дім Твій...

і гірко... тому, певно, і через це, мабуть, я так далеко відійшов від віри...

Видно, що почуття тут ПРОПУЩЕНІ через душу...

саме так.
на жаль превеликий...

не знаю, Валерію, як ти вгадуєш, але вгадуєш точно: в кожному слові загадка, магія, суть прихована і відома, знана і ще не пізнана. тому ми ним так і користаємося. тому воно і манить, і таїною своєю, і магією розчинення його в іншому слові, у фразі, у реченні...
в словах немає неправди - це ми, люди, вживаючи їх робимо або брехливими, або віщими.
від цих вправ, від цих комбінацій і живе воно, і манить, і змушує ним теж жити, як тобі, іншим, хто рішив писати. зізнайся: почав ось, і вже тягне, скубе час і думки, сідаєш і ще не знаєш, що буде, але відчуття того, що точно буде, що щось народиться з нього - є в тобі.
інколи і мені вдається сказати правду, не перебрехати саме слово, не вивернути духу його, не спотворити.
дякую, друже, що завітав. давно не спілкувалися, а теми є, і час не затримується, тож не забуваймося.
а поки - всього доброго, Валерію, тобі і рідним

... якщо нас не відучать літати, Юліє. так комусь хочеться, щоб ми забули і те, хто є, де є, ради чого є. чи не дамося?

нізащо не дамося! )

починаю розуміти, чому так швидко (хоч і жаль, що пізно!) наші хлопці, суспільство, особливо ті, хо в АТО так швидко змужніли і набралися рішучості і віри: будуть наші тили такими - в бій всі і до перемоги! бо такий тил, такі серця жіночі - найголовніше для тих, хто на передовій: є за кого і що стояти.
Юліє, Ви - як аккумулятор, - для зарядки віри, надії і тверддості духу

так неможна бути іншими українським жінками, це саме мужність чоловіків нашіх не дозволяє розпаскудитись або нюні розпустити.

і ми не зрадимо, бо інших чоловіків нам не треба.