Автор: Серж Тютюнник
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-07-06 22:14:38
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

З циклу оповідань "Мемуарное"

Як козаки по верстат до Савьолово їздили…
Давно це було… Мені 23 минало… Був я тоді ще такий моторний,
що декому моторошно було…
Цеховому начальству… Й прибрали мене до рук – заступником
комсорга призначили. Думали,
втопиться цей парубок в тому болоті. Мрійники вони були…
Свиня і в болоті багнюку знайде…
Чомусь так сталось, що комсорг невдовзі зазбиралася у декрет
і… Що? Так – виконувач
обов*язків…
А полюбляв я на той час читати усіляку крамолу на кшалт
«Техника маладёжи» чі «Изобретатель
рационализатор» от і вичитав раптом там, що десь у якомусь
мухосраньську трубогини з ЧПУ
роблять!
Перевернулося все в душі козака, котрому вже давно муляло
гнути труби «пердячим паром» на
примітивних ручних пристосуваннях! А було нас таких душ по
сімдесят у кожній групі…
Взяв я ту писульку й пішов на «пять углов». Це такий собі
междусобойчик у генерального.
Конференцзала душ на 700… Майже повна бо з кожного цеху
п*ятеро: нач цеху, парторг… орг…
орг и комсорг. Взяв слово в «прениях» й вийшов до трибуни…
Руки ноги трусяться, бо майже у
кроці ГЕНЕРАЛЬНИЙ! Щось таке віщав, по типу «Доколе!»,
рукою з писулькою розмахував…
Бачу, не цікаво нікому… Лише генеральний на прощання
вихопив таки з руки журнал. А по
закінченню якась сувора шафа мені дорогу перекрила й…
запросила…
Василь Іванович Омельченко – це людина-легенда! Доктор
наук(двічі), професор, Герой
соцтруда! Що важливо – не липовий! «Моторобудівник» - його
дітище! Нинішній, по суті, звів
його в могилу. Зрозуміло, що це чутки, але те, як тоді виглядала
зміна генерального, не залишає
сумнівів…
Так от, заходжу я до легенди у кабінет. Легенда десь там метрів
за п"ятдесят… Став і стою.
-«Чому став?» - каже.
–«Полетиш, сьогодні, каже, я домовлюсь»…
-«Та я… Та мені…»
-«Добре, бери всих, хто потрібен…Все. Йди собі»… Сувора була
легенда, але питання вирішувала
майже миттєво.
Зрозуміло, що я так нікуди й не полетів, бо злітати особистим
літаком генерального до москви –
не пацаняче діло. Є нач цеху й його світа, ну то таке. Аби діло
було.
А діло таки було! Омельченко не терпів тягнути резину за хвіст у
довгий ящик, особливо з
нововведеннями. Через зо два тижні трубозгин стояв!
Нагадуючи металобрухт…

***
«Савёловский машиностроительный завод» (ООО СМЗ) — одно
из крупнейших
станкостроительных предприятий по производству
высокотехнологичных и наукоёмких
станков… Це так їхня «википедия» зараз розмахує руками!
А наш технолог, який літав туди на трубозгин дивитись, казав
якось не так. Брехав мабуть…
-«І ніяке воно не Савьолово, каже, а зовсім навіть Кімри(от все у
них якось через сраку). І ніяке
не підмосков"я, а тверська губернія. Зустріли, каже, цілим
автобусом, бо нас аж п"ять душ
було.»
Хоча ПАЗік я б зараз автобусом не називав, але ТАМ ще й досі
його роблять і таки звуть
автобусом…
-«Привезли, каже, хочаб їсти запропонували! Просиділи, каже
годин зо три під кабінетом
начальника цеху, поки від «верстату» металобрухт відгрібали, бо
навіть підійти не було
можливості. Срач такий, що тільки під ноги дивись... Майже
всюди...Добре хоч здогадались
законсервувати, а то мабуть і зіржавів би там»
Те, що побачили наші козаки було трішечки шокуючим, бо
уявлення про верстати на ВО
«Моторобудівник» було в іншій площині. На підприємстві, де
майже не було нічого радянського
аж до настільних «свердлилок», хіба що одноопераційні
власного виробництва, верстат уявляли
собі дещо не так.
-Це що? – було питання…
-Трубагиб! Вы не смотрите, что он немножко разобран, тут всё в
комплекте! Если будете
покупать, мы всё найдём! У нас ничего не пропадает…
Лише зіржавіти може…
Що там мій начальник цеху доповідав годину генеральному по
телефону, не знає ніхто але через
два тижні трубозгин вже був у нас.
Лише згодом, я трішечки дізнався, що рішення було прийняте –
брати те, що є, й доводити до
розуму своїми силами, і то лише тому, що кінематика самого
процесу гнуття була дуже гарною. Її
змалювали з американського верстату, який, собсно, і
демонстрували в дії…
Три місяці наші хлопці з ОМА й 16-го цеху чаклували! Міняли
всю електроніку(з трьох шаф
управління залишили одну), все перепрограмували, викинули
гідростанцію(виявилась навіть не
ремонтнопридатна) поставивши нашу заводську. Три місяці
навіть і у мене не відмивались руки
від мастил…
Нічого так верстат виявився! На останок ми ще й пофарбувало
його нашими авіаційними
технологіями – БОМБА!
Коли Омельченко прийшов дивитись результат – соромно не
було нікому. До розробки
оснащення приклав руки навіть ваш покірний слуга. Труби
вилітали – лялечки!
Генеральний всім тиснув руки, дякував. На моє запитання, а
скільки ж коштує це «чудо», Василь
Іванович відповів:
-Ще не знаю. Зараз економісти будуть рахувати скільки ми з них
візьмем…
-??? – Всі, хто були поряд, остовпіли…
-А що ви хотіли? Звільнили їм місце від металобрухту, рахуй,
розробили усю начинку, зробили,
довели до розуму – хай розраховуються…
Й пішов… Ми ще довго сміялись…
Розрахувались вони через рік, зробивши нам ще два таких
верстати, але вже один в один, як
той, що зробили ми…
Де вони навчились? Хто їм розробив документацію на
трубозгин – мабуть, що тепер вони ніколи
нікому не розкажуть…
До речі, один, з тих нових верстатів, так і не запрацював. Навіть
наші хлопці не змогли нічого
вдіяти…

История cоздания стихотворения: