Автор: Любов СЕРДУНИЧ
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-02-28 01:36:39
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ЧЕРВОНА СУКНЯ

ЧЕРВОНА СУКНЯ
Червоний колір так пасував їй! Саме червоний, а не його відтінки. Але вона не знала, що він їй личить. Просто навіть не задумувалась над тим, що у неї майже все червоне. Навіть не помічала цього. Так уже виходило: купляла ту річ, яка сподобалась чи якої треба було. А що вона, та річ, була знову червоного кольору, на те й уваги не звертала. Просто якось не уявляла себе в одязі іншої барви. Хоч, мабуть, до молодого білого личка, до русявого волосся та карих очей пасували б кольори й інші.
Обірвалось! Раптово, зненацька! Де й ділись ті сукенки, блузки, кофточки, хустки... Тепер, здається, навіть не знає, що є такий колір, не помічає. Ба, навіть не любить. Давно він дратує її зір, коли бачить на комусь щось червоно-святкове: як можна?!. Особливо в ті перші страшні роки...

Дещо з речей червоного кольору комусь віддавала, дещо лежить у найдальшому куточку шафи. Яке червоне?! То не для неї. То ж барва щастя, радости, молодости. А все це в минулому. Тепер же світ став чорним. На душі уже давно чорно. Насамперед – на душі. Навіть гризуть докори за надмірне, в минулому, носіння на собі того кольору радости і щастя.
Став переважати чорний колір і в іншому одязі. І це зовсім не зумисне. Просто в іншому тепер не уявлялась, як колись не уявлялась не в червоному. Діти давно просять: не ходи в чорному, бо негарно. Навіть екстрасенс (їм не дуже й вірила, але змушена була звернутися) порадив не ходити в чорному. Звідки він дізнався?
Тож витягла червону сукню. Давно висить вона на плечиках. Але не наважилась одягнути, хоч і гарна. Та й як же її носити? Не поєднуються кольори теперішнього настрою і сукні: на душі сумно-чорно, а плаття – веселе.
А колись вони були однаковими, кольори душі й одягу. І поєднувались. Бо була гармонія в житті. Тож висить самітне плаття радісного, але невеселого, кольору. Радісна барва рветься до життя – сумна не пускає...
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2006, зб-ка "ОдКРОВеннЯ").

История cоздания стихотворения:

Це неправда, що час лікує... Минуле не відпускає...