Мамо, вставайте!

Так, це був час суцільного мороку... І досі нема точних цифр замордованих голодом в той час. Але достеменно відомо, що українців з 19-го року до 39-го кудись зникло понад 50 мільйонів. Так за переписом 19-го нас було 81 мільйон, а в 39-му виявилось -26. Я навіть уявити не можу таких цифр! Чи хоч одна країна світу втрачала через геноцид дві третини населення? 50 мільйонів! Нас зараз тут живе менше...

Дякую. Аби ніколи не повторилось...

Дякую, Едуард. Я теж вірю у все добре для моєй Батьківщини. Бо інакше, як жити? Муисмо вірити і змінювати світ на краще.

Вы и правда, умница, раз помните и у вас это болит...

Памятка совку, который развалился, но сидит в головах миллионов до сих пор. Для этих товарищей развал СССР - величайшая трагедия. Умом, тем более сердцем, это понять сложно.:

Согласна, Юрий. Оплакивать людоедский режим невозможно,если умом и сердцем понимаешь, что он творил с обычными людьми. но страх, страх, въевшийся глубоко в гены, тот самый, который заставлял поддерживать все решения людоедов и идти на убой, молчать, когда ночью забирали твоих, молчать и дрожать. Этот страх и сейчас есть во многих из нас и он вопиет о, якобы, трагедии... А настоящих трагедий не помнит. Голодомор одна из страшнейших страниц человеческой истории. И память о нем должна быть в каждом украинце. о вот только именно там, где более всего пострадали люди тогда сейчас АТО... Мне всегда казалось, что это беспамятство не просто искусственное, но еще и потому, что на вымершие места, в пустые хаты ввезли чужих, русских. И сейчас это нам и аукнулось кровавой бойней на востоке.

Дякую Вам, пане Юрію, як ви гарно сказали - голодом ситий по горло, отакі оксюморони придумує життя...

Дякую, Ніно, за відгук і Ваш біль. В повтор геноциду зараз в Україні не вірю, не ті часи, не ті люди, і не та влада. Все змінилося і накраще, як би ми не бурчали і не скиглили, що все не так. Все не так було при Союзі, а зараз є надія збудувати нормальну державу, головне, досягнути миру. З іншим ми упораємося. Я вірю в свій народ. І молюсь за нього.

Дякую, Лідочка. У мене теж страшна генетична пам'ять, бо ж дідусь і бабуся східняки. Я й досі збираю крихти хліба на столі і їм, бо так робила моя бабуся... Так роблять і мої онучки. Голода немає зараз, а от механічно збираю крихти... І нічого вже не вдієш...

Мої рідні з Чернігівщини. У бабусі з дідусем було 9-ть дітей. Троє самих менших вмерли від голоду. Моя мама заїхала на Донбас від голоду в 16 років, там зустрілась з моїм майбутнім батьком. А ось так вона попала на Донбас. Ліда.

https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47270&poem=129049

Спасибо. Вики. Вы так балуете меня вниманием.

Наташа, потому, сто мне очень нравится ,как ты пишешь. Ещё с 14 года я восторгалась твоим мастерством слова. Потом так долго не было тебя. Я твои стихи часто читаю знакомым. Все в восторге.

Наталочко, а сегодня новіна ,що наші нові ЗЕрадникі препинилі фінансування кіно про Голодомор. Це ж ні Свати? Ось таке лихо вибрала Україна !

Хотілося викласти твій вірш на головну, а він тут. Я дуже його полюбила. І вже вівчила. Дякую тобі.

Тобі дякую, хороша. Проанонсувала вчора його до скорботної дати. Кому болить, той і зайшов на нього. А відносно фільму, вчора дивилась один, настільки вгодовані актори з бездоганною шкірою, такі чистенькі, аж знудило... евже не можна зняти правдивий фільм про той жах? Принаймні, постаратись достукатись до сердць. Не знаю, який мав бути не профінансований фільм, та допускаю, що рівень його міг здатися не достатнім. Бо про таку біду, або гарно, або ніяк. Тут потрібен шедевр, а хто зараз на Україні здатен на нього? Кіно у нас вимирає...

Наталя, в нас є квартал95 и свати. Хіба цього мало? А якщо чесно,то сумно все це...
По еспресо тв були документальні фільми. Но я в інтернеті читала. Я учора твій вірш у фб розміщала декілька разів. Ввечері мене заблокували. Ні за вірш. За суперечки и що ч кацапів кацапами назвала. На тиждень заблокували.сволота!

Добре, хоч не за вірш. Проте, цікаво, нас вони хохлами як величали так і величають, і банів я не бачила... Але ФБ не проросійський ресурс, мабуть ти натрапила на російського адміна. Бог йому суддя.

Натуль, мене знов заблокували у фб.
Я так хотіла там його розмістити.
А ти не розміщала?
Твій вірш - найкращій з усіх,що мені доводилося читати.
Я його вже вивчила. 🕯️🍞

Это надо помнить... Мы последнее поколение, которое слышало от очевидцев описание геноцида. мы последние, что сохранили в себе боль и память выживших... Если не мы, то кто это напишет и сохранит для будущего? Есть преступления без срока давности. Голодомр в их списке. Спасибо за память, Андрей.

Інно, Західна Україна свого встигла вхопити і без Голодомору. Нам нема за що каятись перед народом України. І болить у нас біль всього народу, бо галичина то Україна. Так було і так буде. Пам'ятаю,як була шокована, дізнавшись,що на Західній Голодомору не було... Дуже довго хапалась за віру в те, що був недорід...Коли прийшов Горбачов і стали писати правду, в мене був шок... в 17 я стала дисиденткою. В екзаменаційному творі написала про ГУЛАГ, закон п'яти колосків, Голодомор, людожерскьий режим і була жорстоко покарана, конаючою системою. Мене позбавили золотої медалі, і поки не вийшла заміж і змінила прізвище, не могла нікуди поступити. Різали на екзаменах...А вчилась найкраже потім в групі. По половині предметів мала автомат на перших заняттях. Усе було - жовтеня, піонерка, комсомолка, дисдентка і клятий ворог системи. Народись я раніше, то чекалаб мене божевільня, чи політична стаття. Повезло - закінчила школу и Союз віддав Богу душу. Досі вважаю Сталіна особистим ворогом, а злочини його режиму без сроку давності. І Голодомор - один з них. Навіть уявити тяжко те, через що пройшов мій народ.

Юрий, с учетом нашего крестьянства, а я знаю, что это такое- украинский сэлянын не по наслышке, сама живу в селе, - мы обгоним Польшу. Нам только пакет законов нужен нормальных, поддержка от государства, ссуды под нормальные проценты в банках на технику и мы засыплем мир зерном, салом и овощами с фруктами. Польша на песках собирает огромные урожаи, а у нас земля - масло. Мои подруги,что вышли замуж за поляков, иальянцев, евреев из Израиля, немцев, испанцев -всех везут домой. Даже турков и индусов. Украинки, аки голубки, возвращаются в гнездо. И их мужья в абсолютном трансе от нашей земли и климата. Открывают магазины, кафе, ресторанчики, некоторые начинают фермерствовать. Домой не вернулся никто! Поляк, видела, утром взял в горсть землицы нашей и целует ее. И не потому,что тут была Речи Посполита когда-то, а потому, что такой земли он не видел еще. Он малиной занялся, 3 гектара малины насадил, обработка трактором( мини). Малина "Полька" ремонантная, та, что основной урожай дает на побегах первого года -молодых. Снимали урожай он пел и плакал. Польше не снился ни такой выход, ни вкус. А наши крестьяне на Поляках летом загибаются, в то время, как дай помощь государства, нормальную аграрную политику и мы перевернем эти 2м черноземов, вроемся в них и добуем - ЗОЛОТО! Золото земли нашей. Украина может накормить мир. Так уже было.
Знаешь, Юр ( ничего, что на ты? Я в сети выкаю только незнакомым и тем,кого терпеть не могу...) я из того региона, где о наркотиках только слышали, но не видели. Где алкоголизм огромная редкость и порицается всеми. Где женщины не курят на людях) Стыдно потому что. Не принято. Где нет воров - дома до сих пор не запирают, уходя ненадолго- веничком подопрут дверь и все. Значит, хозяев нет дома. Есть и такая Украина, и возрождение пойдет изз таких регионов. Возрождение нашей морали, порядочности, веры и земледелия. Впрочем, у нас нет не возделанной земли. Нет полей в молодом подлеске и пустырей. Если кто-то не хочет или не может возделывать свой участов,то передает его желающим. За пару мешком картошки осенью отдают. У меня дети 7 гектаров по людям набрали и еще о двух речь ведут. С мотоблоком! На трактор денег нет. Была бы помощь от государства, никто бы по заработкам не ездил. Дочь открыла сыроварню, скупает молоко по селу и делает десяток видов сыров, не уступающих по вкусу лучшим аналогам Италии, Голландии и Франции. Она просто искала возможность заработка на дому - буквально. У нее двое крох -3 года и годик. Варит сыры, делает творог( по сложной технологии отогрева в духовке в банках), сбивает масло, сепарирует сметану. И это всего один пример предприимчивости и удивительной работоспособности молодых у нас.
С учетом уникальной любви к земле и труду у нас, надо было очень постараться, чтобы Украина не была богатой страной. Я специально ничего не пишу про города. Пусть о них расскажут горожане. Уверена, и там есть те,кем можно гордиться. Те, кто сохранил нашу науку, не дал разворовать производства. Те, кто умеет руками что-то делать, производить, а не только барыжить. Но вложений в промышленность и науку надо куда больше, чем в аграную сферу. И накормить мы готовы всю Украину уже за год при нормальной агрополитике. Польша смогла, почему мы не сможем? Сможем. Сорта польские мы уже свезли втихушку) Их агроприемы подсмотрели. И начинаем потихоньку, без гос поддержки поднимать украинское село. Мы пережили Голодомор не для того, чтобы покупать чужие продукты и завидовать соседям. Мы можем жить не хуже их. И будем так жить. Я в это свято верю. У нас уникальные генетический код, в метафорическом плане, конечно, но народ,который столько всего пережил достоен лучшей доли.
Ми переможемо!

Ребят, вы оцените картинку еще... Я ведь стих написала, увидев ее... Крумка хліба з свічкою, а по центру вирізана Україна. ніколи не бачила більш символічного малюнку... Земля, що тече молоком і медо, де пшениці сучасних сортів в півтора метра стоять висотою і густота така, що корова не пройде, коли втікає з пасовища. І ця земля пізнала самий страшний Голод в історії людства. Оця крумка хліба - то наша країна, а свічечка - то наша пам'ять. Пам'ять про тих, хто помер і вижив в часи безпрецедентного геноциду українців.

Дорогая Наташа! Снова зашел к тебе и перечитал. Золотой ты Человек! Обнял бы и не отпускал от сердца! Как дочь свою любил бы! Низкий поклон твоим маме и отцу, что родили и вырастили такую украиночку! Перечитал снова это твое письмо и выражаю полную солидарность со всеми твоими мыслями. Они правильные и мудрые! И я всегда удивляюсь, как мы, такие талантливые и умелые, до сих пор терпим то, что с нами делают, не давая стать лучшей страной в мире? А ведь мы можем и должны такими стать!

Юра, рада тебе. И повторю свои слова с 15-го года, ми переможемо. Научимся выбирать достойных политиков и президентов. Научимся быть народом, а не биомасой для всяческих экспериментов. Научимся любить эту землю и язык, а не только борщ и сало. Мы еще очень молоды, в смысле государства. Мы ошибаемся и ведемся на обещания популистов. И это нормально. есть понятие взросления нации. И мы его пройдем. Вылезем из детских штанишек и будем жить достойно в богатой стране. Я не знаю когда это будет... Потому, как на взросление нации идут десятилетия. Лучшие модели соц устройства в мире тоже не были созданы в один год, или десятилетие. Были у них и сои войны и противостояния кровавые, но сумели выработать свои системы гарантов и противовесов. научились выбирать, хотя и ошибаются, иногда, до сих пор. аучились контролировать своих избранников, требуя у них отчет о каждом центе. И мы к этому придем. Главное, перестать надеяться на чудо. и один человек в мире не способен превратить разруху в рай за 4 года. Нам так не хватает зрелости и терпения. Не хватает веры в нас самих, понимания, что любые изменения надо начинать с себя. Но все не так и плохо. Страшные события последних лет сплотили лучших из нас, заставили понять кто мы есть на самом деле. Научили нас быть украинцами. Ты заметил, как много сильных авторов почти ушли из русского языка? Да, мы пишем гораздо меньше, потому что нельзя писать лирику, когда внутри так больно... Да, мы еще учимся работать с украинским словом. Учимся азам. Это правда, но и это медленное, но верное движение в сторону своей культуры и литературы, уже что-то. Это выбор сердца. Поднять экономику реально за пару десятков лет. А вот вернуть народ к его истокам, вернуть историческую память, привить любовь ко всему украинскому - работа на много десятилетий. А мы в самом начале. И мы пройдем этот путь до конца. Україні бути. Бути вільною і багатою. Бо маємо на це потенціал. І ніяка агресія ззовні не зможе нас подолати і звернути з обраного шляху. Я вірю в це. І сподіваюсь побачити ще за життя зміни на краще. Обіймаю тебе, дорогий друже. Будьмо.

Вічна пам'ять замореним в ті роки. Мусимо пам'ятати.

Ой, Раєчко, Хабаровский край, Колиму, Тюмень, та власне весь далекий Схід і Сибір заселяли ще за царя українцями. По останньому радняському перепису населеняя в Тюмені виявилось 80% жителів етнічні українці. Де нас тільки нема... Нажаль, я не читала нічого і не знаю де взяти інфу по першому переписі населення в СССр, пошукаю. Але це схоже на парвду. Бо якщо після п'яти хвиль Голодомору, після знищення такої кількості люду( доречі, зараз не про 4 мільйона річ іде, а про від семи до десяти!) ми все оно розповзлися і розмножилися. Бо українець виживе будь де, такі ми за групою крові. А ще вольниця в нас по жилам тече. Як казав Вольтер:" Воля не те, що вам дали, а те, що не можуть відняти." Отож і у нас її не відняти. Бо ще з часів козаччини ми довелис воє право називатись народом вільним. А ті суки будуть до останнього відпиратись в цьому злочині. Бо нічим вони не кращі турок. Турки геноцидили армян, росіяни - українців. Геноцидили, позбавляли історії, почуття гідності, силували до любові. А ми, наїівні і пекраснодушні довгий час вважали упирів братами. Якби не було яжко зараз, та ми зцілились від столітнього мороку і залежності. Я б на місці нашой Верховної зРади таки ввела купу наших геніїв в список українських класиків. Не можу я дарувати східному сусідові нашого Чехова, нашого Достоєвського, а Некнрасов то класик Західної України за місцем народження і походженням. І я ще не всі фіографіїї батьків геніїїв почитала) ой, нарию) Бо маю стійке відчуття, що більшість так називаємих класиків російської літератури мають дуже слабке відношення до росіян. Мілкі злодюжки і брехуни крали і відбирали у нас все - найродливіших жінок ( Наталя Гончарова правнучка останнього українського гетьмана), наших геніїїв ( хай хоч на голову стануть, але Достоєвський син українця з Львівщини, а значить етнічний українець!), нашу пшеницю, горулку, сало, нашу історію! Наших митців війни( Нахімов і не тільки). Наших кращих вчених. Все це вони собі привласнили, не маючи права. Прийшов час збирати каміння. Відбирати наше - нам чужого не треба. Хочуть історичної справедливості? Най віддадуть нагарбане. Я мовчу про слобожанщину, що вони в обмін на Крим отримали. Але Крим вони відаддуть, або повернуться в кам'яний вік. Буде їм історична справедливість по всім статтям. І визнання Голодомору і сплата за нього.

Ой, Наталочка, твої слова та до бога! Хочу сказати, що дані перепису можна знайти в їх же документах. Колись я на стихірі в своєму щоденнику написала слова Петра Першого про українців, так "прибрали" зразу!

Западенців минула. Досі мало хто знає скільки їх полягло в той рік, через ті плоти зі збіжжям, що вони гнали по збручу, в надії не заробити! Вирятувати...коли по ним стріляти почали,вони пускали ті плоти по воді... В надії, що десь до берега приб'є українського,і може якась сім'я виживе... Всі радянські роки післі війни людям в голови вбивали,які ми тут звірі на західній. Бандерівці ми. Антисовєтчики. Сволота,мовляляв. А та сволота ссипала в лантухи збіжжя, барабольку, сало, квашанину і відправляла вночі по воді, в надії когось врятувати..Ті плоти майже всі втопили погранці. Галичани те знали, але пускали поки крига не взялася... а весною знов пускали. Бо бачили розпухгі трупи, що плили по Збручі. Бічили людей, що під кулями погранців пробивались до Польщі. Як їх, попухших, з дітьми на руках, стріляли. замовчали про подвиг народу мого... Про лихих бандерівців, як вони українців пробували рятувати... Дрібниця? О, ні. То були вчинки любові і віри. І я знаю, що по закону справедливості, якісь з тих плотів потрапляли у руки голодуючим. В них стріляли, в тих, хто пробував ті плоти до берега висунити... Але десь же комусь пощастило? так мусить бути...
А потім був 39-ий і радянську армію стрічали тут з квітками, рушниками і хлібом сіллю. Бо галичина - це Україна! За ті плоти, за той хліб і квіти 350 тисяч було знищено в перший рік радянської влади... Закатовано і замордовано. Виселено цілими сім'ями в Сибір. В мене оповідання є "На вулиці миру". Не пам'ятаю, чи я його на УПП принесла. Погугльте "На улице мира" - то розповідь про моїх сусідок. Там немає вимислу. Почитай, будьласка.
Бо, хай в нас і не було тут Голодомору, та ми теж своє отримали від людожерської влади. Сповна отримали. Щей десятиліття ганьби, нас же майже вся Україна і людьми не вважала... Пам'ятаю,коли першому чоловіку сказала, що я з тернопілля. Він кинув тільки одне:" А, з-за рову..." Я оте "з-за рову" потім ще не раз чула. А то Волочиськ - через Збруч Галичина. Кілька хвалин ходу всього до колишньої Польщі. А стілки погорди і огиди було в тих словах "Жінку з-за рова взяв. Чи в нас дівчата перевелися?"
А потім ми якось в його село приїхали. Він старовіром був, російське село. І він мене з погордою демонстрував, так і казав: "Гляньте, яка квіточка, хоч і з-за рову." І бабця старенька якась розплакалась. "Дякую тобі, дитино, за всіх вас від всіх нас... Нашу сім'ю пліт порятував той, що пускали ваші по воді..." Я тоді вперше про ті плоти почула толком. Бо про них лиш пошепки говорили в нас... Ми ж переселенці, східняки. Просто Волочиськ то була остання частина діда офіцера. І в нас був Голодомор без плотів по Збручу. Росіяни нас не рятували... прикордонне чорнозем'я і в них було голодне. Там теж морили люд навмисне... Бо українців було багато. Курщина і білгородщина це ж взагалі українські землі. Там і досі українців повно. Той не могли вони нам помогти, самі вимирали. Та не так, як в нас. Там росіянам дозволяли в міста йти, переїзжати.. в нас - ні. Застави на дорогах, деякі села оточені і з кулметів по попухшим людям, дітям, жінкам. Діток деякі, хто вирвався відносили під лікарні і вокзали. в надії на те,що в дитячих будинках погодують... В 33-му році, по офійійним данним в дитячих будинках України загинуло від голоду 820 тисяч дітей... Їх там теж не годували... Виховательки божеволіли. Бо на свій пайок не могли навіть душу втримати в вихованцях...
Ту люди, що змогли дійти до міста попри кордони на дорогах, там і помирали... Була заборона їх брати на роботу. Давати їм хліб... Помагати. Харків, Днапропетровськ, Донецьк, Луганьск, Жмеринка і ще багато міст були забиті трупами селян. Вони лежали по одному і группами вздовж тротуарів. Їх збирали похоронні команди на вози, мртвих і ще живих, і ховали в ярах...Ще довго ті місця поховань стогнали... Я не уявляю, як би жила, будучи городянкою і пройшовши біля дитини,чи жінки, чи чоловіка- байдуже, що помирав з голоду. Мабуть, тому мій рід репресували і згноїли, що ми і не проходили повз біди. Господи, куди ти дивився в той час? На яку землю? Наша смерділа трупами і голосила материнські прокльони...

Влучно, Віталій... Влучно. І померлі ночами стогнуть, бо живі на війні усі.

Господи, сім'я з 14 душ їсть відро бараболь за день.. і то впроголодь... 6 відер, як не діли - за 2 тижня голодна смерть... Плачу... сім з одинадцяти втратити - збожеволіти можна... Моя прабабця 15 з 17-ти втратила в 37-ому. В 33-ому мала 11, всіх змогла врятувати. Бо соняшник не виломаний ще був, його й не забрали. А виломали коли то вже все сховали.. до весни протягнули на соняшнику і макусі. Бабця казала, що на язику від того насіння піхурі брались і лопали, язви були...їли сємушки з кров'ю... Але якось вижили. Повезло, запоріжчина, надзвичайно щедра земля. А я й досі пам'ятаю бабціні уроки, які трави їстівні і як лободу готувати, і в чому кульбабу вимачувати, і яке коріння можна споживати, і як висмоктувати нектар з квіток..то наука на життя. Кропива варена- то чай, її й їсти можна. Лобода смажена - то смаколик. Затіруха - кілька ложок смаженого на олії( олія була, бо насіння було соняшникове) борошна на баняк води і закип'ятити. Палили кізяком. Господи, що вони знесли! Не приведи Господь повтору... Нікому. Ніколи. Ні, людожерами були не наші селяни, а та влада.

Приблизно те саме було і в моїх...
Ще бабуся розповідала, що по селу не було навіть котів з собаками...
Все, що можна було використати як їжу - все з"їлось...
І траву їли, і ворон, якщо вдавалось впіймати....
А влада з тих часів мало змінилась.......

Сергію, я тут напишу для всіх - пробачте,що не кажу ДЯКУЮ за коментар...не можу..вважаю це слово тут недоречним... Люди діляться болем і співчуттям..як же можна дякувати за біль? Та я вдячна всім,хто ділиться своїми родинними історіями про Голодомор, за пам'ять вашу і серця людські.
Сергію, бабці твоїй дуже повезло,що вирвалась тоді... Дуже. Голодомор не забрав в моїй родині нікого. Хоча сім'ї дідуся і бабусі пережили його. Нам дуже повезло, дуже. В репресіях 37го більше сорока загинуло у нас... а в Голодомор і ВВв - ніхто. З усього роду бабці вижила лишень вона і її сестра. З 17-ти дітей. Не змогли заморити голодом, то заморили на лісоповалах Уралу. Знаєш, я з 17-ти років, коли заходить мова про родину, говорю:" Я з репресованих." Бо самий мій страшний бій це репресії. 15 хрестиків - весь спадок бабці за життя. Залізних хрестиків. Коли ховали їх, то прабабця вирізала дерев'янні, а ці зберігла, як пам'ять... Вони ж їх на собі носили... І ось ці хрестики ми знайшли після смерті бабусі. ЇЇ болючий скарб... 15 залізних хрестиків, викуваних батьком для дітей, яких потім влада прирекла на смерть. Молодшим не було й місяця - трійня була... Отакі вороги були в радянської влади на Україні - немовлята, жінки і старі... Людожерський режим. Людожерський... І я теж не можу написати в прозі про це. Не маю потрібного рівня ще.. не очистилась ще стражданням, щоб про таке писати. Але напишу неодмінно... Бо про геноцид українських греків ще ніхто не писав. А він був...

Ой, воно само обирало форму.. я в такі вірші не лізу з холодною головою... Потім вже,коли правлю, то підключаю голову..а пишу і плачу... Я не вмію інакше про таке писати...

І в мені воно болить все життя, Нат... З того часу, як почула розповіді своїх стареньких... я досі не можу явити собі все, що тоді було... Навіть уявити...Точно знаю,що напишу в другому вірші триптиху, а ось задумка на третій - надто жахлива...чи зможу? Страшно...

Нат, бабушка рассказывала, что таким способом хотели загнать людей в колхозы, кто вступал, тома паек давали. Еще я знаю о налогах в деревнях, только время не помню, а уточнить не у кого, муж и свекровь умерли. Там надо было платить за каждое дерево, за скот и птицу и люди рубили сады, резали скот. Деревенские дети имели право поступать в ВУЗЫ только по особому разрешению сельсовета. Это еще при мне было.

Натуль, бабця вже плуталась твоя... бо до 33го всіх в колгоспи вже загнали давньовішньо. В мене прадід агрономом в колгоспі був. Вигрібли -все. По сучасним оцінкам 10 мільйонів люду в нас загинуло в 33-мі... Цілі села вимирали. Над сільрадами чорні стяги підіймали,щоб люди не заходили в село і в хати, бо від розкладаючихся трупів можна було заразу підзопити, тай просто померти... трупи на жарі лопали,коли їх рухали, і трупний яд бризкав на всіх, хто поряд... а від нього спасіння нема. То не в колгоспи зганяли,то колгоспників убивали. Думаєш,чому наж схід такий російський? В ті села потім перевезли російських селян з нечорнозем'я. В якомусь сенсі наш донбас тепер - наслідок того Голодомору. Як і Крим -наслідок депортації татар. Росіян там стало більше, ніж українців і татар теж після тої депортації. На готовеньке звозили... в нашій хаті досі сільська школа, Нат. Так ми бідно жили, що хата під цинковою бляхою була, кам'яна і здоровенна. Найбільша в селі... А ще кузня, пасіка, воли, коні, корови, земля. І освіта у всії мужиків в родині, бо батько прадіда був управляющим в пана. Всім синам дав освіту... Прадід єдний прийняв радянську владу і пішов в колгосп. віддав добровільно -все. І тільки його родину і замордували. Брати, що вивтікли в Запоріжжя і Оріхів уникнули репресій. А мої підпали під етнічну чистку, коли геноцидили греків на півдні України. Сім'я дідуся теж прийняла радянську владу і теж пережила Голодомор. Прадід був директором школи, раз на місяць давали 8кг пайка - крупи, масло, цукор, борошно. На 10 душ, прабаба була калікою - аборт в 906-му, відняло ноги. Лікар сказав народжувати. Після кожних пологів їй ставало легше. Після восьмої дитини вона змогла ходити з ціпком. Та в 36 дуже тяжка форма поліартриту скрутила. Так і не відмолила вона того аборту...
А 8 кг пайка, при тому,що і у них вигребли геть усе - то був голод. Врятувала їх корова. Сіно забрали і солому - бо забирали все... Вони розібрали дах над клунею і тою соломою годували корову. Вона здуру щей доїлась трохи... Я вже писала внизу, що дід на все життя запам'ятав смаколик- запечене молозиво, з жилами і згустками крові. Те, що свиням віддають, або виливають... Тоді пекли, прабабця різала ниткою його і оте глевке давала дітям. А ще дід говорив, що з вишень смолу їли, в деяких навіть заворот кишок був від тої смоли. А в борошно, щоб хліб пекти, добавляли кору мелену і сіно розтерте, висівки, якщо були, м'яту бараболю... Напровесні садили городи шкаралупами. Хто мав їх.. Бо їли дрібненьку бараболю з ними, хто мав її... Бараболю розміром з горох не віднімали. А сім'ї були багатодітні... І діти помирали першими... То була найчорніша година в житті мого народу. Навіть в війну під окупацією такого не було... Щоб відбирали все і не давали можливості заробити і вижити. Я Голодомр наш вважаю геноцидом.

Ще додам. Коли Коба-Сталін написав наказ про знищення кулаків, як клас, він підписав смертний вирок українсьокму селянству. Бо по мірках Росії, в нас 90% було кулаками. Чорнозем'я, не любов до горілки в великих кількостях, так, в нас п'янство завжди було значно менше ніж у сусідів зі сходу. Працелюбство. Унікальна порода жінок, що все розкопають і огірочки з чорнобривцями насіють. Нать наші бідняки жили набагато краще ніє російські селяни. Клімат - запнув барабольку, обсапав, жуки зібрав, підгорнув і відро викопав в урожайний рік. Україна до 18го року годувала всю Європу. І Голандська зернова біржа( найбільша на тйо час) ціни на зерно складала в залежності від урожаю на Україні. Тож, навіть у бідняків наших корова була у всіх. Часто ще й коник. а то й пара. Бували й воли. Та й землю мали багато тут. Під розкулачування потрапляли майже всі... Було що відбирати. Я не з бідних по всім гілкам роду, Наталко. Так склалося, що мій прапрадід по батькові був легендарним сибірським купцем, прабаба з поважного роду поволжських німців, мали мануфактуру. Прабаба по матері - польска панна, з титулованих. Прадід директор гімназії в Києві при царі, потім директор школи був при совітах. Прадід по бабці -син управляющого великим помістям і тільки прабаба батрачкою була, взяли в сім'ю за вроду. Козачка- коса до землі в руку, русява і сіроока. Дуже вродлива. Батько мій нагуляний в 42-му, тому знаю лишень три гілки свої... Але всі три пройшли через Голодомор. І всі три прийняли радянську владу. Не врятувало. Нікого. Тільки якщо в Поволжі був недорід страшний, плюс вигрібли по нормам заготовок. То в Україні у врожайний рік - забрали все. Купця ростріляли в роки громадянської війни. Він підтримував білу Гвардію і Колчака. Німці мої були позбавлені мануфактури, але прийняті на державну службу, бо знали кілька мов і були освідченні. В 37-му їх потім, як шпіонів. Прабаба Шура втікла вагітною якось в ніч рострілу чоловіка. На Україну добиралась, мала надію. що там не буде радяньскої влади. Поки добралась до Білгородщини, Киів було захоплено Червоною Армією.Там вона і дожила віку в глибокій бідності. Та дочку підняла. Знаєш, в ті роки не було прийнято говрити,хто з я кого роду і якох національності. Бабця моя по батьков стала вчителькою німецької мови) Щеб пак) А прабаба Шура на російській і українській читати не вміла. Зате вміла на німецькій. Не признавалася, розписувалась хрестиком. Боялась, що шпіонську статю пришиють... Ой, ото було життя... На російській вона розмовляла без акценту.
Дід по матері все життя приховував, що поляк і мати його з титулованих. Дізнались би - могла б біда бути. Я,коли копала, родинну гілку по батькові і нарила про прадіда, аж шокована була. Так не в'язалось його походження і капітал з життям дружини і єдиної доньки... Бачила б ти ту бідосю...
А дідова матір, випускниця Смольного інститут для благородних, зірка київсьих і пітерських балів, рудокоса красуня, що доїть корову і режі ниткою печене молозиво - це як? А наші дохідні доми досі стоять на Подолі з табличками про архітектурні пам'ятники. Ой, та Бог з ними...
А про те, що паспортів в селян не було до шістедисятих я знаю... Цей порятувало свого часу, як не дивно, мою бабцю. Коли вона змогла забрати матір з висилок( пясля війни вже), то саме те, що паспорта не було, дало можливість її вивезти і приховати...Хоч померла не на нарах...Тай бабця прізвище собі змінила,колі її вікрали. з Сенопліс на Сень - так їх в селі називали, бо Сенполіс то ж довго) А так, по суті, при радянскій владі, селяни були до шістидесятих закріпачені. Без права виїзду, навчання( корім тих везунчиків, що впали в око начальству), працюючи за палочки трудоднів. А ночами оручих свої латки землі, засіваючих їх, пораючих господарки... І так, були податки на все. Грошей не давали, а палочки трудоднів не брали,як оплату. різали і свині і корови, бо не було чим сплатити податки, а в тюрму не хтілось... "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні" - це з того часу. Господи, Нат, як вони вижили? На одній городині... І крали, бо мусили, те саме молоко, фураж...

Ще додома, в 33-му в колгоспах у нас вигрібали - ВСЕ. Зерно, фураж, сіно! солому! висівки! ВСЕ! Колгоспи роздавали худобу на зиму людям... ті розбирали солом1яні стріхи і пробували рятувати "товар" ( так в селах рогату худобу досі називають подекуди). Корови були, як драбини- ребра крізь шкіру випирали.. але доїлися... літра, 2, часом пів.. Та то було спасіння для діток. На Запоріжжі косили взимі сухий очерет їм... Вони так ревли... Жінки доїли їх і плакали...
Пайки в колгоспі? Ага. Палочками в зошитах підрахунку трудоднів. Під час Голодомору людей заставляли і далі працювати в колгоспі. Школи позачиняли. діти, попухші, з великими животами, сиділи,мов старці під плотами... ніхто не грався. А через вікна пустих класів посміхався вусатий монстр над надписом:"Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство."
Я навіть описати все це не можу... Бо так болить...

Наточка, в горле ком...

Вічна пам'ять нашим бабусям і дідусям...Як нам пощастило, що вони тоді вижили... А що пережили! Ворогу не побажаю...

Тоня, ми коли переїхали з хмельничиини на тернопілля, то не мали нать на хліб... Мені сусідка до літа, поки городина не виросла, щодня приносила півбуханки хліба і літру супа, і все, що готувала по мисці приносила - дітям... Щодня, молочко, суп, хліб, бараболю, сало... Допоки ми на ноги не стали. Пенсіонерка, старенька. Мабуть, потайки від своїх - вони сім'єю жили, син з дружиною, 2 хлопчика-підлітка. Син по заробіткам мотався, невістка бухгалтером на колгоспі. І тьотя Валя, що вирятувала моїх двух дітей від голоду. До осені ми зп'ялись на ноги. Але той хлібчик- солодкий такий, я буду пам'ятати поки житиму.
Вже в Москві, коли у подруги( вона тут більше 20ти років, а сама з Маріуполя), роботи не стало і вони почали голодувати з сином, я одна щотижня їй давала гроші. Півтори роки, поки в неї налагодилось. Не зичила - давала. І назад не взяла потім, бо й не рахувала...А вона рашисткою виявилась. Не витримала нещодавно і кинула в обличчя:" Чого ж твої такі добрі і хороші друзі кримнашисти, не рятували тебе, а тільки одна бендерка вважала за потрібне?" Вона сховала очі...
Ще згадалось, як виглядало посольство РФ в Києві в день загибелі двухсот пасажирів їх рейсу над Сінаєм. І фразу татарскього журналіста:" Українці -святі. Їх зрадили, убивають, а вони співчувають болю сволочного народу-оккупанту." Мабуть, оця здатність до співчуття є основною рисою, що відділяє нас від росіян. Українці - святі люди. Бо настраждались, як ніхто...

Ще додам, онук тієї тьоті Валі майор ВСУ, з пеших днів і донині на АТо. Тільки на ротаціях дома буває..ось женився літом, дівчинка з Вінниці- гарнюня така. А другий онук- вертольотчик, вже двічі там був, добровольцем.
Бач як той хлібчик і супчик переплітаються з героїзмом. Бо то рішення і вчинки з одной низки - низки добра і любові.

Тема болюча як і саме життя! Дякую тобі, Наталочко, дуже-дуже, що прекрасно її висвітлила! Для усіх нас це дуже важливо!

Так дивно, Дмитрику, майже всіх торкнулось, а тема була під забороною... Мені дідусь з бабусею розповіли... Проте, хто ж ще міг? Я ж на Західній жила, тут розповідали тільки про плоти по Збручю зі збіжжям, як рятували братів.. і як гинули під кулями погранців...Не поляків. В нас голоду не було, Дім. Тільки післявоєнний, але він не був штучним, і далеко не такий страшний. А от бабуся з дідусем пережили Голодомор на сході... Не повіриш, але я східнячка за походженням. Знаєш, в чому плутаюсь? Де жила сім'я дідуся тоді.. Вже на Луганщині, чи ще на Київщині? ось це забуло... бабуся жила в Великій Токмачці, це точно. Оріхівський район Запорізької області. А от самі оповідання про ті часи памйятаю в деталях, наче тільки вчора розповіли... Бо то була моя перша в житті зустріч з геноцидом і комшмарною трагедією мільйонів. Я була настільки шокована розповідями, що навіть емоції досі оживають при згадці. Дяка Богу, я ще дитиною все це почула, не могла реагувати так, як реагують дорослі. Бо з моєю емоційністю, дізнайся я про голодомор в дорослому віці - потрапила б в лікарню. Я ж усе через себе..не вмію інакше... Знаєш, я коли пишу на такі теми то стаю ЛГ, і абсолютно все уявляю, до запахів і подиху вітра... все відчуваю. А тут не змогла... Бо потрібно було уявити смерть і канібалізм власної дитини... і я не змогла... вперше в житті не захотула навіть уявити.. навіть на мить... Господи, а мій народ через це пройшов і навіть зумів пробачити...

Чорна біда, бо твої діти помирають на очах, а ти ніц не можеш зробити..абсоютне безсилля...себе б на шматки різала і згодовувала їм...але й на це нема сили... Я не уявляю, як вони вижили тоді... Забирали усе - геть квашанину, вигрібали льохи і комори дощенту. Села обносили колючкою і ставили солдат, які стріляли тих,хто пробував дібратися до міста... Якщо хтось проривася в інше село, його місцеві клали на воза і вівозили з мерцями, бо годувати було нічим..свої, чужі -всі мололись в одних диявольських жорновах... Зараз не можуть дорахуватися скільки достеменно полягло тоді- 7 чи 10 мільйонів. Просто вдуматися в цифри... За всю ВВВ полягло 8 мільйонів бійців... Гражданських більше, але самих армійців 8. Чи можна таке пробачати? Питання риторичне вже.

І не може бути... Є речі, коли будьякі слова безсилі...

Знаєш, Лє, я стільки наслухалась про Голодом від дідуся з бабусею в дитинстві..стільки надивилась на їх дивні звички. Стільки набралась їх.. Віриш, досі збираю крихти палцем зі столу і хм їх. Я, яка пізнала голод набагато пізніше після того, як ця звичка стала моєю... І далеко не такий. Дяка Богу. Не знаю, чи витримала б таке... Збожеволіла б, напевно. Бо для мене нема нічого страшнішого ніж голодні очі дітей...У мене бувало, що я майже не їла, щою їм залишити... Я б здуріла б, якби не змогла їх прогодувати бодай. В 33 -ому році в моєї прабабці було 11 діток. Вона зберегла усіх. У другої прабабці було вісім - теж всі вижили. Але чого це їм коштувало і як рано вони пішли зі світу обидві... Дід розповідав, що самі більші ласощі для нього в Голодомор було запечене молозиво. Те молоко з кров'ю, що виливають після розтелу. В Голодомор нічого не виливали. Його моя прабабця( польска панночка з шляхетного роду) запікала в печі і ділила ниткою на всіх. Смак тих ласощів дідусь пам'ятав до смерті. А бабуся все житті сушила сухарі і ховала ті торбинки... Мої діти теж збирають крихти пальцем з столу і дуже дивуються виряченим очам ровесників - так же мама робить, а мама поганому не навчить)
Ось тому, читаячи і вкотре розглядаючи документальні фото про той жах, я всього лиш плакала, а тиск не підскочив.. Тай я написати хоталі про це вже кілька років, морально готувалась. Є речі, які ти просто не маєш права замовчувати. Голодомор - одна з них. Я просто мусила... Буду ще довго правити вірш і писати два до триптиху. Бо якщо щось мене і переживе, то моя громадянська лірика і історична. Віршами про кохання нікого не здивуєш... Тай пишуть їх для душі. А громадянську - бо не можна змовчати.

Оксано, нам всім потрібно не просто усвідомити всі витки кошмару по упокоренню України і силуванню до любові. Нам потрібно пропустити цю біль крізь себе... Відчути себе на місці тих, кого тоді вбивали страшним і болісним методом - голодом. Відчути стан матері, що годує померлою дитиною тих, що ще живі... На одну мить. Хоч на мить... Посивіти можна від таких відчуттів... Але це потрібно зробити. Так залишимось людьми. Бо така біль очищає душу...

Ох, Валентино, морили морили та не виморили. Бо не діждуться суки! Пробачте за міцне слово... Але, поки читала про ті події так серце собі порвала, так сплакалась... Бідна моя Україна, бідний мій народ... Але ми ніколи не стояли на колінах! Ми залишились народом, а не стали биломасою. Знаєте, коли в нас все почалося, найбільше дивувались наші люди уркаїнкам в Росії, тим,що роки тут жили і під час майдану не мали майже інформації, крім російських оф джерел. МИ НЕ ЗОМБУВАЛИСЬ! Ні миті я не вірила, що мій народ за одну ніч став фашистами. Я тоді покинула усе і поїхала на рік додому, приймала участь в виборах. На президентських була замом в місцевій комісії, на виборах в парламент вже головою. Я мало що могла зробити для своєї країни, тому робила все, що змогла. Плела солдатам нашим шкарпетки і перчатки, носила на пункти прийому бараболю, сало, леза для гоління, мило. Що могла... так само і дочка, кожен раз,коли на базарі кладе в скарбничку волонтерів дещицю. Вони думають нас подолати? Моїй мамі 65 років. сказала мені якось:" Якщо дійдуть сюди, то я колись 9 з 10ти вибивала. Руки згадають. Під ними земля горітиме." А мама моя надзвичайно лагідна і поміркована жінка. Ми, чудом виживші, бо моя бабця пройшла всі п'ять голодоморів і війну. Нас просто могло сотні раз не статись..усіх. Але раз ми є, значить все було не дарма. Важливо пам'ятати про ті страшні випробуванні, ту катівню,через яку провели весь народ України. І говорити з дахів. Щоб діти змалечку знали, щоб ніякий ящик з кнопками не замінив їм розум. Ми Україна. І ми переможем.

Я з, Вами Наталю, солідарна на всі сто, тому що в нас тече українська кров! Я дуже пишаюся тим, що українці іще більше згуртовуються, ще більше переймаються долею нашої Неньки, яка дала нам свою мову , цю святу землю, яку ми оберігаємо, як зіницю ока від діда-прадіда! Я теж пекла печиво і пироги на майдан, картоплю передавали, варення, сало... кожного тижня відправляли нашим істинним патріотам! А внашому місті, кожної неділі ми збирали віче і читали вірші про майдан і промови на підтримку людям. Слава нашій незборимій Неньці-Україні!!!

Ой, не кажіть, Ларисо...вигрібали все- навіть квашанину, діжками відбирали...везли в російські міста, лселян на смерть прирікаючи. Паспортів в селян не було.. на дорогах стояли військові і стріляли у тих, хто йшов в місто, щоб щось заробити. Це було планомірне жорстоке винищення мого народу. Хай будуть прокляті до сотого коліна за всіх загиблих.

Доброї ночі, пане Вільний, так єе перекладається псевдо? Я, коли шукала матер'ял на цю роботу( а я маю звичку досліджувати такі теми максимально глибоко) знайшла цікаву інформацію, про те, що ведмежатник Коба, він же людоїд Сталін хотів українців депортувати, як він зробив з кримчаками і чечнцями і ще десятком народів. Але українців виявилось забагато. Тому він вирішив зменшити нашу кількість. І Голодомор став одною з сходинок планомірного геноциду другого в Російській імперії народу за кількістю. Другими ми були і в Союзі. Вбиваючи наше селянство, нас позбавляли коренів... Донбас і схід з півднем такий російський став, саме завдяки виморюванню українців. На їх місця привозили росіян з нечорнозем'я. Так само,як Крим обрусів після вивезення татар. Ось ми до сьогодні і розхльобуєм ту кашу Коби..Ненависть росіян стала для багатьох шоком. Для мене стала, так точно... Ніколи б не подумала,хоча історію знала. тепер краще розумію звідки роги ростуть в багатьох сучасних процесах. Заздрість до нашого волелюбства і працелюбства. Пиха, основана на міфах про власну велич. Вони ж нас обкрадали з усіх боків. Антон Павлович Чехов сам себе називав виключно малоросом ( українцем), батько Достоєвського був священником уніатської церкви з Західної України. Некрасов писав, що його батько був бидлом( батько росянин), а все добре в нього від матері варшавянки, а народився він в Немирові. Проте ці три класики -стовпи російської літератури. Нас позбавляли історії, крали наших геніїв, присвоювали нашу славу. Той самий Нахімов, що вони вважають російським адміралом, хизувався походженням з самих запорізьких козаків. А моряк Кішку, якого вони наводять, як доказ пролитої крові в Криму і російського героїзму, взагалі чистий українець. Кріпак, забритий в солдати на 40 років. Про самого славетного російського генерала( перемог більше, ніж в Суворова, при чому у всіх його компанях ворогів було в десятки разів більше, ніж у нього солдат) писава Валентин Пікуль. "Генерал метеор" оповідання називається, якщо не читали, дуже рекомендую. Починається воно з того, що українского хлопці забрили у солдати...
Але де там хто признає наші заслуги в величі тої імперії. Наш вклад в літературу, мистецтво, і в мистецтво війни, яким ми володіли завжди. Бісить оця кругова брехня( Найславетніша оперна співачка була українкою, я про мою землячу з Тернополя Соломію Крушельницьку. ой, та багато чого можна перераховувати... Зараз вони вкрали нашу премогу, маю на увазі в ВВВ. Виявляється, народ, що був другим в кількості Героїв, ніц в тій війні не означав. путлер видав, що вони могли й без нас справитись. Не пробачу. Багато чого не пробачу. А ви кажете - мужність) Тут сили волі потрібно, щоб змовчати. А щоб говорити маю дозвіл свого серця. З повагою.

Борони Боже забути це... І простити несила. Ми пробували простити, то вони знов приперлися нас убивати. Таки ні..досить. Добром за добро, а за зло - по справедливості.

Валер, мабуть, нема народу, що постраждав більше нас.. Ми це право вистраждали. Мусим побороти ворогів і жити достойно. Не за животіння наші рідні помирали в ті часи...

Мусим пам'ятати...Бо то наші корені, наша родинна біль... В другому вірші триптиху хочу написати про те,як галичани плоти зі збіжжям пускали по Збручі. А тих, кто ті плоти пробував причалити стріляли радянські погранці... Польскі не стріляли, жалували... На Західній Україна голоду не було, і купа тутешніх чоловіків були убиті за ті човни і плоти ночами - пробували рятувати...Плачу... В мене обидві гілки родини по матері і одна по батьку пройшли через голодомор. По батьковій гілці рятувались з Поволжя, виїзжали.. по материній наш український пережили. Дідусь і бабуся до самої смерті всі кришки хліба зі столу збирали пальцями і до роту... Жодної скоринки не викинули -сушили. Для мене й зараз дивно,що хтось хліб викидає.. я його голубам згодовую.

Моï рíднi з обох бокiв пiд час голодомору перебували за межами Украïни. Але моэ дитинство пройшло у бiднотi та скрутi. Тому я знаю цiну хлiбовi.
Бути добру! Дефонтер