Автор: Шон Маклех
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-05-24 01:19:29
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
«Весь світ складається з двох натур:
одна видима, інша невидима.
Видима називається твар,
а невидима – Бог.»
(Григорій Сковорода)
У сутінкові епохи особливо яскраво світять людські постаті. Не сприймайте це як аксіому і
доведену закономірність. Це констатація факту. Я маю на увазі саме сутінкові епохи, а не «темні
віки» (в існуванні яких я сумніваюсь, принаймні для таких країн як Ірландія та Китай). Хоча
справді бувають епохи ночі - коли хоч околи виколи - тьма. Тоді світи - не світи... Тоді
ховаються в печери, а світло ліхтариків сприймають як відсвіти пожеж. Але я не про них. Я про
сутінки. Або ранкові - перед світанком, або вечірні - перед тьмою. XVIII століття було саме
епохою сутінок. Сутінок бароко. Це химерне і надлишково естетизоване століття сприймають
іноді як самодостатнє. Як окремішнє. Але насправді то було довершення ренесансу. Вже навіть
не пізній, а пост. Постренесанс. Квазі. Хоча, ні. Квазіренесанс настав пізніше - в епоху ампір.
Бароко було епохою світлою. Епохою надій і мрій про ідеальне місто. Ампір, зрештою, теж -
античність і пізню Римську імперію малювали тоді виключно світлими фарбами. Франсіско-Хосе
де Гойя був тоді анахронізмом - саме звідти - з сутінок. Доскіпливий читач одразу спита: «І що ж
це за сутінки, фантазійний авторе, вечірні чи ранкові?» І ті, і інші, читальнику! Точніше не ті, і не
інші.... Це були сутінки затемнення. Тільки не треба одразу заперечувати: мовляв, епоха
просвітництва, яке ще затемнення, це в автора в голові затемнення, а це епоха Вольтера, Руссо,
Ліннея та Свіфта. Ви мене не зрозуміли. Це були сутінки мислення і світосприймання. Світ почали
сприймати спрощено - як механізм, машину. Механіка звелась до абсолюту. Світ і Всесвіт
сприймався як величезний механічний годинник, де все було розкладено по поличках, і
лишалось тільки це все класифікувати. Машина стала мірилом і суддею: хронометр і гільйотина.
Якщо хтось і говорив про загадку і таємницю, то хіба граф Каліостро, що ні сам в це не вірив, ні
його слухачі, що сприймали це як розвагу, а не як пошук істини. Все вже відомо і відкрито,
матерія вічна, Бог - це провидіння, система евклідової математики. (Це в кращому випадку,
інколи пантеїзм як забава інтелектуалів, частіше повний атеїзм). Так сприймали світ. Велика
французька революція не тільки поставила крапку на цьому світогляді, але і показала, що все
насправді не так - все те так просто і не так однозначно.
І серед цих сутінок бароко, аристократизму, феодалізму, механіцизму і просто епохи зневіри (о,
як це відчув Джонатан Свіфт! Саме за це його і недолюблює багато хто в Ірландії!) були постаті,
що пливли проти течії. Що протиставили духу механіки глибину філософії, теології, таємницю
світобудови, справжню красу тексту. Я про Григорія Сковороду. Цього самотнього генія.
Григорій Сковорода - це був перший у світовій філософії мислитель тексту. Для його
попередників текст був засобом, а не метою, способом виразити щось, іноді навіть способом
заперечити текст як самодостатність (як у Вольтера), іноді сходами до над завдань (як у Томи
Аквінського). Текст як самоцінність був не у філософських, а в сакральних творах. Не дарма ж
Конфуцій не писав власних творів, а тільки збирав твори давнини - він розумів небезпеку
сакралізації тексту. І хотів сакральності для інших текстів, але не для своїх. У Григорія Сковороди
текст філософських творів не сакральний. Текст стає самодостатнім світом. Так само і давні
сакральні тексти він розглядає як самодостатній світ - мету, а не засіб. Він бачив три світи - світ
речей, світ ідей і світ тексту. У третьому світі він жив і почував себе там досить комфортно.
Настільки комфортно, що світ речей ставав йому непотрібен, а в світі ідей він шукав лише
інструменти для тексту.
Творчість Григорія Сковороди – цього вічно невчасного філософа, вічно недоречного для будь
якої епохи – не тільки для своєї, дослідники розглядали виключно в контексті і в просторі землі
яка цього дивовижного генія породила, по якій він ходив, обережно торкаючись ногами земного
пилу, і яка його знову прийняла – пішов він у цю землю як колись пішов у добровільне вигнання
від суєтності і гріхів мирських – світу марнотного сього. Але Григорій Сковорода мислитель не
регіонального масштабу як Конфуцій чи Лао Цзи, він людина космічна, людина і громадянин
Всесвіту в кращому розумінні цього поняття. У його генії, звісно, відчувається колорит замріяних
степів та сумного Борисфену, але мислив він про вічне і нескінченне. Але це якось важко
усвідомлюють як українські дослідники його творчості так і закордонні. Бо для українських – «він
наш» і бачать у ньому мислителя у садочку Богом забутого хутора Слобожанщини, а іноземні –
екзотичного посланця незнаної зачарованої країни. І це суттєво заважало розуміти ідеї цього
мислителя – він зірка філософії світового контексту, один з найбільш освічених мислителів епохи,
тонкий знавець латинської і давньогрецької мов і філософій, Європа для нього була не
континентом, а частиною середовища буття.
Це щодо простору. Щодо часу – тут тенденції протилежні. Григорія Сковороду розглядають
окремо від епохи – позачасово, що теж часто заважає розуміти його думки. А жив він у
надзвичайно цікаву епоху, в першу чергу в духовному контексті. Я би назвав цю епоху
«сутінками бароко». Ренесанс болісно довершувався. І це відчувалося всюди: і в країні
неяскравих кольорів - Голяндії, і в гоноровій Англії, що жила передчуттям епохи пару (їй було
тісно в світі механіки), і в країні вічного прикордоння - Угорщині, і навіть в темному Китаї, де
свого ренесансу не було і не могло бути, бо античність ніколи не закінчувалась, а спроба
європейського ренесансу завершилась катастрофою. В Україні це відчувалося особливо гостро:
стара барокова Україна гинула на очах, про нову годі було мріяти, та й ніхто не здогадувався,
що йде епоха пару та електрики, хоча всі передчували, навіть Карл Лінней - цей останній
апологет механіцизму в натурфілософії. Ламарк уже стукав у двері, але вони були зачинені. У ось
у цей час суцільної механіки, у цей час суцільних сутінок - від колишнього Нового Амстердаму і
знервованої Ліми до солоної тайфунової Формози, у цей час атеїзму та ритуалізації релігії, у цей
час коли Бог вважався сукупність математичних формул, що виражали юридичні закони, у цей
час по землі ходив теолог і теософ. І то не як зразок анахронізму чи уламок минулого, а
сучасний теософ. Бароко марно шукало Бога десь по нетрях деїзму та прагматизму і закономірно
дійшло до атеїзму Вольтера. Григорій Сковорода Бога знайшов. І не тільки у собі - це було б
надто просто. Він знайшов його у Всесвіті. Як нематеріальну творчу компоненту. Як основу
одного трьох частин Світу, де оця матерія - яку вже почали мислити як вічну і всюдисущу
субстанцію була лише частиною одної з частин світу, але не новим божеством.
История cоздания стихотворения:
Спасибо, Владимир! Добровольно не уйдёт... Обучает наверно двойников...Прими мою поддержку! +++ !!! |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:36:04 |
Браво, Михаил! Чудесная
песня и Ваше исполнение!
+++ !!! Оценки по стихотворению: Ритм: 5 Размер: 5 Рифма: 5 Метафоричность и целостность образов: 5 Эмоциональное воздействие: 5 Глубина мысли и точность логики: 5 |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:27:28 |
Дякую, Виктор! Тема не избитая и очень нужная для нашей жизни! Понравились стихи!+++ !!! |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:19:17 |
Іде вуйко Хрещатиком
- Приїжджа людина. Запитує у зустрічних: - А котра година? Перехожі пробiгають, Позиркують скоса. Той рук(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 09:59:39 |
Коли забув ти рідну мову
— яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, каз(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 08:29:11 |