, як те прокляте дзеркало… Недільного ранку, поки Тамара смажила млинці на сніданок, Сашко посадив малого в машину і поїхав за чимось. Він постійно робив їй сюрпризи: то привезе оберемок польових квітів, то духмяної малини або соковитих персиків, а нещодавно подарував смішне пухнасте кошенятко…
Щось сталося! Не зрозуміла – відчула гострий біль у серці, коли біля подвір’я зупинилась чиясь машина. Чиясь, не Сашкова…
А далі був морок… Млинці згоріли і перетворились на сковорідці на чорне вугілля, чорний їдучий дим заполонив увесь Всесвіт… І в тому чорному тумані бачила Тамара купу металобрухту, на яку перетворилась їхня автівка,  дві завалених квітами труни, велику та маленьку, в яких навіки поховали її Сашків… її щастя… її життя…
Інколи виринаючи з мороку, дивувалась, що ще жива. Не могла ні їсти, ні пити.  Навіщо? Їх не повернеш… Тільки мамині очі – благаючі, всерозуміючі – примушували дихати. Не могла зробити нещасною ще й матусю, дуже добре відчуваючи, що означає втратити дитину…
Майже п’ять років перебувала на межі світів. Робота до самозабуття – і цвинтар. На роботі і вдома – мовчазна, чужа, сповнена болем. Тільки на кладовищі могла бути такою, як раніше: розмовляла з рідними, як із живими, навіть сміялась. Тому-то й пішов поголос, що Тамара втратила здоровий глузд. Та їй було байдуже. Їй ні до чого більше не було діла. Ні разу за весь час не підійшла до ділянки, якби не батьки, то б і недобудований дім, і садок давно заросли б бур’янами. От тільки на роботу ходила охоче: працювати, працювати, аби не було в голові ніяких думок…
Залишилась удовою в неповних 24 роки. Думала, що життя – гарне, сповнене кохання і щастя – минуло. Все, кінець! І не мріяла вже ні про що, ні на що не сподівалась. Але…
Не важливо, як це сталось і де, та Тома зустріла гарного чоловіка, народила трійко діточок: двох донечок і синочка. Разом добудували будинок і живуть мирно та щасливо. Зустрівши нещодавно Тамару, ледве впізнала її: дорідна поважна пані, усміхнена і доброзичлива, випромінює оптимізм та задоволення від життя. Ніщо й не нагадує худеньку, зчорнілу від горя «напівбожевільну», якою її запам’ятала 10 років назад. «Все треба пережити, – каже Тамара. – Інколи здається, що жити не варто, але Господь дає людині рівно стільки, скільки вона може витримати. Зараз я думаю, що, мабуть, все так і мало бути. Якби не страшна втрата, не було б моїх Софійки, Іванки та Віталика…»
Трохи згодом я дізналась, що Тамара опікується своєю першою свекрухою, забравши Аделаїду Костянтинівну, паралізовану після інсульту, до свого будинку, спроектованого її сином з величезною любов’ю. Воістину, шляхи Господні незбагненні…
Як часто буває, що, зіткнувшись з труднощами, ми опускаємо руки, зневірюємось. Та я завжди переконуюсь: все на краще! Вірте!

История cоздания стихотворения: