Автор: Я Есть
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2022-12-17 12:41:13
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка про крилатих і безкрилих. Ч.2

Пройшло іще сім років. Хлопчик ріс.
І розуму, і сили набирався.
Серед людей крилатих на горі
він рівним серед рівних почувався.  

І хоч він був правителю рідня,
та дід його не виділяв ніколи:
як всі в селі, він працював щодня,
вправлявся із мечем, ходив до школи.

На батька схожий не лише лицем -
як батько, кращим був, за що б не брався.
Раділа мати, дивлячись на це,
дідусь у вуса сиві усміхався.

Широку сіру свиту він носив,
бо так просили і дідусь, і мати.
Навіщо це - ні разу не спросив:
раз кажуть, то, мабуть, їм краще знати.

Вони його хотіли вберегти
від заздрості і підлості людської,
щоб міг він повноліття досягти,
прожити у безпеці і спокої.

Та хлопець зовсім інші плани мав
(священний гнів палав у юнім серці):
знайти убивць і з ними обома
зійтись на смерть у лицарському герці.

Він часто в гори сам-один ходив,
знав всі стежки таємні, всі дороги.
Його немов щось кликало туди,
де тільки диких кіз ступали ноги,

де серед скель ховаються вітри
(він розрізняв їх голоси і вдачу);
з орлом він, наче з братом, говорив
і знав, чому вночі каміння плаче.

А ворогам спокійно не жилось,
бо знали, що розплата неминуча.
І якось раз застати їм вдалось
хлопчину одного у синіх кручах.

Він не злякався, бо давно чекав.
Дістав меча і мужньо став до бою -
від страху не здригнулася рука,
хоч нападали водночас обоє.

Вони його старались відтіснить
до урвища, на самий край безодні.
Сміялися: а ну ж як полетить?
Не вміє ще? То навчимо сьогодні!

Хлопчина помаленьку відступав,
уміло відбиваючи удари,
а потім - враз - хитнувся і упав,
і зник з очей в зловісній сірій хмарі

туману, що встеляв безодні дно
(він ранками тут клубочився завше).
Зраділи: що ж, загинув все одно -
не вижити, з таких висот упавши.

Та ж мудро радять не казати "гоп",
бо можна засміятися на кутні:
у хлопчика під свиткою його
ховались крила до пори могутні.

Так розсудили мама й мудрий дід,
що крила краще певний час ховати.
Тоді, можливо, в скруті чи в біді
вони хлопчину зможуть врятувати.

Убивці розгубилися на мить,
не знаючи, у бік який тікати:
здійнявши вітер дужими крильми,
з безодні підіймалася розплата.

Вони вважали, що простий хлопчак
не зможе врятуватися нізащо:
загине від стріли чи від меча,
а тіло - в прірву чи у темну хащу.

Тепер би заховатися самим
від смерті, що уже у спину диха -
оцей хлопчина з білими крильми
їм народився, певно що, на лихо.

Тікали, не шукаючи доріг,
спочити не спинялися ні разу,
бо кляті крила маяли вгорі,
доводячи до відчаю, до сказу.

Блукали так вони до темноти.
То страх їх гнав, то докори сумління.
А вже коли не стало сил іти,
самі перетворились на каміння.

Безславним і сумним їх був фінал.
А хлопець крил вже не ховав відтоді -
хто смак польоту скуштував сповна,
того із небом розлучити годі.

Він жив щасливо ще багато літ...
Ти ж, мій читачу, пам'ятай, будь ласка:
допоки є крилаті на землі,
в житті можливо все - і навіть казка.

14.10.2022

История cоздания стихотворения: