Автор: Я Есть
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2022-12-17 12:34:08
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка про крилатих і безкрилих. Ч.1

У сиву давнину, коли була
земля, як та перепічка, тоненька,
знайшло мале хлоп'ятко два крила
й прибігло, спантеличене, до неньки.

- Поглянь, матусю, знахідка яка!
Хтось загубив? А чи навмисно кинув?
Пір'їнка кожна біла і м'яка...
Поклала руку на голівку сину,

а очі враз зробилися сумні,
і ніби тінь ясне обличчя вкрила.
- Маленький мій, пообіцяй мені
нікому не розказувать про крила!

- Чому, матусю? З ними щось не так?
Ти розкажи! А я слухняним буду.
- Дитя маленьке, мила простота...
Не знаєш ти, які бувають люди

жорстокі, завидющі і лихі,
за гривню можуть зрадити й продати...
Бувають крила не лише в птахів -
такі були колись у твого тата.

Колись давно - тебе ще не було -
жила я в білокам'яній палаті,
а на горі розкинулось село,
і люди там селилися крилаті.

То, кажуть, дуже древній був народ,
близький і до богів, і до природи.
Такі не потребують нагород,
то люди особливої породи.

Жили вони осібно на горі,
з них рідко хто навідувавсь в долину.
Були вони поети й трударі,
і мармур знали, і червону глину;

всі - воїни, мислителі, творці,
прийшли давно й ніхто не знає - звідки;
і спис тримати вміли у руці,
і викохати найніжнішу квітку.

Чоловіки - статурні і міцні,
жінки - усі красуні неймовірні.
Як звірі чули дивні їх пісні,
до ніг лягали, наче пси покірні.

Вони нікому не робили зла.
До них ходили ми по допомогу,
якщо у когось хвор якась була,
чи треба оберіг комусь в дорогу.

У їхнього правителя був син -
найкращий серед лицарів крилатих.
Ім'я він славне - Світомир - носив,
не міг ніхто ні в чім його здолати:

ні у знаннях, ні в силі, ні в труді,
в змаганнях поетичних, в чеснім герці.
Не знали втоми руки молоді,
могутній розум і шляхетне серце.

Ми випадково з ним біля гори
зустрілися - я там квітки збирала.
Мовчала я, а він щось говорив.
Дивилася на нього - і кохала.

Та й як було не покохать його?
Такий приходить міг лише у мріях.
В нім теж любові запалав вогонь...
Ці спогади мене ще й досі гріють.

О, як кохати палко він умів!
Я з ним літала, хоч сама безкрила.
І хоч пророцтва всі були сумні,
його родина нас благословила.

Мої ж були щасливі, бо - авжеж! -
такого зятя у сім'ю дістали!
А наше щастя з ним не мало меж,
і через рік я сина колисала.

Три роки щастя - наче день один,
в якім щаслива жінка я і мати.
Та вистачило лиху трьох годин,
щоб три життя, як іграшку, зламати.

Жили ми у долині при горі,
окремо від його й мого народу.
Стояв наш дім далеко від доріг,
і річка біля нас не мала броду.

Та кажуть, що від долі не втечеш -
хоч пішки, хоч летітимеш на крилах.
Уп'явся спис під лівеє плече,
смертельна тінь обличчя мужнє вкрила.

У поєдинку хто б його здолав?
Лише отак - із засідки, у спину.
Безбатченко і молода вдова...
Тепер мене уважно слухай, сину.

Дізналась я, хто нас посиротив,
здогадуюсь, за що убили мужа.
Мій дальній родич кату заплатив,
бо нашому коханню заздрив дуже.

Він сватався колись до мене сам,
я ж не хотіла стати з ним у пару.
Нехай же будуть свідком небеса:
обох убивць жде справедлива кара.

Так швидко час біжить - тобі вже сім.
Однолітки твої ще зовсім діти.
Коли зоря скупається в росі
і сонечко народиться над світом,

я відведу тебе на гору ту,
де батько бігав твій малим хлопчиськом.
Змужнієш там, і крила підростуть...
...А злодії хай знають: помста близько!

14.08.2022

История cоздания стихотворения: