|
Автор: калиниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2014-03-25 22:19:27
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
Віршований переказ твору Наталени Королеви " Скитський скарб" 1943 р.
Книга " Дерево пам'яті " випуск 1 . Використано автором матеріал "Легенди старокиївські" Том - 2. Це міфологічний твір, що до винекнення українського народу на берегах Дніпра. В цім переказі я намагався не змінювати думки автора за текстом, та не змінювати нині маловживаних слів.
Як створений порох земний,
А водам закреслено межі,
І гір утворилась твердинь,
Премудрий вчинив обережність.
Бо знав Передвічний, що зло,
У золоті - роду людському,
Покрив його " Чорним ставком",
Що звався " колискою грому".
Поставив сторожу на нім,
Аби не зростати недолі,
Сторожа та - "блискавка- грім",
Що Зевсові скорені волі.
А хованку іншу створив,
Під гладдю води Бористену,
Блакиттю надійно покрив,
Зла з золотом - узи таємні.
І первням своїм наказав,
Надійно цей скарб хоронити,
Від роду людського, що мав,
На юній землі намножИти.
Стражкинею Ларту - красу,
Призначив доньку Бористена,
Що мала подобу людську,
Та іскорку божську таємну.
Не знала турботи вона,
Серед лебединої зграї,
То рибок до себе склика,
То бабу - птахів відганяє.
До мевів - красунь - жартома,
Що птиці цієї несить,
Всіх рибок вловити б змогла,
І таткову річку допить.
І плещеться діва в воді,
Імлу ніби шати вдягає,
І ниже намиста собі,
З роси що на трави лягає.
Та має стражкиня свій скарб,
Могутніший навіть за громи,
Принадніший золота в крат,
Що смертним іще невідомий.
Красу, що побачив би хто,
За скарбами тугу б полишив,
Лиш лагідне водне плато,
Лиш сонечко, небо і тиша.
Аж раптом у небі орел,
В блакиті розкинувши крила,
Немов би на хвильку завмер,
Та пада на землю сміливо.
Мов блискавка - куля, сипнув,
Довкола іскру фіалкову,
І полум'я вгору метнув,
Вогнем розілившись по долу.
Замружилась Ларта на мить,
Від спалаху світла такого,
І мужа величного зрить,
Що з поглядом сонця ясного.
Як золото темне, з чола,
Сплива кучеряве волосся,
На бороду, котра була
Поважною. Ларті здалося-
Нове почуття невідоме,
У серці своїм відшукала.
Вклонилась володарю громів.
Перунові ясному слава!
Не знала кохання вона,
Що глибоко в серці дрімало,
Мов лотос над воду зрина,
Рожевою квіткою стало.
Пошану у серці не страх,
Безмірно велику відчула,
Вогнем крізь завісу в очах,
Палке почуття спалахнуло.
Запінили хвилі в розбіг,
Владику свого пропускають,
І батько Білбогу до ніг,
В повазі тризубця схиляє.
Обличчям ясним усміхається гість,
Та слово ласкаве промовив,
- Зачув поетичну від Фойбоса вість,
Про діву - красуню чудову.
Котрій в лебединім краю,
Самотності більше не знати,
Знайшла вона ласку мою,
Та гідна дружиною стати .
І св'ятом великим, весілля гучне,
В тім краї луною котилось,
І відлік часу рід новий розпочне,
Як Ларта та Зевс одружились.
Ось первістка сина зростили вони,
Що Мавку узяв за дружину,
Та знов народилися тільки сини,
Три сина в красуні Зарини.
Радіє бабуся онукам своїм,
Бо ж роду поземського мати,
Що мала, усе, віддавала би їм,
Не жаль їй і смертною стати.
Навчилася лука тугого робити,
Рибачити та полювати,
І глиняний посуд руками ліпити,
Корзини лозою в'язати.
І туги не має , по Зевсу вона,
Що світом з Олімпу керує,
Покинута ним та про те не одна,
Для діток, для внуків працює.
І хочеться дати родині ще більш,
Та тільки що саме, не знає,
Щось риби та м'яса - цінніш,
Все серце щемить не стихає.
Від річки вчувається спів солов'їв,
Він з співом русалок зливався,
Згадала роки безтурботні свої,
Та в пам'яті скарб пригадався.
Дам золота дітям своїм,
Мов полум'я думка сяйнула,
Але що недоля прихована в нім,
Біди на ту мить не відчула.
Ходи потаємні до лона землі,
Пригадує бувша стражкиня,
Сріблясті струмочки проводять її,
Бо ще пам'ятає їх нині.
Та раптом завмерла на мить,
Діставшись до лона земного,
Мов скроплене в кров, миготить,
Все золото, сховане Богом.
І тішиться Ларта піском золотим,
І гладить припавши до нього,
Сміється, немов розмовляючи з ним,
Усе лиш своїм, і нікому нічого...
Мерщій що найбільш до поверхні нести,
В ній жадібний голос озвався,
Впольованим туром здавалось тягти,
Той скарб що на плечі поклався.
Ось ранок розплющує очі ясні,
Упоралась з ношею мати,
До вовчої ями, сховавши на дні,
Скінчила гіллям накривати.
Та враз Бористен потемнівший як ніч,
З'явився на дончині очі,
І сумом великим огорнута річ,
І жаль в його слові пророчім.
- Ой бідна ти доню дитино моя,
Навіщо ж ти так учинила,
Обречена вічній недолі сім'я,
Жадобу на край приманила.
І кинулась прихист шукати вона,
Упавши на батьківські груди,
Забувши що нині - істота земна,
Та більше безсмертна не буде.
Розбилась на бризки, об гладь водяну,
Порогами скелями стала,
Навіки закривши скарби у пітьму,
Щоб руки людські не дістали.
І плаче ридає Дніпро - Бористен,
За донькою правлячи тризну,
За долю нащадків майбутніх племен,
Та тільки занадто вже пізно.
Бо вийшов на світло той скарб,
В людськії потрапивши руки,
І сліпить він їх не на жарт,
Несе ворожнечу та муки.
История cоздания стихотворения:
Не пробачим! Дякую Світлана!+++ !!! |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:51:19 |
Спасибо, Свидетель! Получается, что за всё отвечает вышестоящий командир? Не согласна моя душа с этим... Все причастные отвечают. |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:45:36 |
Спасибо, Владимир! Добровольно не уйдёт... Обучает наверно двойников...Прими мою поддержку! +++ !!! |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-29 13:36:04 |
Іде вуйко Хрещатиком
- Приїжджа людина. Запитує у зустрічних: - А котра година? Перехожі пробiгають, Позиркують скоса. Той рук(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 09:59:39 |
Коли забув ти рідну мову
— яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, каз(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 08:29:11 |