Автор: Снитко Людмила
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-12-20 19:11:43
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

КЛУБОК

                                                  «Есть такая профессия – Родину защищать…»
   Спиці легко кружляють у повітрі, виплітаючи з вовняної нитки петельку за петелькою, перетворюючись у чергову пару  шкарпеток.  Пальці іноді починають пекти, але ж…  вони, оці шкарпетки, так  потрібні там на сході нашим хлопцям!.. Війна…Комусь у цих шкарпетках  буде тепліше і затишніше! Дай, Боже, щоб повернулися живими!
    Згадалось, як син сказав: «Не сумуй, мамусю! Все буде добре! Ти ж розумієш, у кожного покоління своя війна. У дідуся – з німцями, у батька – афганська, а у нашого покоління – з росією…».  
    Кружляють спиці:  «…один, два, три, чотири…», розмотується клубочок... А  пам’ять ніби теж розмотує свій клубок… Тільки б не обірвалася ниточка, така тонесенька, така легка, мов павутинячко, така...  Тільки б не обірвалася…


    Вона стояла біля вікна і вдивлялась у темряву. Трохи нило у поясниці, вагітність давалася взнаки: «Тихенько, синочку, тихо, зайчику, все буде добре! Скоро татко повернеться… Знаєш, як він тебе любить?..» – вона відчувала, що там, під серцем, синочок. А сусіди вже жартома запитували: «Ну коли ж Петро другий народиться?».
    Очікування стало частинкою її життя.  «Есть  такая профессия….». Чотири зірочки на погонах з блакитним кантом і емблемою з розкритим парашутом на тлі двох літаків, яку жартівливо самі ж десантники називали «самолетики вытягивают морковку», рота мінування у бригаді спецпризначення  повітряно-десантних  війск  – це його робота.  Чергування, виїзди «на прыжки», а ще розмінування… Це найважче… Відголоски тієї далекої війни… Рани землі зарубцювалися,  але ще часто її зболене тіло виштовхувало на поверхню  оті смертоносні нагадування.
    Її Петрусь подзвонив увечері: «Людмилка, солнышко, я задержусь. Ситуация непростая.  Тут сельские пацаны нашли целый арсенал в пещере. Мы добраться туда, посмотреть что и как, пока не можем. Щель очень узкая. А село ж – рядом хаты.  Я тебе завтра, когда все устаканится, обязательно доложу. Все. Целую тебя и зайчонка, – вона відчула, як він посміхнувся, щоб тільки вона не хвилювалась.  Як тільки одружились, вони домовились, що він усе про свою роботу їй розповідатиме.  Вона про це так просила, бо коли у  невіданні, то чекати набагато важче.  


    Високий, широкоплечий, він стояв біля сільради і нервово курив одну цигарку, другу…  
    – Та, дядечку, чого ви так хвилюєтесь? Я нічого не чіпатиму! Я ж вже туди лазив. І все нормально було. Кажу ж  – я обережно! Ну Ви ж все одно туди не пролізете і нічого не побачите!  – вертлявий хлопчинка років дванадцяти аж пританцьовував навколо. Хлопчик був маленького зросту, худесенький і виглядав так, наче йому було взагалі років сім-вісім.
    –  Петре Олексійовичу, товаришу капітане, ну що Ви вирішили? Мати хлопчика погодилася. Та й хлопчик у нас бойовий, кмітливий…, – підійшовши, закурив  поряд  голова сільради. – Ну що ж робити? Дивіться тут хати, школа недалеко.
    – Я все понимаю. Но пацан же…, – відкинув недопалок, присів перед хлопчиком, – слушай, сынок, обещай, пролезаешь в щель, ничего не трогаешь, не делаешь ни единого шага, только описываешь, что, сколько и где лежит! Посмотри как выглядит щель изнутри – и все! Вот фонарик, не урони!
    … Скільки в Афгані за «синків» у нього, самого трішки старшого за тих хлопців, з’явилося на скронях сивини… Але це ж зовсім дитина…


    Хлопчик вправно вислизнув з вузького отвору:
    – Ну от, дядечку, чого було хвилюватись? – всміхнувся, відчуваючи повагу до себе, коли капітан міцно затиснув його маленьку долоньку у своїй. Бо ж дійсно  – герой!
    – Ну что, «отличники»,  –  так він називав своїх підлеглих  саперів-розвідників «отличников боевой и политической подготовки», – теперь за работу!
    Сантиметр за сантиметром щілина під вправними руками саперів, не витримуючи обережного, але ж все таки затятого натиску молотків і зубил, дуже повільно збільшувалась у розмірі. Повільно… Поспішати не можна…
     А наступного дня, коли отвір вже дозволяв протиснутися у печеру найстрункішому з саперів, на траві поступово вишикувались рядами,  нагадуванням про такі далекі запеклі бої,  патрони, гранати, міни.  


    Коли далеко за селом пролунали один за одним потужні вибухи, сонце вже впало за обрій… Сховалось, ніби лякаючись отого страшного слова «війна»! Сховалось, щоб зранку своїми промінцями зігріти таку стражденну і таку красиву українську землю…

История cоздания стихотворения: